Зворотний бік темряви - Корний Дара - Страница 44

Наступного тижня будуть замовляння на смерть. Мальва дуже хотіла б, щоб Навія до наступного заняття не оклигала, тобто після її жартику.

Згадала бабусю Горпину і її спосіб привороту. Сама собі тепло посміхнулася. Бабусин спосіб. Воно якось не по-людськи когось до себе привертати, тобто закохувати, зате як красиво.

– Ей, проклятий! – покликала неголосно. – Ходи сюди, послухаєш, якого колись замовляння мене моя бабуся навчила. Це тобі не жахи від Навії.

Навіть не шукала проклятого очима. Відчувала, що прийшов на поклик і зовсім поруч спостерігає та слухає. Продовжувала:

– Коли місяць росте, щоб з’єднати дві душі разом, слід зробити наступне. Замісити тісто на хліб, звичайне пісне тісто на борошні, джерельній воді та дріжджах. Поки тісто місите, поки руки його торкаються, треба на нього 9 разів подумки або пошепки вимовити заклинання:

«Врожайнице, злата лугового блуднице, тут міситься не добром, а відступом повертається. Не розділяється, а з’єднується. Замішу, перемішу плоть раба твого з плоттю рабині твоєї, змішую хіть, пристрасть невгамовні, змішую на врожайність, на тілоблуддя, не на пиху, а на любов твою».

Коли хліб вже спікся, то його ставили під зростаючий місяць на одежу того, кого замовляли. І обгортався одежею той хліб, і знову говорили, співали, розмовляли і з хлібом, і з місяцем… Звісно, слід було потім тим хлібом того, кого хочете причарувати, нагодувати. Усе ліпше, аніж людською кров’ю поїти чи з кістками мертвого кажана мати справу… Ти мене слухаєш, правда ж?

Проклятий мовчав. Мальва ж знала: слухає.

– А даремно ти зі мною всередину не зайшов. Може, тоді стримав би від тих дурощів, що я наробила. Та я зовсім не шкодую. Ще чого? Треба було тій старій заразі менше про мою маму всякої гидоти казати та Птаху обзивати. Хіба вона варта хоч крихти з їхнього столу? Старе стервисько. Жабою мене погрожувала зробити. Ну-ну! Смачного, дорогенька!

І Мальва зареготала на всю кімнату.

– Яке їхало, таке здибало, – згадала стару приказку. І додала весело: – От скажи мені, проклятий, якого вона мене стала врікати? Ніби я теперішня. Але, як каже бабуся Горпина, хто запускає лихо, хай чекає, що воно повернеться сторицею. І знаєш, що я зробила? Ги. Тільки тобі скажу. Дозволила себе вректи. А поки вона там жаб-ропух своїх годувала, я тихо ті вроки зняла. А знаєш, оцей спосіб мені найбільше подобається. Умиватися водою, при цьому промовляючи: «Уроки колючі, поробленнє болюче! Ци ви си стали з свєта, ци з вітру, ци з роботи, я хочу вас викликати із сімдесятьох сімох кісточок, із сімдесятьох сімох жилочок. Уроки колючі, поробленнє болюче! Викликаю вас із шкіри, з мнєса, з кісток, із серця, з чирок, з голови, з очей, з носа, з рота, з єзика, із зубів! Йдіть собі лісами, горами, водами, ріками аж до Чорного моря; на краю Чорного моря є висока гора, а на тій горі є скала, а на тій скалі є дев’ять когутів перваків, дев’ять котів перваків, дев’ять псів перваків. Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі. Єк я тебе догоню – золотим мечом тобі голову здойму. Тебе когути видзьобають дзьобами, коти вигребуть лабами, пси вигризуть зубами! Щезни, пропади! Ти до сего тіла не маєш діла!»

Так, проклятий. Стовідсоткова гарантія від бабусі Горпини: тобі не те що полегшає, а мінімум рік ніяке зле око не чіпатиме. А воду треба вилити під сухе дерево чи кущ або на роздоріжжя. А я, знаєш, куди вилила? У Навіїн чай. Вона собі відварчику з полину зварила. По запаху чути було. Мо’, туди і молодильних яблук кинула, нелегко ж при такому злі в серці залишатися молодою лицем, тут без допомоги магії ніяк. Ну, вона і випила – одним ликом весь компотик. Мені пощастило, що одним ликом. Рецептура така. Тільки її те питво відразу звалило, на місці. Спочатку навіть подумала, що на смерть кубіту втруїла. Та де там! Просто заснула, зараза. Так під столом її й залишила лежати. Ніц їй не буде. Ага, а ще коли я виходила, то з кліток павуків, змій та жаб повипускала. Знаю, вона це спецом вигадала, зоопарк поруч навчального столу влаштувала, щоб мене позлити. Ну-ну, хай не думає, що я білим по білому вишиваю. Добра донька свого батька, кажете? Хе, ворога можна бити і його зброєю. Лихо інколи довго повертається. Навіїне повернулося швидко.

Мальва спустила ноги з ліжка, сіла, роздивляючись кімнату. У куті, на своєму звичному місці, стояв проклятий. Здивована Мальва почула, що проклятий наче трохи підсміюється. Вдала, що не помітила, підійшла до столу, зняла накривку з миски:

– О! Що там сьодні кухарі наварили? О, кнедлики зі сметанкою та грибами. Смакота. А я таки голодна. – У животі по-зрадницьки загурчало. – І аж сім штук кнедликів. Йой! Ну ти і вимагач, проклятий. Так багато вициганив. Я стільки не подужаю. То ти можеш доїсти, якщо захочеш, звісно.

Мальва навіть не озиралася, коли говорила. Вона взяла знизу тарілку, на якій стояла миска, кинула собі три з половиною кнедлики, додала сметани, грибів та всілася вечеряти. Око впало на чорну обкладинку Книжки Чорнобогової. Після їжі вона почитає. Припекало має рацію, ліпше навіть найтемнішим лісом блукати тоді, коли хоч і не знаєш дороги, та все ж рухаєшся стежкою, а не проваллями.

Глянула у вікно. Там висіли сутінки. Намалювала в уяві сонце, яке заходить, і несподівано для себе заговорила, піднявши вгору руки:

– Благослови, Свароже, ту їжу і той день, в якому сьогодні живу. Благослови моїх рідних і всіх добрих людей, яких я люблю і які мене люблять. Благослови заблудлу грішну душу проклятого, який дуже добрий до мене. Благослови, Свароже!

У вікні з’явилося сонце, що заходить. Посміхнулася своїм словам, сонцю і тим, хто зараз думав про неї. Вона знала: є кому її любити та думати за неї. Всілася за стіл.

– Смачного, безсмертна! – ясно почула слова у своїй голові.

Багато страху та переляку чулося в голосі. Бо хіба прокляті вміють говорити? Тут її запевняли, що ні. Добре знала, що якщо розвернеться та подивиться у очі проклятого, котрий так несміло вперше промовив ті слова, то може більше й не дочекатися інших. Тому не стала озиратися чи дивуватися. Вона знала, що цей проклятий рано чи пізно озветься. Ох, не просто так він тут. І у ньому всередині, хай на денці, та все ж досі тьмяно горить вогник. Тому відповіла так само, як і почула, подумки:

– Дякую тобі за все! Особливо за те, що ти зараз поруч.

4. Лють

Лють заполонила його серце, розум, душу. Ревнощі перетворилися на шаленство. І вона винищувала його, спопеляла. Не знав, як взагалі зумів вибратися самотужки зі світу Загублених? Ноги здавалися чужими, майже не слухали, розум вимкнувся зовсім, вели його лишень інстинкти. Це знищувало волю, бажання думати, здоровий глузд. Натомість барабанним набатом гепало безглуздя в голові, наче майстер-каменяр сидів там і гамселив відбійним молотком. Це не давало можливості ані важко зітхнути, ані розплющити очі. Ще ніколи аж так не боліло, фізично ніколи так зле не чувся. Біль душі від непоправного, тої правди, що відкрилася несподівано. Підозри та найпохмуріші сни ставали реальністю. І скалки від розбитого на друзки серця впивалися крижаними гострими списами, терзали плоть. Колись хтось сказав, що розбите серце може склеїти тільки те, що його розбило. Та тільки не цього разу! Бо після візиту до Оракула зрозумів: ці скалки надто дрібні. От-от перетворяться на порох…

До безтями зажадалося непритомності. Добре було б викинути з голови та з душі кілька століть пережитого поруч із цією жінкою. Може, тоді серце знову зробиться цілим? О, так! Як хотілося повернутися в той день і в ту годину, коли він вперше побачив її. Якби ж то мав тоді знання про те, що вона зробить з його життям, на кого перетворить? Галайда, перекотивітер… Чомусь чорнота всередині робилася дедалі густішою та густішою, і навіть світлі спогади про спільне життя з Птахою розтанули, мов пізній сніг під уже теплим сонцем.

Що залишалося? Несамовитість, лють!

Лють, яка розбила серце і тепер розривала душу. Відчував, що якщо зараз не випустить її з себе, то вона роздере його… А він не може бути розірваним, не може собі цього дозволити, бо… Бо має помститися. Помститися тій, яка так вишукано брехала, так досконало все придумала. Фальшиві слова про кохання… Чи вона любила його колись по-справжньому, чи тільки використовувала, переманивши на бік світлих? Згадав запах її волосся, ніжний погляд завжди весняних очей. Так, він досі її любив, але так само сильно ненавидів. У цьому двобої брала гору ненависть, вона випікала, вона породжувала шал… Він помститься, обов’язково помститься… І наплювати зараз йому на всі приписи, закони безсмертних. Вона має померти. Бо коли вона помре, то разом з нею помре і кохання до неї. Свято вірив у це. А коли помре кохання, то помре і ненависть. Та сама, що породжує лють, яка випікає зсередини.