Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 18

Якось у ніч проти неділі — три з половиною місяці по тому, як Фермін почав працювати у книгарні, — нашу квартиру на вулиці Св. Анни сколошкав телефонний дзвінок. Дзвонила господиня Ферміна. Стривоженим голосом вона повідомила, що пан Ромеро де Торрес зачинився у своїй кімнаті, кричить, як божевільний, лупцює по стінах та погрожує перерізати собі горло битою пляшкою, якщо хтось наважиться увійти.

— Будь ласка, не викликайте поліцію. Ми зараз будемо.

Була друга ночі. Наспіх одягнувшись, ми поспішили на вулицю Хоакіна Кости. Ніч була холодною; лютував крижаний вітер, небо здавалося вугільно-чорним. На дорозі нам трапилися два притулки для знедолених — Дім милосердя та Дім співчуття; ми швидко пройшли повз них, не звертаючи уваги на нестямні погляди з темних коридорів, пропахлих деревним вугіллям. Ось ріг вулиці Ферландіна, а ось і вулиця Хоакіна Кости — прогалина в рядах почорнілих вуликів, що зливаються з темрявою кварталу Раваль.

Старший син господині чекав на нас унизу.

— Сподіваюся, ви не викликали поліції? — спитав батько.

— Поки що ні, — відповіли йому.

Ми побігли нагору. Пансіон розташовувався на другому поверсі; брудна спіраль сходів ледь видніла у брунатно-жовтому світлі голих лампочок, що кволо звисали з оголеного дроту. Пані Енкарна, господиня, вдова капрала з Ополчення, зустріла нас біля дверей; її постать огортав легкий блакитний халат, а голову прикрашала корона з папільйоток.

— Послухайте, пане Семпере, це пристойний будинок. Охочих оселитися в мене більше, ніж я можу прийняти. І я не хочу вплутуватися в подібні речі, — дріботіла вона, проводячи нас крізь темний коридор, що тхнув нашатирем та вогкістю.

— Розумію, — пробурмотів тато.

Раптом ми почули крики. Кричав Фермін. Із кількох напіввідчинених дверей нишком визирали перекривлені чи то страхом, чи то надмірною цікавістю обличчя — обличчя з пансіону, зрощені на водянистому супі.

— А ви, решта, спати, заради Бога! Це вам не вар’єте на Моліно! — сердито закричала пані Енкарна.

Ми зупинилися біля дверей Фермінової кімнати. Батько обережно постукав суглобами пальців.

— Ферміне, ти там? Це Семпере.

Дике виття, здавалося, пронизало стіни; я здригнувся від відчуття остуди. Пані Енкарна, втративши статечну стриманість, схопилася за серце, сховане десь під масивними грудьми.

Батько знов покликав.

— Ферміне! Ну ж бо, відчини двері.

Фермін знову завив, усім тілом кидаючись на стіни, потім змовк на мить, після чого почав щодуху горлати непристойності. Інші постояльці знову виглянули в коридор, бліді від жаху. Недивно — крики Ферміна, певно, чути було й в армійському штабі.

Батько зітхнув.

— Пані Енкарно, ключі від кімнати є?

— Авжеж!

— Будь ласка, дайте їх мені. А ти, Даніелю, біжи по лікаря Баро. Він мешкає неподалік, на Рієра Альта, 12.

Пані Енкарна вагалася.

— Послухайте, може, краще покликати священика? Мені здається, пана Ромеро де Торреса охопив диявол!

— Ні. Лікар допоможе. Ну ж бо, Даніелю, біжи. А ви, будь ласка, дайте мені ключі.

Лікар Баро, постійний відвідувач нашої книгарні, був неодружений, страждав на безсоння й усі ночі проводив, читаючи Золя та дивлячись об’ємні знімки молодих красунь у спокусливій білизні, щоб розвіяти нудьгу. Хоча він і називав себе лишень другорядним знахарем, діагностував він краще, ніж модні лікарі з практиками на вулиці Мунтанер. Більшість пацієнтів Баро становили старі повії з поблизьких вуличок та інші бідолахи, які не мали змоги добре платити за його послуги, але лікар до всіх ставився однаково. Я неодноразово чув, як він казав, що світ — горшкова піч Бога, а єдине бажання, яке залишилося в нього, лікаря Баро, — щоб футбольна команда Барселони раз і назавжди виграла чемпіонат Іспанії; «тоді я зможу спокійно померти», стверджував він.

Одягнений у халат, Баро відчинив мені двері. Від нього пахло вином, у руці була цигарка, якої він не встиг запалити.

— Даніелю?

— Мене послав батько. Це терміново.

Коли ми повернулися до пансіону, пані Енкарна плакала під жаху, а інші постояльці повибігали до коридору й стояли мовчки, з обличчями кольору старого свічного воску. Фермінову кімнату було відкрито, в кутку скулився сам Фермін, він був оголений, тремтів і плакав. Мій батько обіймав його, намагаючись заспокоїти. У кімнаті панував безлад, стіни були забруднені чи то кров’ю, чи то екскрементами. Доктор Баро швидко зрозумів ситуацію й жестом велів батькові покласти Ферміна на ліжко. Батькові допомагав син пані Енкарни, майбутній боксер. Фермін стогнав та бився всім тілом, наче якийсь паразит пожирав його зсередини.

— На бога, що сталося з бідолахою? Що з ним? — простогнала пані Енкарна з-за дверей, хитаючи головою.

Лікар перевірив пульс, обстежив із ліхтариком зіниці хворого та, не сказавши ні слова, почав готувати ін’єкцію.

— Тримайте його. Після ін’єкції він засне. Даніелю, допоможи нам.

Учотирьох ми заледве втримали Ферміна — він несамовито пручався, коли голка встромлялася йому в стегно. Спершу його м’язи напружилися, немов сталеві линви, але за кілька секунд очі затьмарилися, а тіло обм’якло.

— Будьте обережні, цей чоловік не дуже міцний, його будь-що може вбити! — хвилювалася пані Енкарна.

— Не переймайтеся. Він спатиме, — відповів лікар, оглядаючи рубці, що вкривали виснажене тіло Ферміна.

Я побачив, як Баро повільно хитає головою.

— Недолюдки, — бурмотів він.

— Звідки ці шрами? — спитав я. — Порізи?

Доктор Баро, не підводячи очей, знов похитав головою. Серед навколишнього гармидеру він спромігся знайти ковдру й укрив нею пацієнта.

— Опіки. Цього чоловіка катували, — пояснив він. — Це — сліди від лютівника.

Фермін проспав два дні. Прокинувшись, він геть нічого не пам’ятав, а коли йому розповіли про його поведінку, він так засоромився, що навколішки благав у пані Енкарни вибачення. Він присягався, що пофарбує увесь пансіон, і, знаючи її побожність, пообіцяв відслужити десять мес на її честь у церкві Белен.

— Єдине, що ви маєте зробити, — сказала пані Енкарна, — це одужати й більше так мене не лякати. Я застара для таких переживань.

Мій батько відшкодував господині всі збитки, й інцидент було вичерпано. Отямившись після переляку, вона ще дужче полюбила Ферміна й примусила його заприсягтися, що він уживатиме ліки, які приписав доктор Баро.

— Задля вас, пані Енкарно, я й цеглину проковтну, якщо буде потреба, — переконував Фермін.

Ми ніколи більше не нагадували Фермінові про його істеричний напад, проте я дедалі частіше замислювався про зловісного інспектора Фумеро. Майже щонеділі ми, щоб не залишати Ферміна на самоті, брали його із собою на вечерю до кав’ярні «Новедадес», а потім ішли всі втрьох до кінотеатру «Феміна», що на розі вулиць Діпутасьйон та Пасео-де-Ґрасіа. Один з білетерів, приятель мого батька, впускав нас крізь запасний хід на другому поверсі, й ми переглядали кіножурнал. Щоразу, коли показували, як генералісимус перерізає стрічку, урочисто відкриваючи якесь нове водосховище, Фермін помітно нервував.

— Що за ганьба! — обурювався він.

— Тобі не подобається фільм, Ферміне?

— Щиро кажучи, це сьоме мистецтво анітрохи не зворушує мене. Як на мене, це лише розвага для дурнів, від якої вони робляться ще дурнішими. Кіно гірше, ніж футбол, ніж бій биків; та воно й починалося як розвага для неосвічених мас — минуло п’ятдесят років, а нічого не змінилося.

Ставлення Ферміна до кінематографу радикально змінилося одного знаменного дня, коли він відкрив для себе Керол Ломбард[17].

— Які груди, Ісусе, Маріє та Йосифе, які груди! — вигукнув він серед фільму, не тямлячи себе від захвату.

— То не цицьки, то дві шхуни!

— Замовкни, покидьку, або я покличу директора, — пробубонів голос позаду нас. — Геть не залишилося сорому в людей! У якій свинській країні ми живемо!

— Справді, Ферміне, розмовляй тихше, — порадив я.