Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 17

Тоді Пенкроф, уже не дуже й надіючись, надумав дістати вогонь тим способом, який застосовують дикуни, тобто тертям двох сухих деревин. Якби Набові й Пенкрофові зусилля згідно з новими теоріями перетворення енергії перевести в тепло, то його вистачило б закип’ятити воду в котлі паровоза. А дерево не загоралося. Тільки й того, що нагрілося, хоча й далеко менше, ніж ті, хто ним орудував. За годину розчарований Пенкроф, умиваючись потом, пожбурив обидві цурки і заявив:

– Нехай не плещуть, ніби дикуни так добувають вогонь, бо тому, хто мені ще раз це скаже, я і взимку нагрію чуба! У мене швидше спалахнули б долоні, поки я тер оці цурки!

Та все ж моряк даремно заперечував прадавній метод добування вогню. Усім відомо: дикуни справді вміють добувати вогонь швидким тертям двох шматків дерева. Але тут придатне не всяке дерево, до того ж у цьому випадку, як то кажуть у народі, треба ще мати кебету, а такої кебети в цьому ділі Пенкроф не мав.

Розчарування та невдоволення моряка тривали недовго. Піднявши цурки, Герберт і собі взявся щосили терти їх одну об одну. Бачачи, як підліток із шкури пнеться, аби зробити те, що не вдалося йому самому, здоровило-моряк розреготався.

– Три, хлопче, три! – під’юджував він Герберта.

– І тертиму, – сміючись відказав Герберт. – Не все ж мені, Пенкрофе, мерзнути, а тобі – грітися. Нехай і я погріюсь, а на більше я не претендую.

І таки нагрівся.

Хай там як, а цієї ночі вони мусили відмовитися від наміру добути вогонь. Гедеон Спілет повторив двадцять разів, що для Сайреса Сміта така справа – абищиця, і вклався спати на піску в одному з коридорів Комина. За його прикладом Наб, Герберт і Пенкроф також притулилися хто де, а Топ заснув біля ніг хазяїна.

На другий день, 28 березня, прокинувшись близько восьмої ранку, інженер побачив навколо себе товаришів, що чекали його пробудження, і так само, як напередодні, передусім запитав:

– Острів чи материк?

Очевидно, ця думка не давала йому спокою.

– Чи бачите, – відповів Пенкроф, – ми ще не знаємо, пане Сміт.

– Ще не знаєте?..

– Але дізнаємось, як тільки під вашим проводом дослідимо цей край, – додав Пенкроф.

– Здається, я вже можу встати, – мовив інженер, досить легко підводячись і стаючи на рівні ноги.

– Ото добре! – не втримався моряк.

– Я помирав через виснаження, – вів далі Сайрес Сміт. – Мені б трохи поїсти, друзі, і все минеться. Сподіваюсь, у вас є вогонь?

На його запитання супутники відповіли не зразу.

– Де там! Немає у нас вогню, – трохи помовчавши, сказав Пенкроф. – Точніше, пане Сайресе, ми вже зовсім не маємо вогню!

І моряк розповів Сайресові Сміту про те, що сталося напередодні. Та ще й розвеселив його, згадавши, як вони знайшли єдиного сірника, а потім марно намагалися добути вогонь дикунським способом.

– Подивимось, – нарешті відповів Сміт. – Якщо нам не пощастить знайти щось схоже на трут…

– То й що тоді? – занепокоєно запитав моряк.

– Наробимо сірників.

– Хімічних?

– Так, хімічних!

– Не так усе це складно! – вигукнув журналіст, ляснувши моряка по плечу.

Той не вважав, що все дуже просто, але не заперечував. Усі гуртом вийшли з Комина. Знову встановилася гарна погода. Ясне сонце піднялося над обрієм, і його проміння відбивалося золотими зблисками на призматичних виступах гранітної кручі.

Окинувши швидким поглядом навколишній край, інженер сів на уламок скелі. Герберт запропонував йому кілька пригорщ скойок та водоростей і вибачливо сказав:

– Це все, що ми на сьогодні маємо, пане Сміт.

Охоче з’ївши пісний сніданок, він запив його кількома ковтками свіжої води, яку зачерпнули з річки великою мушлею.

Інженерові супутники мовчки дивились на нього. Зрештою, так-сяк поївши, Сайрес Сміт схрестив на грудях руки й сказав:

– Отож, друзі мої, ви й досі не знаєте, куди нас закинула доля: на острів чи на материк?

– Ні, пане Сміт, – відповів підліток.

– Гаразд, завтра дізнаємося, – кинув інженер. – А доти доведеться зачекати, нічого не вдієш.

– От тільки… – заїкнувся Пенкроф.

– Що, тільки?

– Вогню ж ми не маємо… – знову повів своєї моряк, котрого теж не покидала власна настирлива думка.

– Вогонь добудемо, Пенкрофе, – заспокоїв Сайрес Сміт. – Коли ви вчора несли мене сюди, я нібито помітив на заході високу гору, що панує над цим краєм…

– Так, ви не помилилися, – підтвердив Гедеон Спілет. – Та гора має бути досить високою…

– Атож, – мовив інженер. – Завтра піднімемося на її вершину і побачимо, острів це чи материк. А доти – повторюю – доведеться зачекати, нічого не вдієш.

– Я не згоден. Нам потрібен вогонь, – уперто повторив моряк.

– Та буде вам вогонь! – відказав Гедеон Спілет. – Трохи потерпіть, Пенкрофе!

Моряк промовисто зміряв поглядом Гедеона Спілета, ніби кажучи: «Якби це залежало від вас, то ми не скоро скуштували б смаженини!», – але промовчав.

Тим часом Сайрес Сміт не озвався жодним словом. Здавалося, найменше, що його турбує, це вогонь. Кілька хвилин він сидів, заглибившись у свої роздуми. А потім знову заговорив:

– Друзі мої, наше становище, може, й жалюгідне, але досить ясне: або ми опинилися на материку, й тоді принаймні після більш-менш важкого переходу доберемося до якогось населеного пункту, або ж аеростат викинув нас на острів, і тут можливе одне з двох: якщо острів заселений – спробуємо вийти зі скрути за допомогою його жителів, а якщо безлюдний – виплутаємося самі.

– Атож, усе дуже просто, так просто, що простіше й не придумаєш, – пробурчав Пенкроф.

– Гаразд, нехай це буде материк, хай острів, та, Сайресе, куди ж нас, на вашу думку, занесло тайфуном? – запитав Гедеон Спілет.

– Я не можу відповісти напевне, – сказав інженер, – але є всі підстави гадати, що перед нами Тихий океан. Подумайте: коли ми вилетіли з Річмонда, дув північно-східний вітер, і сама сила урагану свідчить про те, що його напрямок не змінився. А якщо ми весь час рухались у напрямку з північного сходу на південний захід, то аеростат перелетів над штатами Північна Кароліна, Південна Кароліна і Джорджія, над Мексиканською затокою, над самою Мексикою у найвужчій її частині, а потім над якоюсь смугою Тихого океану. Гадаю, що аеростат подолав відстань не менш як шість-сім тисяч миль, і якщо вітер повернув хоч на піврумба, то він мусив занести нас або на Маркізькі острови або на острови Туамоту; якщо швидкість була більшою, ніж я думаю, то, можливо, нас донесло до Нової Зеландії. Коли правильна остання гіпотеза, нам легко буде повернутися на батьківщину. Англійці або населення племені маорі завжди допоможуть нам вийти на потрібних людей. Коли ж це узбережжя якогось безлюдного острова мікронезійського архіпелагу – що ми, можливо, зможемо визначити з вершини гори, яка височить над місцевістю, – тоді ми подумаємо про таке влаштування, ніби ми повинні залишитися тут назавжди!

– Назавжди! – вигукнув журналіст. – Ви кажете «назавжди», дорогий Сайресе?!

– Краще відразу приготуватися до найгіршого, – відповів інженер, – а хороше хай буде для нас приємною несподіванкою.

– Гарно сказано, – підтримав Пенкроф. – І не треба також відкидати надій, що коли це й острів, то він принаймні лежить неподалік від морського шляху. В іншому разі це було б для нас справжнім лихом!

– Ми зможемо визначитись аж після того, як піднімемося на гору, – мовив інженер.

– Та чи стане вам сили, пане Сайресе, – стурбовано запитав Герберт, – здійснити завтра цей важкий перехід і сходження?

– Сподіваюся, стане, – відповів інженер, – але за умови, що боцман Пенкроф і ти, синку, виявитеся вмілими й спритними мисливцями.

– Пане Сайресе, – озвався моряк, – оскільки ви заговорили про полювання, то, повернувшись, я хотів би бути так само впевненим, що зможу підсмажити дичину, як і в тому, що вполюю її…

– Аби тільки ви її вполювали, Пенкрофе, – заспокоїв Сайрес Сміт.

Домовилися, що інженер із журналістом перебудуть день поблизу Комина, аби обстежити узбережжя і плоскогір’я. Тим часом Наб, Герберт і моряк підуть до лісу, поновлять запаси хмизу і впіймають якомога більше здобичі – і пернатої, й четвероногої, яка тільки трапиться.