Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 11

— Тобто? — спантеличено перепитала Тесса.

— Містер Фербразер хотів, шоб вони зробили інтерв’ю. Зі мною.

Колись у місцевій газетці було повідомлення про перемогу вінтердаунівської веслувальної вісімки в регіональному фіналі. Кристал читала поганенько, тож вона принесла примірник газетки Тессі, і Тесса прочитала статтю вголос, постійно вставляючи підбадьорливі й захоплені вигуки. Це була чи не найщасливіша в її житті дорадча консультація.

— У тебе мали брати інтерв’ю з приводу веслування? — запитала Тесса. — Знову про вашу команду?

— Ні, — заперечила Кристал. — 3 іншого приводу. — А тоді: — Коли його ховатимуть?

— Ми ще не знаємо, — зізналася Тесса.

Кристал почала гризти нігті, а Тессі забракло енергії, щоб розірвати навислу над ними тишу.

X

Повідомлення про смерть Баррі на сайті місцевої ради потонуло безслідно серед інших новин, немов малесенький камінчик у океані. Та все ж таки цього понеділка телефонні лінії Пеґфорда працювали з більшим навантаженням, ніж зазвичай, а невеличкі групки збентежених перехожих збиралися на вузьких хідниках, щоб перевірити вірогідність отриманої ними інформації.

Новина поширювалася, а разом з цим відбувалася химерна трансформація. Вона стосувалася підписів Баррі на документах у його кабінеті і електронних листів, що залишалися у вхідних скриньках його численних знайомих, немов ті крихти хліба на стежині, за якими можна було розшукати хлопця, що заблукав у лісі. Ці поквапливі закарлючки, ці пікселі, впорядковані пальцями, що вже навіки закоцюбли, набували макабричного вигляду чогось недоречного, зайвого, як лушпиння. Ґевіна аж пересмикнуло, коли він побачив на мобілці текстове повідомлення від свого мертвого друга, а одна з дівчат-веслувальниць, яка поверталася заплакана зі зборів, знайшла у своїй шкільній сумці бланк, підписаний Баррі, і з нею мало не сталася істерика.

Одна 23-річна журналістка з газетки «Ярвіл і околиця» не мала уявлення, що колись такий діяльний мозок Баррі перетворився на жменьку губчастої речовини, що лежала тепер на металевій таці у південно-західній лікарні. Вона перечитала те, що він вислав їй електронною поштою за годину до смерті, а тоді набрала номер його мобільного телефону, але не отримала відповіді. Мобілка Баррі, вимкнена на прохання Мері перед тим, як вони вирушали в гольф-клуб, лежала тепер німо біля мікрохвильової пічки на кухні разом із рештою його особистих речей, що їх Мері забрала з лікарні додому. Ніхто їх не торкав. Ці такі знайомі предмети — його брелок для ключів, телефон, старий пошарпаний гаманець — були мовби частинками тіла самого покійника, чого пальцями або легенями.

Вістки про смерть Баррі поширювалися колами, як сяйво ореолу, від тих людей, які були в лікарні. Вони сягали Ярвіла й тих, хто знав Баррі лише з виду або чув про нього, про його добре ім’я.

Поступово усі ці відомості втрачали форму, розфокусовувалися, або й узагалі спотворювались. Іноді сам Баррі губився за розмовами про характер його кончини, перетворювався на бридку й пульсуючу купку блювотиння й сечі, і тоді здавалося недоречним, навіть гротескно-комічним те, що чоловік може померти так неестетично в елегантному гольф-клубі.

Ось так і Саймон Прайс, що одним з перших довідався про смерть Баррі в своєму Домі-на-пагорбі, з якого було видно як на долоні увесь Пеґфорд, почув своєрідне відлуння цієї новини на типографії «Гаркорт-Волш» у Ярвілі, де він працював з часу закінчення школи. Почув її з вуст молодого водія навантажувача, що вічно жував жуйку і тинявся попід дверима Саймонового кабінету, коли той повертався з убиральні.

Треба сказати, що цей молодик прийшов зовсім не для того, щоб вести розмову про Баррі.

— Та штука, шо тебе типу цікавила, — пробурмотів він, коли зайшов до Саймонового офісу, і Саймон зачинив двері, — я можу доставити її в середу, якшо й досі це потрібно.

— Так? — перепитав Саймон, сідаючи за стіл. — Здається, ти казав, що вона вже готова?

— Готова, але раніше середи в мене не вийде її забрати.

— І скільки це коштуватиме?

— Вісімдесят, готівкою.

Молодик жував мов навіжений. Саймон виразно чув, як чвакає його слина. Жування жуйки належало до тих багатьох речей, які страшенно дратували Саймона.

— Але це точно оригінал? — уточнив Саймон. — Не якась там дешева підробка?

— Беру прямо зі складу, — відповів молодик, совгаючи ногами і знизуючи плечами. — Стопудова фірмa, ще в упаковці.

— Ну, добре, — сказав Саймон. — Принось тоді в середу.

— Що, сюди-во? — витріщив очі молодик. — Нє, старий, не на роботу… Ти де живеш?

— У Пеґфорді, — відповів Саймон.

— Де саме в Пеґфорді?

Саймон відчував просто маніакальну відразу до необхідності повідомляти комусь домашню адресу. Він не любив зайвих гостей, щоб ті втручалися в його приватне життя й, чого доброго, ще й могли завдати шкоди його власності, а ще він сприймав свій Дім-на-пагорбі як щось незаймане, непорочне, цілком відособлене від Ярвіла й від скреготу та гуркоту типографії.

— Я під’їду й заберу товар після роботи, — сказав Саймон, ігноруючи запитання. — Ти де його тримаєш?

Це не викликало особливого задоволення в молодика. Саймон уп’явся в нього очима.

— Ну, тоді бабки вперед, — поставив умову водій вантажопідйомника.

— Спочатку товар, тоді гроші.

— Так не хіляє, старий.

Саймону здалося, що в нього починає боліти голова. Він ніяк не міг позбутися жахливої думки, навіяної зранку його легковажною жінкою, про те, що в мозку людини могла роками непомітно цокати мініатюрна бомбочка. Безперервний стукіт і гуркотіння друкарського верстата за дверима аж ніяк йому не допомагали. Ця невпинна канонада вже роками могла потоншувати стінки його артерій.

— Гаразд, — буркнув він і нахилився, щоб витягти з задньої кишені гаманець. Молодик підступив до столу з простягнутою рукою.

— Ти, може, живеш десь типу біля пеґфордського гольф-клубу? — поцікавився він, поки Саймон відраховував гроші і клав йому в долоню. — Один мій знайомий чувак був там учора і бачив на власні очі, як там загнувся якийсь тип. Почав, курва, блювати, а тоді звалився прямо на паркінгу й віддав кінці.

— Так, я чув, — сказав Саймон, обмацуючи пальцями останню банкноту, щоб пересвідчитися, чи до неї часом не прилипла ще одна.

— Він махлював, той тип. Той, що врізав дуба. Був членом ради і брав хабарі. Ґрейси йому башляли, щоб залишатися підрядниками.

— Так? — байдуже озвався Саймон, хоч його це страшенно зацікавило.

Баррі Фербразер, хто б міг подумати?

— То я ше заїду, — пообіцяв молодик, ховаючи в задню кишеню вісімдесят фунтів. — У середу, тоді й заберемо товар.

Двері офісу зачинилися. Саймон уже й забув про головний біль, що був доволі короткочасним, так його захопила ця новина про шахрайські нахили Баррі Фербразера. Баррі Фербразер, такий діловий і товариський, такий популярний і життєрадісний, а одночасно аферист, що увесь цей час клав до кишені хабарі від Ґрейсів.

Не можна сказати, що це несподіване викриття приголомшило Саймона, як це могло статися з усіма тими, хто знав Баррі, та й образ Баррі анітрохи не побляк у Саймонових очах. Зовсім навпаки, його повага до покійного тільки зросла. Будь-хто з нормальними мізками тільки те й робив, що намагався явно чи потайки відчикрижити собі якомога жирніший кусень. Саймон це знав. Він дивився невидющими очима на екран комп’ютера з якоюсь таблицею, знову не чуючи, як гуркочуть верстати за його припорошеним вікном.

Якщо ти маєш родину, в тебе немає іншого вибору, ніж гарувати з дев’ятої до п’ятої, але Саймон завжди знав, що існували інші, кращі шляхи, що легке й заможне життя погойдувалося над його головою, як та велика паперова піньята з дарунками, що самі посипалися б йому на голову, якби він лише мав достатньо довгого дрючка і знав, коли саме треба ним ударити. Саймон по-дитячому вірив, що решта світу існує для інсценізації його особистої драми, що доля постійно посилає йому знаки й ключі для розгадки, тож він завжди відчував себе тим, хто удостоївся такого знаку, такого небесного підморгування.