Під куполом - Кінг Стівен - Страница 93

— Не сьогодні. Ми зможемо використати його не лише з Коґґінсом, якщо правильно все розіграємо.

— А якщо Купол пощезне, поки ти будеш розігрувати?

— Все буде добре, — промовив Великий Джим, тим часом думаючи: «А якщо містер Барбара якимсь робом зуміє вислизнути з пастки — хоч і навряд чи, проте таргани вміють знаходити шпарини, коли вмикається світло — в запасі завжди є ти. Ти і ті твої інші трупи». — А зараз усе-таки дістань собі чогось поїсти, хоч би трохи салату.

Та Джуніор не поворухнувся.

— Не тягни занадто довго, тату, — промовив він.

— Не буду.

Джуніор зважив його слова, зважив його самого тими своїми темними очима, котрі зараз здавалися такими дивними, і врешті, схоже, втратив інтерес. Позіхнув.

— Я піду до себе в кімнату, трохи посплю. Поїм пізніше.

— Тільки не забудь. Ти дуже схуд.

— Худий в масть, — відповів йому син разом з фальшивою усмішкою, яка тривожила ще більше за його очі. Великому Джиму вона здалася усмішкою скелета. Це наштовхнуло його на згадку про людину, котра називала себе тепер Майстром і цим ніби перекреслювала колишнє власне життя під ім'ям Філ Буші. Коли Джуніор вийшов з кабінету, Великий Джим зітхнув з полегшенням, сам того не усвідомивши.

Він обхопив пальцями ручку: так багато всього треба зробити. І він усе це зробить, і зробить добре. Нічого неймовірного нема в тому, що, коли все це закінчиться, його портрет може з'явитися на обкладинці журналу «Тайм».

Поки її генератор ще перебував на ходу — хоча навряд чи він протримається довго, якщо вона не дістане запасних балонів з пропаном — Бренда мала можливість завести принтер свого чоловіка і зробити паперові копії усього, що містилося у папці ВЕЙДЕР.

Неймовірний список порушень, складений Гові, якому він напевне вже збирався дати хід, але не встиг через свою смерть, на папері їй здавався реальнішим, ніж на комп'ютерному екрані. І чим довше вона читала цей список, тим більше ті порушення в її розумінні личили Джиму Ренні, котрого вона знала більшість свого життя. Вона завжди знала, що він монстр, лише не знала, що він такий великий монстр.

Навіть матеріали щодо Коґґінсової церкви Ісуса-стрибучого доводили… хоча якщо вона правильно все зрозуміла, це й не церква зовсім, а велика святенницька хімчистка, де замість білизни перуть гроші. Гроші з виробництва наркотиків, за словами її чоловіка — «чи не одного з найбільших за всю історію Сполучених Штатів».

Але існували проблеми, з якими зіткнулися шеф місцевої поліції Гові Дюк Перкінс і генеральний прокурор штату. Ці проблеми й спричинилися до того, що в операції «Вейдер» так надовго затягнулася фаза збирання доказів. Джим Ренні був не просто великим монстром; він був хитрим монстром. Саме тому він завжди волів залишатися другим виборним. Стежину для нього протоптував Енді Сендерс.

Він же виконував роль підставної фігури. Довший час Гові мав тверді докази тільки проти одного Енді. Він був головним фігурантом, сам про те навряд чи підозрюючи, цей йолоп, завжди готовий радісно поручкатися з будь-ким. Енді був першим виборним, першим дияконом Святого Спасителя, першим в серцях мешканців міста, і його підписи стояли першими на муніципальних документах, котрі врешті-решт зникали в туманних фінансових болотах на Великому Каймановому острові та в Нассо на Багамах. Якби Гові з генпрокурором штату поспішили, він, певне, став би й першим, кому б довелося сфотографуватися, тримаючи в руці свій номер. Можливо, і єдиним, якщо вірив незмінним обіцянкам Великого Джима, що все буде добре, якщо Енді триматиме язика за зубами. Імовірно, він би так і діяв. Хто краще зможе грати дурника, ніж йолоп?

Цього літа справа розвинулася до тієї межі, за якою Гові вже вбачав кінець гри.

Тоді ім'я Ренні почало з'являтися на деяких паперах, що потрапили до прокурора, і найцікавіші з них були пов'язані з зареєстрованою в Неваді корпорацією «Таун Венчерз». Гроші цієї корпорації зникали не на сході, на островах Карибського басейну, а на заході — в материковому Китаї, країні, де ліки проти нежиті, антиконгестанти, можна купувати хоч тоннами, і ніхто тобі не ставитиме незручних запитань.

Чому Ренні дозволив собі таким чином виринути на поверхню? Гові Перкінс мав на це лише єдину відповідь: грошові потоки стали занадто великими, занадто швидкими, з ними вже не могла впоратися одна пральня. Поступово ім'я Ренні проявилося на паперах, які стосувалися з півдесятка інших фундаменталістських церков на північному сході. «Таун Венчерз» і ті церкви (не кажучи вже про кілька інших релігійних радіостанцій, FM та середньохвильових, проте жодна з яких не сягала потужності РНГХ) були першими справжніми помилками Ренні. Від них потягнулися ниточки.

За ниточки можна було смикнути і рано чи пізно — зазвичай це трапляється рано — відкрилася б уся сцена.

«Ти ж неспроможний зупинитися, правда? — думала Бренда, сидячи за письмовим столом свого чоловіка, читаючи роздруковані папери. — Ти вже нагромадив мільйони, можливо, десятки мільйонів, і ризики жахливо підвищилися, але зупинитися ти не можеш. Як та мавпа, що не здатна вибратись з пастки, бо не може розчепити пальці, випустити здобуту їжу. Ти нагромадив величезні від чорта гроші, але живеш у тому самому старому триповерховому будинку, гендлюєш старими машинами на тому своєму торговищі при шосе 119. Чому?»

А втім, вона знала чому. Не в грошах справа, справа в місті. У місті, яке він уважав своїм власним. Сидячи десь на пляжі в Коста-Риці, або в розкішному маєтку з найнятими охоронцями в Намібії, Великий Джим перетворився б на Малого Джима. Бо людина без хоч якоїсь цілеспрямованості, навіть із напханими грошима банківськими рахунками, завжди дрібна.

Якби вона спробувала прищемити його з усім цим, що вона на нього має, чи вдалося б їй з ним домовитися? Змусити його піти у відставку в обмін на її мовчання? Певності не було. І вона побоювалася такої зустрічі віч-на-віч. Окрім того, що гидко, це може бути й небезпечно. Треба взяти з собою Джулію Шамвей. І Барбі. От тільки на Барбі зараз теж намальована мішень.

У її голові зазвучав голос Гові: «У тебе є час ще трохи почекати — я сам чекав на кілька остаточних доказів, аби мати цілковиту певність, але я б не чекав занадто довго. Бо чим далі триває ця облога, тим небезпечнішим він стає».

Вона згадала, як Гові почав здавати назад машиною, а потім зупинився, щоб поцілувати її під ясним сонцем, згадала його губи, такі знайомі їй і такі ж рідні, як її власні. І як він гладив у ту мить їй шию. Ніби знав, що наближається кінець, і одним останнім доторком намагався віддячити їй за все. Як не шалено романтично і, безперечно, зарозуміло це було, але вона майже в це повірила і очі її сповнились сльозами.

Раптом усі папери, з усіма зафіксованими в них махінаціями, перестали здаватись їй важливими. Навіть Купол став не таким уже й важливим. Важила тепер лиш та діра, що так зненацька з'явилася в її житті, діра, котра всмоктувала в себе усю ту радість, яку до того вона сприймала за буденність. Їй подумалося, чи відчуває зараз щось схоже бідний Енді Сендерс. Мабуть, що так, вирішила вона.

«Відкладу це на добу. Якщо завтра ввечері Купол ще стоятиме, піду з усім цим до Ренні — з копіями цих матеріалів — і скажу, що він мусить подати у відставку на користь Дейла Барбари. Скажу йому, якщо відмовиться, що тоді він усе про свої оборудки з наркотиками прочитає в газеті».

— Завтра, — прошепотіла вона, заплющуючи очі. За дві хвилини вона вже спала у кріслі Гові. У Честер Міллі настав час вечері. Деякі зі страв (включно з курчатами а-ля кінг — порцій сто), були приготовлені на електричних або газових конфорках, завдяки тим генераторам, які ще працювали в місті, але були також люди, котрі повернулися до використання своїх дров'яних печей, хто заради економії палива, а хто й через те, що, окрім дров, не мав іншого вибору. Із сотень коминів у застигле повітря здіймався дим.