Зворотний бік темряви - Корний Дара - Страница 57

Пов’язки на рани свого рятівника зробила з плаття, порвавши його на шматки. Зовсім не думала в той момент про долю каменя-плавунця, який не послухався її та ледь не втопив. Тоді була сердита на Мирослада, думаючи що то один із його жартів. Тепер добре розуміла: чоловік тут ні до чого. Темні знають як та вміють майже бездоганно впливати на речі, які не мають душі. А той камінь тільки-но став власністю Птахи і тому доволі легко скорився потужному натиску темної сили.

Старалася не думати про Стрибога. Тому що боляче. А ще вчора вона себе запитувала: «Чи буває любов колишньою?», і от маєш відповідь: «Так, буває, коли вона стає ненавистю». За що він її ненавидів настільки сильно, що готовий був убити? І стало зрозуміло, чому він знищив той світ. Лють настільки заполонила-затопила його серце, що могла розірвати на кавалки, якби він її з себе не випустив.

– Чи буває любов у минулому часі? – запитувала себе вголос.

І всоте, і втисячне. Крапали сльози з очей Птахи-Магури, коли вона робила живильну мазь для свого рятівника.

– Не буває, – шепотів вітер у неї над вухом.

– Не буває, – блимали зорі у небі, дивуючись з такого запитання.

– Не буває, – говорив серпик місяця, кволо моргаючи.

А вона не вгавала і питала-питала себе. І плакала, омиваючи слізьми і рани пораненого, і свої рани всередині тіла. Добре, що її рятівник не чує і не бачить того, що з нею коїться, як вона оплакує зараз себе, колишню. Її рятівник знову попросив води. Принесла. Він випив, навіть не розплющуючи очей, та відразу міцно заснув. Погладила його ніжно по голові.

І…

І несподівано в один момент до неї дійшло – це і справді кінець. Бо буває кохання у минулому часі. Більше вороття назад не буде. Ніколи…

Заплющила очі, думала, що не засне, однак відразу провалилася у забуття, надто багато всього відбувалося зараз, щоб терзати ще й змучене тіло безконечними розмислами… Так і заснула, оплакуючи себе колишню, згорнувшись калачиком поруч із тілом свого рятівника.

Прокинулася від пташиного співу. Ніжного та щасливого. Очей не відкривала. Лежала, згадуючи, де вона. Коли згадала, то пташиний спів уже не став видаватися таким чудесним. Крім звуків лісу відчувала ще щось. Очі, чийсь погляд, щирий, захоплений, ніжний та теплий. Зачаровано лежала, хоч той, хто на неї так дивився, мабуть, здогадався, що вона вже прокинулася. Однак очей не відводив убік, продовжуючи й далі так само ніжно дивитися. Той чоловік кохав її, не просто був закоханим, а кохав по-справжньому, до самопожертви, до скону. І Стрибог також кохав її, і вона його кохала. І та любов мала стати щасливою, бо була взаємною, але не стала. О так, Стрибог кохав її, добре знаючи, що вона його також любить, що вона нікуди не дінеться, що рано чи пізно повернеться. Бо любов прощає все, бо коханим прощається все. Коли ж він врешті зрозумів, що не все?

Зрадлива сльоза скотилася обличчям. Думки, знову ці злидарі-думки. І враз зрозуміла, що кохати насправді можна аж до ненависті.

Чоловік помітив її сльозу, вона це знала. Але сприйняв це як даність, продовжуючи дивитися, зачудований видивом сльози з ока коханої жінки.

Набралася мужності. Кого вона зараз перед собою побачить? Відкрила очі. Чисті блакитні озера навпроти.

– Доброго ранку, Пташко! Свароже коло і ранок прегарний світу Невридії вітають тебе! – Спокійний та впевнений голос. – Трави, сльози Магури, замовляння та твоя присутність допомогли. Рани загоїлися, кістки зрослися. Дякую, моя хороша. Відпочила? Може, ще поспиш, серденько?

Оперлася на лікті, сіла. «Моя хороша!» – так буденно і так ніжно звучить.

Дивилася на чоловіка. Незнайомець, зовсім чужий для неї, наче ніколи досі його не бачила, не зустрічала, але він із безсмертних, це точно. Навіть не так, він із могутніх вибраних безсмертних, із тих, хто знає дорогу в Біловоддя. Щось невловиме, думка, як павутинка, що восени літає над полем і яку важко впіймати, хіба що вона сама впаде тобі в руки чи заплутається у волоссі, кружляла в її голові. Той чоловік був їй не чужий, зовсім не чужий, добре знала це.

– Доброго ранку і тобі. І коло Свароже хай і тебе тримає у своїй ласці та опіці. – Відповіла урочисто, встаючи на ноги та кланяючись чоловіку в пояс. – І ще дякую щиро, великий безсмертний, що вже не вперше рятуєш мене. Насправді я вже двічі мала загинути, але ти якимось дивом чи благодаттю творця опиняєшся поруч.

Чоловік посміхався одними очима. Був високим, ставним, широкоплечим. Дуже схожий за поставою на картинки з Білобогової Книги, на яких малювали світлих верхніх безсмертних – богів – довершених як і ззовні, так, очевидно, й усередині. Вони були таким собі еталоном, взірцем для всіх світлих безсмертних. Вони рідко коли з’являлися перед очима простих безсмертних, бо мали такі обов’язки та зобов’язання дані самим творцем, що звичайним безсмертним і знати не треба. Тож її рятівник дуже нагадував Птасі одного з тих диво-героїв із Книги. Навіть посміхався так само щиро. І у відповідь на поклін також відповів поклоном.

І Птаха могла його тепер ще краще роздивитися. Відкрите обличчя, сиве волосся, що ледь-ледь сягає рамен, довгі пишні вуса. І маленький шрам на правій щоці у вигляді гілки дерева. Вчора у темряві, коли вона лікувала його, чомусь цього не помітила.

І враз від свого відкриття Птаха застигла на місці. Ні, той чоловік не просто був схожим на один із малюнків із Білобогової Книги. Той малюнок писався з нього.

Ох і недотепа ти, Птахо! Безсмертна недотепа! Чи то вона так сильно вдарилася головою, коли падала, що нафантазувала собі, ніби той чоловік закоханий у неї. От же ж. Цікаво, чи він прочитав такі її думки? Який сором, Птахо! Він, очевидно, лиш виконує якесь призначення. Хіба б вона не стала допомагати людині, яка тоне в болоті чи яку хочуть убити? Птаха опустила голову вниз, ставши перед богом на одне коліно. Так учив її Учитель Посолонь:

– Могутній боже! Во славу твою хай горить на небі та на землі священний вогонь. Хай…

Не договорила. Чоловік міцно тримав її за руку:

– Упізнала? Вставай із колін. Не пасує Птасі-Магурі бити поклони перед рівнею. Сподівався, що відразу мене признаєш чи навіть згадаєш. Та щось уже аж надто ти перейнялася долею того темного безсоромника. Дівчинко моя, він не вартий і волосини з твоєї голови. Ще трохи – його і свої проклянуть. Вставай, моя хороша, нам є про що поговорити. Це добре, що ти мене впізнала, тільки погано, що не серцем, Птахо моя! Перунице люба! Ох, не серцем.

– Серцем? – Вона здивовано та зачудовано дивилася на чоловіка, не поспішаючи підводитися з колін.

Той силою поставив її на ноги.

Він дивився на неї з болем в очах, з ніжністю, трепетом, теплом… І страшно, і водночас щасливо почувалася під тим поглядом. О, так, вона безсмертна, одна з найсильніших молодих безсмертних у своєму світі, але вона і жінка, звичайна жінка. І хіба можна бути нещасною, навіть якщо тобі загрожує смертельна небезпека, коли на тебе дивиться закоханими очима сам бог?

Бог.

Він дивився та посміхався. І чужий світ довкола зникав. І для них зараз нічого та нікого більше не існувало. Тільки він та вона. Двоє в цьому світі. Тільки він…

Бог тримав її долоні в своїх, зазирав в очі, і вона ховала свої у його… І вона розчинялася в них. Ніжна блакить, волошкова барва. Летіла… Співала… Кохала… Летіла…

Крила, мої крила!

Кохала?

Кохала…

Слово втікало, вона наздоганяла.

Кохала?

Кохала!

Наздогнала!

Безжальний вітер ламає крила… Блакитне небо затуляють темні хмари. Круки чорні, жорстокі, потворні, кусючі. І вона загублена, і вона чомусь одна в чужому небі…

Крик підбитого птаха. Останній крик. Голосить душа.

Небо починає падати: вгору вниз, вгору вниз. Небо розгойдує зорі. Завиває безжалісно вітер, шматує хмари, роздирає крила. І вже вони її не слухають, і вона падає вниз… Чорне провалля от-от проковтне її…

… і ковтає…

Птаха померла. Її більше немає.

Обличчям жінки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридає серце. Вона тремтить, вона замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги підкошуються, він хапає її, пригортає до себе. І вона вже не стримується більше. Бо вона, вона…