Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 28

Наступного дня, 30 жовтня, сонце піднялося ніби в розпеченому тумані й залило землю пекучими променями. Температура цього дня була нестерпна. На лихо, на рівнині, годі було шукати прихистку від спеки. Однак експедиція мужньо прямувала на схід.

Кілька разів дорогою траплялися величезні стада тварин, які не мали сил пастися під нещадним сонцем і ліниво валялися на траві. Сторожів, точніше пастухів, не було видно, лише собаки, що звикли втамовувати спрагу, висмоктуючи молоко в овець, вартували величезні череди корів, телят і биків.

Місцева рогата худоба вельми покірна, їй не властива інстинктивна реакція на червоний колір, притаманна європейським побратимам.

– Поза сумнівом, це пояснюється тим, що тут вони пасуться на республіканських випасах! – зауважив Паганель, вельми задоволений своїм дотепом.

До полудня в пампі почалися певні зміни. Стомлені одноманітністю цих місць мандрівники одразу ж їх помітили.

Дедалі рідше стали траплятися злаки. Замість них з’явилися ріденькі реп’яхи і гігантські чортополохи заввишки в дев’ять футів, що здатні ощасливити всіх ослів земної кулі. Подекуди росли низькі колючі чагарники темно-зеленого кольору. На такому висушеному ґрунті ці непоказні рослини були вельми цінні. Досі волога, що зберігалася в глинистому ґрунті рівнини, живила пасовище; тож трав’янистий покрив був густий і розкішний. Але тут цей килим, місцями витертий, місцями прорваний, оголив свою основу і продемонстрував убогість ґрунту. Талькав указав своїм супутникам на ці красномовні ознаки посухи.

– Особисто я зовсім не проти цієї зміни, – заявив Том Остін, – трава, довкруж трава – це врешті-решт може і набриднути.

– Так, але там, де трава, там і вода, – відгукнувся майор.

– О, це не проблема, – втрутився Вільсон, – дорогою нам обов’язково трапиться річка.

Якби Паганель чув цю фразу, то обов’язково зауважив би, що між Ріо-Колорадо і горами аргентинської провінції протікає дуже мало річок, але він саме пояснював Гленарвану явище, яке його зацікавило.

У повітрі витав запах паленого, проте аж до горизонту вогню не було видно. Не було також і диму – свідчення далекої пожежі. Отже, це явище не можна було пояснити якоюсь природною причиною. Незабаром запах горілої трави став такий відчутний, що всі, за винятком Паганеля і Талькава, були здивовані. Географ, завжди готовий пояснити будь-яке явище, повідав їм таке.

– Ми не бачимо вогню, проте відчуваємо запах гару. «Немає диму без вогню» – це прислів’я не менш правдиве в Америці, ніж у Європі. І це означає, що десь є пожежа, але у цій пампі така рівна поверхня, що повітряні маси рухаються без перешкод, тож запах палаючої трави можна відчути і за 75 миль.

– За 75 миль? – недовірливо перепитав майор.

– Саме так, – підтвердив Паганель. – Маю лише додати, що такі пожежі доволі часто охоплюють великі простори і подеколи досягають величезної сили.

– Хто ж підпалює прерії? – запитав Роберт.

– Висушені спекою трави часто вражає блискавка, а іноді це роблять самі індіанці.

– А навіщо вони це роблять?

– Не знаю, чи це правда, але вони стверджують, ніби після таких пожеж у пампі краще ростуть злаки. Це доводило б, що зола живить ґрунт. А я вважаю, що мета цих пожеж – знищення мільярдів кліщів, які доймають стада.

– Але такий дикий спосіб може вартувати життя тваринам, – зауважив майор.

– Буває, згорають стада, але зважаючи на їхню незліченну кількість, це дрібниці.

– До них мені байдуже: це справа індіанців, – провадив Мак-Наббс. – Я думаю про мандрівників, які перебувають у пампі. Адже і їх може заскочити полум’я?

– Звичайно! – задоволено вигукнув Паганель. – Іноді так стається, і я залюбки поспостерігав би таке видовище.

– Це схоже на нашого вченого, – сказав Гленарван. – У несамовитій любові до науки він ладен живцем згоріти.

– Годі вам, любий Гленарване, я прочитав Купера, і його «Шкіряну Панчоху». Завдяки їй я навчився рятуватися від наступу полум’я. Усе просто: довкола себе в радіусі кількох туазів треба вирвати траву. Тому я не боюся степової пожежі, більше того, щомога закликаю її.

Утім Паганелеві побажання не здійснилися, і його підсмажували лише палючі промені сонця. У цій тропічній спеці задихалися коні. Лише подеколи на вогненний диск набігала хмарка, тоді вершники підганяли коней, намагаючись триматися в життєдайній тіні, яку разом із хмарою гонив уперед західний вітер. Та невдовзі хмара обганяла коней, і сонце вогненними потоками знову заливало висушений ґрунт пампи.

Вільсон, запевняючи, що вони мають доволі води, зовсім не врахував нестерпну спрагу, що мордувала мандрівників. Поквапився він також і з думкою, що дорогою їм неодмінно трапиться річка. Шляхом їм не трапилося жодної річки, ба навіть пересохли штучні водойми, викопані індіанцями. Із збільшенням ознак засухи Паганель запитав Талькава, де той сподівається знайти воду.

– В озері Салінас, – відповів індіанець.

– А коли ми туди дістанемось?

– Завтра ввечері.

Зазвичай мандрівники аргентинською пампою риють колодязі і знаходять воду на глибині кількох туазів. Та наші подорожні не могли скористатися цим способом, адже не мали інструментів, необхідних для копання колодязів. Довелося обмежитися невеликою порцією води. Загін не потерпав од спраги, одначе й не мав можливості цілком її втамувати.

Подолавши 30 миль, увечері зробили привал. Усі сподівалися поновити сили міцним сном, але вночі рій настирливих москітів і комарів нікому не дав спокою. Їх поява свідчила про скору зміну вітру, який незабаром і справді подув із півночі. Ці кляті комахи зазвичай полишають ту місцевість лише за південного або південно-західного вітру.

У той час як майор спокійно зносив дрібні життєві знегоди, Паганель повсякчас нарікав на долю. Він шпетив москітів і комарів, досадував через відсутність підкисленої води, що втамовує нестерпний біль од укусів. Майор намагався втішити географа, мовляв, той має вважати себе щасливчиком, якщо з трьохсот видів відомих натуралістам комах на них напали лише два. Однак, Паганель прокинувся в кепському гуморі. Та все ж учений швидко збирався, оскільки цього дня належало дістатися озера Салінас. Коні дуже потомилися, вони мало не помирали від спраги, хоча вершники й урізували свою порцію води на користь тварин, все ж її бракувало. Коли панував північний вітер, спека із суховієм здавалася ще нестерпнішою.

Однак цього дня монотонну путь було порушено. Мюльреді, що їхав на чолі загону, раптом повернув коня назад і повідомив про наближення загону індіанців. До цієї зустрічі поставилися неоднаково. Гленарвану спало на думку, що від цих тубільців він, імовірно, довідається про потерпілих на «Британії». А от Талькав не був радий зустрічі з індіанцями-кочівниками, бо вважав тих грабіжниками.

За його вказівкою маленький загін скупчився і тримав напоготові свою зброю. Незабаром показався загін індіанців. Він складався лише з десяти осіб, що трохи заспокоїло патагонця. На відстані приблизно ста кроків їх можна було легко розгледіти. Це були тубільці, що належали до пампського племені, яке в 1833 році розгромив генерал Росас. Рослі, з високим опуклим чолом, оливковим відтінком шкіри – класичні представники індіанської раси.

На них були шкури гуанако або нутрій. При собі вони мали списи завдовжки 20 футів, ножі, пращі[41], бола[42] і ласо.

Спритність, із якою індіанці правили кіньми, свідчила, що вони чудові вершники. Вони зупинилися і з криками та активною жестикуляцією про щось радилися. Гленарван спрямував до них свого коня. Та не встиг він проїхати і два туази, як загін індіанців круто повернув і з неймовірною швидкістю зник із поля зору. Звісно, втомленим коням наших вершників годі було їх наздогнати.

– Спрахопуди! – вигукнув Паганель.

– Доброчесні люди так швидко не тікають, – додав Мак-Наббс.

– Що це за індіанці? – запитав Паганель Талькава.