Зворотний бік темряви - Корний Дара - Страница 9

– Тобто вони зомбі, типу ходячі мертвяки чи шось типу того? – Мальва не розуміла. Адже вона добре бачила, що всередині кожного з тих безликих створінь щось ще жевріє-мерехтить, ледве-ледве помітне та все ж живе.

Стрибог знову розсміявся:

– Та ні. Вони не живі мерці. Це збочення – тримати за слуг мертвих істот, тобто повністю бездушних. На таку гидку справу здатні тільки смертні, за допомогою ілюзорної магії роблячи підвладними мертві тіла. Безсмертні таким не займаються. Це порушення природного ходу подій, норм всесвітньої моралі. Оті безликі почвари, яких ти бачиш, колись були звичайними смертними. Але так шпарко та завзято торгували безсмертною душею, запаскуджували її, що врешті не залишилося майже нічого, тільки на денці. Знаєш, що може бути гіршим за смерть? Бо смерть сама по собі – лиш природний хід буття, тобто це завжди закінчення однієї дороги та початок нової. А от страх перед повним зникненням – справжній. Це знання того, що помираєш назавжди без права переродитися. Коли посудина не просто порожня, а й клеєна-переклеєна, то яка з неї користь? Посудина, в яку нічого не наллєш, бо втече шпаринами. Оті почвари і є тією посудиною. Вони прокляті, які втратили право перенародитися. Тому з них найкращі служки, досконалі. За найменший непослух залишки душі забираються з тіла. Істота зникає назавжди, без права повернутися. Тільки не смій жаліти їх, Мальво. Кожен сам вибирає власну дорогу.

Мальва слухала уважно і більше не запитувала. Вона просто мовчки роздивлялася тих, що колись були справжніми повноцінними людьми. Вона згадала бабу Валю зі свого під’їзду у Львові, згадувала пологовий будинок з неймовірно щедрим плетивом доль-страждань, а далі подумала про своїх знайомих, приятелів і те, як вони живуть і чи зуміють, коли настане випробування, опиратися спокусі. Вона б для кожного з них організувала сюди екскурсію, щоб показати, що буває, коли… Спіткнулася на думці. Коли що? Ніхто ж не запихав силою отого дідка, що зараз ховає своє обличчя за рукав дірявої сорочки, сюди. Він заслужив перебування тут… І це не пекло, бо з пекла можна повернутися, споку-тавши, а звідси повернення немає. Це приреченість, але ті істоти і за неї чіпляються щосили, намагаючись хоч на краплину продовжити своє існування. Так, існування, бо життям то не назвеш…

– А яка місія у темних, Стрибоже, – запитувала ледве чутно, але трохи зарізко, відвівши очі від істот-тіней, що тулилися попід парканами. – Місія перетворення звичайних смертних на проклятих?

Їй боліло те, що бачила, дуже боліло.

Стрибог різко зупинися, вхопив Мальву за руку.

– Що? Ну і за… – ледве стримався, щоб зайвого не бовкнути. Перевів подих і продовжив: – О, ні, люба! Надто все просто, якщо так розмірковувати. Якщо ж декількома словами: то місія геть проста і така ж, як у світлих. Робити кращими смертних людей, вдосконалювати їх душі, пере…

– Що, вдосконалювати? – Мальва запитанням різко обірвала батька. – Яким чином? Спокусами, облудою підштовхувати до гріхопадіння?

Стрибог щиро дивувався:

– А чому б і ні, Мальво? Лишень справжні, тобто сильні духом, не піддаються. Чи ти волієш їсти хліб із куколем всередині? Але давай нашу розмову перенесемо на потім, бо вона може стати безкінечною. Зрештою, нас уже зачекалися. Розумію, дитино, тобі все цікаво, і це чудово, однак якщо ми надто часто зупинятимемося, то й до кінця вічності до Храму не добредемо.

Мальва на знак згоди хитнула головою. Чи змогла б вона подолати всі свої спокуси, якби її припнули до стіни та перетворили на прокляту? Птаха колись їй сказала, що її душа була обрана стати безсмертною: «Та, що володіє смертю, знає, чи достойна твоя душа врешті перейти поріг безсмертя, чи має ще вкотре переродитися в тлінному тілі, щоб наповнити чару свого єства мудрістю та глибиною пізнання, не піддаючись спокусам та облудам. Кожне таке переродження жорстоко починається з чистої сторінки і тільки найчистіші душі витримують випробування, приготовані творцем. Твоя душа витримала». То, виходить, темні – це і є ті випробування? Запитувала себе. Шкода, що поруч немає Птахи, вона вже починала за нею скучати…

Тим часом вуличка закінчилася широчезною площею, роздоріжжям, від якого розходилися хрестовиною чотири дороги.

– Майже прийшли. Площа Чотирьох доріг. А на ній – Храм Чорнобогів.

Прекрасне і разом з тим жахливе видиво вставало перед Мальвою.

– Срань Господня! Тобто капєц! Карочє, вибач, е-е-е, – потрібних літературних слів-синонімів зараз вона дібрати не могла. Бо те, що тримало небо у світі Відтіні, було страшним, жорстоким і неправильно-гарним водночас.

4. Кохання і Любов

– Птахо, дочко, ти хоч мене слухаєш? – Учитель зупинився перед Птахою.

Жінка перевела свій відсторонений погляд з вікна на Посолоня, ледь помітно кивнула головою, даючи зрозуміти, що слухає. Учитель продовжував:

– Ти розумієш, що вчинила недобре. Так-так, право крові і все таке – це я вже не один раз чув, але ж існують винятки, розумієш? Винятки. Ти стільки труда вклала у це дитя і так легко відступила.

Птаха кинула швидкий погляд через вікно на небо. У чистій блакиті висіло усміхнене сонце. Наразі у світах панував мир. Зітхнула, перевела очі на Вчителя.

– Учителю, я чиню правильно. Вірте мені. Я це знаю. Мальва – донька та онука темних. І привілей рідної крові – це також одне з неписаних правил, які ми не можемо порушувати. Бо тоді ми нічим не кращі за них.

Учитель звів здивовано догори сиві кошлаті брови:

– Що? Кращі? А ми і не маємо бути кращими чи гіршими, люба! Це не змагання, не суперництво. Це лишень бажання отримати рівновагу. Звичайно, Мальва за походженням із батькового боку з темних, але душа у неї світла та чиста. Це видно відразу. Може, тому, що мама у неї була звичайна світла смертна, а може, тому, що ти завжди поруч. Зрештою, світлі люди її ростили. Я розмовляв із нею, бачив її, чув. Вона не темна. Ох, дочко-дочко! Це жахлива помилка – віддати Мальву темним. То те саме, що кинути курча в пащу хижого вовка.

– Вона не курча, Учителю. – Птаха боронилася. – Вона його донька. І вона також цього хотіла і рано чи пізно мала побувати на тому боці. А бажання безсмертної не обговорюється, а виконується.

– Але ти могла її переконати не чинити так, тобто не йти до темних, – Посолонь і далі був роздратованим і не міг ніяк ані зрозуміти свою ученицю, ані щось уже змінити.

– Так. Я знаю. Могла. Але не стала. Навпаки, підштовхнула її до цього.

Говорила чесно і відверто. Хай, Посолонь має знати всю п ра вд у.

– Що? Підштовхнула? – Учитель ледве стримувався, щоб не зірватися на крик. Птаха залишалася спокійною. – Дочко, що ти наробила? А якщо темних стане більше й сила їх зросте, і рівновага у світах зрушиться? Стрибог перекинувся, а тепер ще й Мальва. Ти не думала, що обставини не випадково так складалися і Мальва стала майже світлою. Ні, дитино, я таки не розумію тебе. Я ж думав, що ти врешті змогла перебороти свої почуття до того чоловіка і зрозуміти, що є щось вище, аніж кохання. А ти он як. Чому? Досі його кохаєш? Він хотів тебе вбити.

Стояла бліда, далека та чужа, майже не дихала. Учитель сказав те, що мав сказати, і вона почула. Зібрала себе докупи і сумно відповіла:

– Ні. Не так, Учителю. Він не хотів мене вбити. Він мене вбив. Я по-справжньому була мертва. Бо коли отямилася, то не пам’ятала навіть свого імені. А тоді… Народилася знову і, повірте, тепер стовідсотково знаю, що чиню. Щодо помсти Стрибога і його бажання позбутися мене, то… Я сама трохи винна. Бо не варто дратувати зраненого звіра, він може не тільки руку відкусити, а й голову відірвати. – Птаха перевела подих. Вона дуже старалася говорити спокійно й тихше, ніж Посолонь. – Учителю!

Наша розмова зараз мені нагадує бесіду глухого з німим. Ви мене не розумієте, а я вас не чую. Зрештою, останній мій аргумент такий: поганий мир завжди ліпший, аніж добра війна. Чи, може, було б краще, якби знову почалася кривава бійня між світлими та темними? Чи вартує нова безсмертна, яка й досі не вибрала своєї дороги і невідомо ще, до якого берега припне свого човна, такої борні? Мальва не легка здобич, Учителю. Думаю, усім тим, хто на темному боці, буде складно з нею, і я знаю напевне, не питайте тільки звідки, вона повернеться.