Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 22

Цілу годину залишався Сайрес Сміт зі своїми супутниками на вершині гори. Острів розгортався у них перед очима, мов рельєфна різнобарвна карта, зеленава там, де росли дерева, ліс; жовтувата, де розкинулися піски; і з голубими морем, озером та річечками. Вони охоплювали поглядом весь обшир краєвиду, і для їхнього зору зосталися непроникні лише зелені хащі, глибінь тінявих долин та глибоких ущелин, створених природою біля підніжжя гори-вулкана.

Лишалося розв’язати одне чи не найважливіше питання, що згодом справить дивовижний вплив на всю майбутню долю потерпілих.

Чи є на острові ще якісь люди?

На висловлене журналістом запитання після нещодавно здійсненого огляду всього острова, здавалось, уже можна сказати рішуче «ні».

Ніде не помічалося слідів праці людських рук. Ані сільця з хирлявих хатинок, ані окремих хижок чи рибальських сіток на морському узбережжі. Так само ніде не вився у повітря бодай легенький димок, що свідчив би про життя на острові інших людей. Щоправда, довга, схожа на хвіст алігатора, кінцівка острова, витягнута на південний схід, ледь мріла миль за тридцять від спостерігачів, і там навіть Пенкроф із його соколиними очима не міг би розрізнити людського житла. Неможливо було також підняти зелену запону, що вкривала три чверті острова, і подивитися, чи не сховалось якесь селище в густому лісі. Але, як правило, остров’яни, що населяють вузькі клаптики землі, котрі неначе виринули з тихоокеанських хвиль, переважно селяться поблизу берега, а тут усе узбережжя здавалося зовсім безлюдним.

Отож до повного дослідження острів міг вважатися безлюдним.

Та, може, сюди навідувалися, бодай зрідка, аборигени із сусідніх островів? На це питання важко було відповісти. На п’ятдесят миль довкола не виднілося ніякої землі. Проте п’ятдесят миль нескладно подолати в малайських прао чи у великих полінезійських пірогах. Усе залежало від розташування острова, від того, чи він загубився серед тихоокеанських просторів, чи, навпаки, перебуває неподалік від заселених архіпелагів. Чи ж пощастить Сайресові Сміту, не маючи інструментів, визначити широту й довготу острова? Складна то буде справа… А оскільки нічого ще не відомо, то не завадило б підстрахуватися на випадок наскоку сусідів-аборигенів.

Загальне знайомство з островом було завершено, визначено його конфігурацію і рельєф, гідрографію й орографію, обраховано площу.

Журналіст накреслив на аркушику паперу план розташування лісів і долин. Лишалося тільки спуститися схилом гори та обстежити острів з погляду його мінеральних багатств, рослинного і тваринного світу.

Та перш ніж подати супутникам сигнал вирушати в дорогу, Сайрес Сміт спокійно й поважно сказав:

– Ось, друзі мої, вузька смужка землі, на яку закинула нас рука Всевишнього. Тут доведеться нам жити, можливо, тривалий час. Може трапитись також, що нам неждано прийдуть на підмогу, якщо випадково поблизу пропливатиме якийсь корабель… Кажу «випадково», бо острів цей незначний, він не має навіть природної гавані, придатної для стоянки суден, і, побоююсь, лежить поза звичними морськими шляхами, тобто набагато південніше шляхів, якими ходять кораблі до тихоокеанських архіпелагів, і далеко північніше курсу тих суден, які ходять до Австралії, огинаючи мис Горн. Я не хочу нічого від вас приховувати…

– І добре робите, дорогий Сайресе, – жваво відповів журналіст. – Ви маєте справу з чоловіками. Вам вірять, і ви завжди можете сподіватися на нашу підтримку. Чи не так, друзі?

– Я виконуватиму всі ваші розпорядження, пане Сайресе! – запевнив Герберт, ухопивши інженерову руку.

– Мій пане, я завжди піду за вами в огонь і в воду! – вигукнув Наб.

– Що ж до мене, – мовив моряк, – то хай мене грім поб’є, коли я ухилятимусь від роботи, і, якщо хочете, пане Сміт, ми влаштуємо на цьому острові нашу маленьку Америку! Ми тут набудуємо мостів, прокладемо залізниці, встановимо телеграфні лінії, і якогось чудового дня, коли острів стане невпізнанним, упорядкованим, культурним, подаруємо його уряду Сполучених Штатів! Я прошу вас тільки про одне.

– Про що? – запитав журналіст.

– Вважати себе не нещасними потерпілими, а поселенцями, що прибули сюди, аби обжити нову землю!

Сайрес Сміт, не втримавшись, усміхнувся, і таким чином схвалив морякову пропозицію. Потім подякував товаришам і додав, що розраховує на їхню активну підтримку та на поміч Наба.

– Гаразд! У дорогу! До Комина! – вигукнув Пенкроф.

– Хвилинку, друзі, – зупинив їх інженер. – Як на мене, то треба було б дати наймення й острову, і кожному мису, і косі, й річкам, які тут бачимо.

– Чудово! – підтримав журналіст. – У майбутньому це полегшить справу, коли доведеться вести мову про якусь місцевість на острові.

– Слушно, – згодився моряк. – Найзручніше, коли можеш сказати, куди і звідки йдеш. До того ж тоді здаватиметься, що живеш у пристойному місці.

– Наприклад, у Комині, – сказав Герберт.

– Саме так, – відповів Пенкроф. – Дуже підходяща назва і якось сама собою спала мені на думку. То як, залишимо за нашою першою стоянкою назву «Комин», пане Сміте?

– А чому б і ні, Пенкрофе, коли ви так її вже охрестили.

– Домовилися. Що ж до решти, то це також не важко, – повів далі моряк, захопившись грою. – Чи не взяти нам такі назви, як у книжці про Робінзона, яку не раз почитував мені Герберт? Чим не назви: «бухта Провидіння», «коса Кашалотів», «мис Несправджених Надій»!..

– А ще краще назвати затоки й миси іменами Сміта, Спілета, Наба!.. – додав Герберт.

– Моїм іменем! – вигукнув Наб, вищиривши в усмішці білосніжні зуби.

– А чого ж? – кинув Пенкроф. – Бухта Наба. Чудово звучатиме. Або мис Гедеона…

– А як на мене, то краще давати ті назви, що траплялися на рідній землі, – відповів журналіст, – аби вони нагадували нам про Америку.

– Атож, – погодився Сайрес Сміт, – для головних пунктів, бухт, заток так і треба зробити. І я охоче на це пристаю. Он ту велику бухту на сході можна було б назвати бухтою Єдності, а ту, що на півдні, – бухтою Вашингтона; гору, на якій стоїмо, – горою Франкліна, а озеро, що відкривається нашим очам, – озером Гранта. Краще й не придумаєш, друзі мої. Ці назви нам нагадуватимуть батьківщину і видатних, шанованих там громадян. Що ж до річок, заток, мисів і скель, які видно з цієї гори, то краще їм давати назви, в яких відбивалися б їхні контури чи інші особливості. Тоді їх легше буде пам’ятати, і ми матимемо з цього практичну користь. Обриси острова такі незвичайні, що нам не важко придумати для них образні назви. А річки, яких ми ще не бачили, але, можливо, побачимо в лісі, досліджуючи його, затоки й бухточки, які згодом виявимо, ми називатимемо в міру того, як будемо їх знаходити. Що ви, друзі, на це скажете?

Інженерові супутники одностайно схвалили його пропозицію. Острів лежав перед ними, як розгорнена карта, і залишалося тільки дати назви кожному мису, кожній затоці, пагорбу й долині. Гедеон Спілет записував назви, і незабаром було остаточно встановлено всю географічну номенклатуру острова.

Передусім записали такі назви, запропоновані інженером: бухта Єдності, бухта Вашингтона, гора Франкліна.

– Тепер, – сказав журналіст, – он той півострів, що простягся на південний захід, я пропоную назвати Звивистим, бо він і справді нагадує вигнутий хвіст змії.

– Домовилися, – відповів, інженер.

– А зараз, – озвався Герберт, – подивіться на протилежний бік острова, на он ту затоку, що так нагадує роззявлену пащу акули. Назвемо її Акулячою затокою.

– Добре придумав! – вигукнув Пенкроф. – А щоб доповнити образ, назвімо обидва миси, які захищають бухту, мисами Щелепи.

– Але ж їх два, – зауважив журналіст.

– То й що? – не знітився Пенкроф. – Один назвемо Північною щелепою, а другий – Південною щелепою.

– І це записали, – відповів Гедеон Спілет.

– Треба ще дати назву он тому гострому мису на південному сході острова, – мовив Пенкроф.

– Тобто на самому краю бухти Єдності? – перепитав Герберт.