Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 39

Баррі тоді цілий вечір провів біля стійки, базікаючи з нею, в результаті чого вона мала велику халепу з батьком. Але Баррі вдавав, що не знайомий з тими дебоширами, що галасували в кутку.

Делікатний смішок. Мері низько схилила голову, обидвома руками притуляючи до себе дітей.

— Тієї ночі, коли ми повернулися в шатро, він сказав, що хоче одружитися з нею. Я ще й подумав, «Зачекай, зачекай, це ж я мусив нині напитися». — Знову ледь чутне хихикання. — На другий вечір Баз примусив нас знову йти у той самий паб. Коли ми вернулися додому, він одразу ж купив поштову листівку й відіслав її до неї, повідомляючи, що приїде ще раз у наступні вихідні. Вони одружилися рівно через рік після того, як зустрілися, і я гадаю, що всі, хто його знали, погодяться, що Баррі мав дуже добрий смак. У них народилося четверо прекрасних дітей — Ферґус, Нів, Шіван і Деклан…

Ґевін обережно набирав у груди повітря й знову випускав його, намагаючись не слухати; думав про те, що міг би в подібній ситуації вигадати про нього його брат. Йому не пощастило так, як Баррі, його романтичні пригоди не могли слугувати сюжетом для гарної історії. Йому ніколи не траплялося зайти в паб і знайти собі там чарівну дружину, усміхнену блондинку, готову подати йому кухоль пива. Ні, в нього була Лайза, яка ніколи не була надто високої думки про нього. Сім років безнастанної ворожнечі, кульмінацією якої став банальний трипер, а тоді, майже одразу, в його житті з’явилася Кей, яка прилипла до нього, наче агресивний і загрозливий молюск…

Та все одно треба буде їй зателефонувати, щоб тільки не повертатися після таких випробовувань у порожній дім. Він чесно їй розповість, яким жахливим і стресовим був цей похорон і як він жалкував, що її не було поруч. Це, безсумнівно, допоможе їй забути образу після їхньої сварки. Він не хотів лишатися сьогодні на самоті.

Двома рядами позаду ледь чутно ридав Колін Вол, затуливши обличчя великою вологою носовою хустинкою.

Тесса поклала руку йому на стегно й легенько його стискала. Вона думала про Баррі, про те, як сподівалася, що він допоможе їй з Коліном, про розраду, яку давали їм спільні жарти і сміх, про безмежну щедрість духу Баррі. Вона бачила його як живого, низенького й червонощокого, як він танцює джайв з Парміндер на останній їхній вечірці, передражнює обурення Говарда Моллісона стосовно Полів і дуже тактовно, як тільки він міг це робити, радить Коліну сприймати поведінку Жирка як підлітковий бунт, а не соціопатичні відхилення.

Тесса боялася того, як відіб’ється смерть Баррі Фербразера на її чоловікові, боялася, чи вдасться їм якось упоратись із цією жахливою раптовою втратою, боялася, що Колін не зуміє виконати посмертну обітницю, яку він дав небіжчикові, і що він не усвідомлює, з якою антипатією ставиться до нього Мері, хоча він так прагнув з нею поговорити. І всі ці Тессині страхи й печалі свердлив маленький і настирний хробачок її постійної турботи: Жирко і те, як запобігти неминучому вибуху, як змусити його прийти разом з ними на похорон або як приховати від Коліна те, що він не прийшов (що, зрештою, було б простіше).

— Сьогоднішню прощальну церемонію ми завершимо піснею, яку вибрали донечки Баррі — Нів і Шіван — піснею, що мала велике значення для них і їхнього батька, — оголосив вікарій. Тон, яким він це сказав, дозволив йому відмежуватися від того, що мало статися.

З прихованих гучномовців так голосно гримнули барабани, що всі присутні аж підскочили. Гучний голос американського репера проказав: «А-га, а-га», а тоді Джей-Зі продовжив

Дехто подумав, що сталася якась помилка. Говард і Шерлі обмінялися обуреними поглядами, але ніхто не вимкнув музику і ніхто не побіг уздовж проходу з вибаченнями. Тут залунав потужний і сексуальний жіночий голос:

Чоловіки понесли верболозну труну назад до виходу, і Мері з дітьми рушила вслід за нею.

Парафіяни почали поволі виходити з церкви, намагаю­чись не йти в ритмі пісні.

 II 

Ендрю Прайс узявся за кермо батькового гоночного велосипеда й обережно вивів його з гаража, намагаючись не пошкрябати автомобіль. Потім зніс його кам’яними сходами вниз і покотив через металеву хвіртку на вулицю. Став однією ногою на педаль, відштовхнувся, проїхав так декілька метрів, і лише потім закинув через сідло другу ногу. Звернув ліворуч на стрімкий схил і, не торкаючись гальм, помчав униз у напрямку Пеґфорда.

Живопліт і небо злилися в одну смугу. Він уявив себе на велодромі, а вітер батожив йому волосся й обпікав щойновмите обличчя. Біля клиноподібного городика Фербразерів довелося трішки пригальмувати, бо кілька місяців тому на цьому крутому повороті він зарізко повернув і впав. Після того мусив вертатися додому в подертих джинсах і з роздряпаним з одного боку лицем.

Тримаючи кермо однією рукою, він в’їхав у Соборний провулок і насолодився ще одним, хоч і не таким швидким, спуском вниз, бо змушений був пригальмувати, коли побачив, що біля церкви ставлять у катафалк труну, а з важких дерев’яних дверей виходить зодягнута в темне юрба. Ендрю енергійно натиснув на педалі, завертаючи за ріг і зникаючи з виду. Він не хотів бачити Жирка, що виходитиме з церкви разом із зажуреним Каббі в новому дешевому костюмі з краваткою, який він так комічно й гидливо вчора описав під час уроку з англійської. Це було б те саме, що відволікати приятеля, коли він намагається випорожнитись.

Поволі об’їжджаючи по колу Майдан, він відкинув з лиця пасмо волосся й подумав, що могло статися з його фіолетово-червоними прищами через холодне повітря, і чи те протибактеріальне мило хоч трохи допомогло. Тоді він вигадав історію для прикриття: він вертався від будинку Жирка (що він цілком міг зробити — чому б ні?), а це означало, що вулиця Надії була очевидним маршрутом у напрямку річки, і так само очевидним був намір скоротити дорогу, завернувши в першу-ліпшу бічну вуличку. Тож Ґаї Баден (якби вона раптом визирнула з вікна свого будинку, і раптом побачила його, і раптом упізнала б) не було підстав думати, що він приїхав сюди заради неї. Ендрю не передбачав, що йому доведеться пояснювати причини своєї з’яви на цій вуличці, просто хотів сам повірити у власну версію, бо це, як йому здавалося, допомагало мати впевнений і незворушний вигляд.

Він просто хотів дізнатися, де стоїть її будинок. Він уже двічі на вихідні проїжджав на велосипеді цю коротеньку вуличку з будиночками, які щільно ліпилися один до одного, і кожен його нерв аж дзвенів від хвилювання, проте він ще й досі так і не з’ясував, у якому будинку зберігається його чаша Ґрааля. Усе, що він дізнався, підглядаючи крадькома крізь брудні вікна шкільного автобуса, було те, що вона мешкала з правого боку вулички, де стояли будинки з парними номерами.

Звернувши за ріг, він спробував набрати якомога спокійнішого вигляду, вдаючи велосипедиста, що сповільна їде до річки найкоротшим маршрутом, заглиблений у серйозні роздуми, хоч і готовий привітатися з однокласниками, якби такі тут раптом з’явилися…