Діти капітана Гранта - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 100

О третій дня на правому березі ріки завиднілись перші відноги гірського пасма. На шпилястих вершинах подекуди маячили руїни старовинних укріплень, що їх колись спорудили маорійці. Вони скидались на орлині гнізда.

Сонце вже хилилося до обрію, коли пірога пристала до стрімкого берега, заваленого пемзовим камінням вулканічного походження, що сюди їх нанесли води Ваїкато. У цій місцині росло кілька дерев, під якими можна було розбити табір.

Каї-Куму наказав висадити бранців на берег. Чоловікам зв’язали руки, жінок не чіпали. Бранців розмістили в центрі табору, навколо порозкладали багаття, що утворили неподоланну вогненну перешкоду.

До того як Гленарван дізнався від Каї-Куму, що їх мають намір обміняти на туземних вождів, він обговорював із Джоном Манглсом способи втечі. Оскільки з піроги втекти було неможливо, вони сподівалися здійснити це на березі під покровом ночі. Та після розмови Гленарвана з новозеландським вождем резонніше було відмовитися від утечі. Слід було запастись терпінням. Обмін бранцями давав більше шансів на порятунок, аніж рукопашна бійка або втеча через невідомі землі. Безперечно, можуть виникнути значні перепони під час обміну, та все ж найкраще було чекати результатів перемовин. І справді, що могли десятеро людей без зброї вдіяти проти трьох десятків до зубів озброєних дикунів? Гленарван не помилився, припустивши, що якийсь поважний вождь із племені Каї-Куму потрапив у полон і що одноплемінники будь-що поклали звільнити його.

Наступного дня пірога полетіла вгору по ріці з ще більшою швидкістю. О десятій вона зупинилась біля Похайвени, невеличкої річки, що впадає у Ваїкато. Тут до піроги Каї-Куму приєдналась ще одна пірога з десятком туземців. Воїни лише обмінялися вітанням «Айремайра», що означає «Доброго здоров’я», і обидві піроги попливли борт до борту. Очевидно, нові маорійці були щойно з бою. Про це свідчили їхні поранення. Воїни були похмурі й мовчазні. Із властивою всім диким племенам стриманістю вони вдали, що європейців взагалі не існує.

Опівдні на заході окреслились вершини Маунгатотарі. Тут значно звузилась долина, по якій текла Ваїкато, і могутня ріка, затиснута стрімкими берегами, вирувала, немов гірський потік. Гребці сильніше налягли на весла, супроводжуючи свої рухи дикою мелодією, що звучала в ритм рухів самих гребців, і пірога швидко помчала пінистими хвилями. Проминули бистрінь, і Ваїкато знову тихо понесла свої води поміж стрімких берегів.

Надвечір Каї-Куму наказав пристати до стрімкого вузького берега, де щось із тридцятеро дикунів розбили табір. Під деревами палали багаття. Якийсь вождь, очевидно, за рангом не нижчий од Кай-Куму, неквапом підійшов до нього і по-дружньому привітав, здійснивши шонгуї, тобто потерся носом об його ніс. Бранців посадили посеред табору і приставили до них на ніч озброєну сторожу.

Наступного ранку продовжили шлях угору течією Ваїкато. Із малих приток випливли нові піроги, на яких сиділо шістдесят воїнів. Очевидно, то були поранені учасники останнього повстання, що повертались до себе в гори. Часом з якоїсь піроги звучав патріотичний гімн, як заклик маорійців до боротьби із загарбниками:

Папа ра ваті тіді і дунга неї.

Потужний голос співця збудив луну в горах. Після кожної строфи туземці підхоплювали хором войовничий приспів, вдаряючи себе в груди, наче в барабани, а веслувальники тимчасом з такою силою налягали на весла, що піроги попри течію летіли над поверхнею води.

Цього дня на Ваїкато можна було спостерігати цікаве явище. Близько четвертої пополудні пірога увійшла у вузьку ущелину. Хвилі вирували наче скажені, розбиваючись об каміння, вельми небезпечне для човнів. Якби пірога перевернулася, то всіх спіткала б страшна смерть і марно було б шукати порятунку на березі. Миттєва смерть чекає того, хто ступив би на цю грузьку поверхню.

Річ у тім, що в цьому місці річка текла між гарячими джерелами, що завжди привертали увагу мандрівників. Окис заліза забарвлював у яскраво-червоний колір прибережний мул, де не було й туаза твердої землі. Повітря було насичене їдким сірчаним духом, якого тубільці навіть не помічали, а от полонені дуже страждали від ядушливих випарів, що піднімались із розщелин ґрунту, виділялись із пухирців, які лопались під тиском підземних газів. Та якщо ці випаровування заважали дихати, то зір давав змогу захоплюватися величною картиною.

Піроги поринули в густу хмару білих випарів. Їх сліпучо-білі завитки куполами нависали над рікою. По обидва боки сотні гейзерів били фонтанами води й пари. Вода змішувалась із парою в повітрі, переливаючись на сонці всіма барвами веселки. І здавалось, наче все це створила не природа, а людська рука, і відбувається дійство завдяки руху прихованого механізму.

У цьому місці Ваїкато тече хистким ложем, що кипить безперестану під дією підземного вогню. Неподалік, на схід од ріки, на берегах озера Роторуа, ревуть гарячі джерела й димлять водоспади Ротомагана й Тетарата, вже оглянуті побіжно деякими відважними мандрівниками. Уся місцевість усіяна гейзерами, кратерами й сопками. Крізь них вивергається надлишок газу, що не знаходить собі виходу крізь вузькі жерла Тонгаріро й Вакарі, двох діючих у Новій Зеландії вулканів.

Дві милі піроги пливли під зводом сірчаних випарів, що клубочились над поверхнею води. Та раптом сірчаний туман розсіявся і ввірвалося чисте життєдайне повітря. Нарешті мандрівники вдихнули на повні груди. Район сірчаних джерел лишився позаду.

До вечора піроги проскочили ще дві бистрини – Гіпапатуа і Таматеа. Увечері Каї-Куму зупинився на нічліг за сто миль від злиття Вайпи і Ваїкато. Річка, яка досі робила петлю на схід, з цього місця вливалася в озеро Таупо, наче могутній водоспад у гігантський басейн.

Наступного ранку на правому березі річки показалась гора. Жак Паганель звірився із мапою і повідомив, що це гора Таубара, висота якої сягає 3 000 футів.

Опівдні вервечка човнів увійшла в озеро Таупо через один із рукавів ріки. Туземці захоплено вітали полотнину, що розвівалась на даху хижі – то був їхній національний прапор.

Розділ XI. Озеро Таупо

У прадавні часи у центрі новозеландського острова внаслідок обвалу земної кори утворилась безодня завдовжки 25 миль і 12 завширшки. Води, що стікали з навколишніх гір у цю гігантську западину, поступово перетворили її на озеро, озеро-безодню, адже досі жоден лот не зміг зміряти її глибини.

Ось таке це дивовижне озеро Таупо, що здіймається на висоті 1250 футів над рівнем моря й оточене горами заввишки 2800 футів. На заході – величезні шпилясті скелі, на півночі – кілька віддалених вершин, порослих невеличким лісом; на сході – широкий спадистий берег, по якому звивається дорога і між зелених кущів виблискують пемзові камені; на півдні, за смугою лісу, – конічні вершини вулканів, що сягають хмар. Усе тут кипить і клекоче, немов велетенський казан, почеплений над підземним вогнем. Земля здригається, її кора, наче скоринка перепеченого пирога, розколюється, і звідти виривається пара. Якби пара не знаходила собі виходу на відстані 20 миль від озера крізь кратери Тонгаріро, то все це плоскогір’я рухнуло б у розпечене горно під ним.

Понад вогнедишними сопками з північного берега озера видніється увінчаний димом і полум’ям вулкан Тонгаріро, що належить до складної орографічної системи. За ним одиноко підноситься серед рівнини ще один вулкан – гора Руапагу. Її закутана у хмари вершина сягає 9000 футів. Жодна людська нога досі не ступала на її неприступну вершину, нікому ще не вдалося виміряти глибини її жерла.

З цими вулканами пов’язано чимало легенд, і за інших обставин Паганель не оминув би цієї теми, розповівши своїм товаришам принаймні про сварку двох сусідів і друзів, Тонгаріро і Таранакі, через жінку. Як і кожен вулкан, запальний Тонгаріро розлютився і вдарив Таранакі. Принижений товариш утік долиною Вангані, згубивши дорогою дві величезні брили. Він оселився на узбережжі, перетворившись на гору Егмонт.