Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 136

Але єдине Айртонове слово все їм пояснило.

– «Дункан»! – тихо сказав він.

– «Дункан»! – повторив Сайрес Сміт і, піднісши руки до неба, вигукнув: – О всесильний Боже! Така Твоя воля! Нас урятували!

То справді був «Дункан», яхта лорда Гленарвана, яку вів тепер Роберт, син капітана Гранта. Вона вирушила до острова Табор, аби забрати Айртона, покараного дванадцятьма роками вигнання за свої колишні злочини!..

Колоністи були врятовані й поверталися тепер на батьківщину!

– Капітане Роберте, коли ви, не знайшовши Айртона, відпливали від острова Табор, що вас підштовхнуло пройти іще сто миль на північний схід? – запитав Сайрес Сміт.

– Пане Сміт, – відповів Роберт Грант, – ми пливли сюди не лише по Айртона, а й по всіх вас.

– По нас?

– Звичайно! Ми пливли до острова Лінкольна!

– До острова Лінкольна? – хором вигукнули вкрай здивовані Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф.

– Але звідки ви дізналися про існування острова Лінкольна, якщо він навіть не позначений на жодній карті? – запитав Сайрес Сміт.

– Я про це довідався із вашої записки, яку ви залишили в Айртоновій хижці на острові Табор, – відповів Роберт Грант.

– Із нашої записки?! – вигукнув Гедеон Спілет.

– Авжеж. Ось вона, – відповів Роберт Грант, протягуючи інженерові записку, в якій указувались координати «острова Лінкольна, що дав прихисток Айртону і п’ятьом американським колоністам».

– Капітан Немо!.. – промовив Сайрес Сміт, прочитавши записку й переконавшися, що її написано тією самою рукою, що й папірець, який вони знайшли в загоні для худоби.

– Он воно що! – вигукнув Пенкроф. – То це він брав нашого «Бонавентура» і ризикнув сам пливти на ньому до острова Табор!..

– Він хотів покласти там записку! – відповів Герберт.

– Отож! Я не помилився, коли казав, що капітан Немо і після смерті нам допомагатиме! – вигукнув моряк.

– Друзі мої, – сказав глибоко зворушений Сайрес Сміт, – капітан Немо був справжнім нашим рятівником. Хай милосердний Господь Бог прийме душу його!

Після слів Сайреса Сміта всі поскидали капелюхи й тихо промовили капітанове ім’я.

І тут до інженера підійшов Айртон і запитав:

– Куди покласти скриньку?

Ризикуючи життям, він урятував цю скриньку в хвилину катастрофи і тепер віддавав її інженерові.

– Айртоне! Айртоне! – вигукнув схвильований Сайрес Сміт і, обернувшись до Роберта Гранта, додав: – Пане, ви зоставили на острові Табор злочинця, а тепер перед вами порядна людина, і я пишаюсь честю потиснути йому руку!

Робертові Гранту розповіли дивну історію капітана Немо й колоністів острова Лінкольна, і, позначивши на карті місце вцілілої скелі, Роберт Грант віддав наказ вирушати назад.

Через два тижні колоністи висадились в Америці й побачили, що на їхній батьківщині настав мир після жахливої війни, яка, проте, закінчилася справедливою перемогою.

Скарби, які зберігалися у скриньці, подарованій капітаном Немо, переважно були витрачені на придбання величезної ділянки землі в штаті Айова. Взявши із скриньки найкрасивішу перлину, її послали в дарунок леді Гленарван від імені людей, врятованих «Дунканом».

Колоністи зібрали на придбаній землі всіх тих, кого хотіли запросити на острів Лінкольна, і закликали їх до праці, тобто відкрили для них шлях до щастя й добробуту. Там вони заснували велику колонію, якій дали назву острова, що зник у глибинах Тихого океану. Вони мають свою річку Вдячності, гору Франкліна, маленьке озеро Гранта і ліс, названий лісом Далекого Заходу. Одне слово, то був той самий острів Лінкольна, тільки не в океані, а серед американського материка.

Під умілим керівництвом інженера і його товаришів колонія процвітала. Колоністи острова Лінкольна не роз’їжджалися – вони заприсяглися один одному завжди жити разом. Наб і далі був нерозлучний зі своїм хазяїном, Айртон – завжди готовий на самопожертву, Пенкроф став таким самим добрим фермером, як був добрим моряком, Герберт здобув освіту під керівництвом Сайреса Сміта, а Гедеон Спілет заснував «Лінкольнський вісник» – найбільш поінформовану газету в цілому світі.

До колоністів часто навідувались Едуард і Єлена Гленарван, капітан Манглс, сам Роберт Грант, майор Мак-Набс та інші люди, яких доля поєднала з двома капітанами – Грантом і Немо.

Нарешті всі були щасливі, живучи так само дружно, як і досі. Та вони ніколи не забували острова, на який ступили бідні й голі і який їх годував і поїв протягом чотирьох років, острова, від якого залишилася тепер тільки одна гранітна скеля, що здіймається над океаном, як пам’ятник тому, хто називав себе капітаном Немо.