Під куполом - Кінг Стівен - Страница 75

Звичайно, Джинні була в лікарні; перед тим, як виписати додому місіс Ковленд, вона робила останнє зважування її новонародженому немовлятку. У приймальні амбулаторії чергувала сімнадцятирічна Джина Буффаліно, за плечима в якої було рівно шість тижнів медичної практики, і то в ролі санітарки-волонтерки. Вона зустріла Расті поглядом очей засліпленої автомобільними фарами дикої кізочки, від чого йому серце йойкнуло, але в приймальні було пусто, і це вже гарно. Вельми гарно.

— Ніяких дзвінків? — спитав Расті.

— Один. Від місіс Венціано, що живе неподалік Чорної Гряди. У неї дитина застрягла головою між рейками манежу. Вона хотіла, щоб приїхала швидка. Я… я сказала їй, щоб намастила дитині голову оливковою олією і спробувала сама. У неї вийшло.

Расті розквітнув усмішкою. Можливо, буде толк з цієї дівчини. Джина, явно з величезним полегшенням, усміхнулася йому навзаєм.

— Тут порожньо нарешті, — промовив Расті. — І це чудово.

— Не зовсім. Тут міс Ґрінелл, її, здається, Ендрія звуть? Я її залишила в третьому, — Джина завагалася. — У неї доволі розстроєний вигляд.

Звеселіле було серце Расті знову обірвалося. Ендрія Ґрінелл. І розстроєна. Це означає, вона хоче новий рецепт на оксиконтин. Котрого він, при здоровому глузді, не має права виписувати, навіть якщо в Енді Сендерса цих пігулок вагон.

— Гаразд, — він було вже зробив пару кроків коридором до оглядового кабінету номер три, та тут же зупинився. — Ти не присилала мені повідомлення.

Джина спалахнула.

— Вона мене попрохала цього не робити.

Расті це здивувало, але лише на секунду. Хай Ендрія має свої проблеми з ліками, але вона аж ніяк не тупа. Вона просто знала, що Расті перебуває в лікарні і, скоріш за все, разом з Твічем. А Дагі Твічел не хто-небудь, а її молодший братик, котрий навіть у свої тридцять дев'ять залишається для Ендрії тим, кого вона мусить захищати від ницих фактів реального життя.

Расті зупинився проти дверей з табличкою 3, намагаючись набратися духу. Мусить бути важко. Ендрія не якийсь нахабний п'яниця з тих, що заявляють, ніби алкоголь не створює для них ніяких проблем, і не схожа вона на тих метамфетамінників, кількість котрих явно зросла за останній рік чи більше. Те, що Ендрія сама цілком усвідомлює свою залежність, прибирає можливість настрахати її цим, а відтак ускладнює сам процес лікування. Звісно, після падіння вона неймовірно страждала. Оксиконтин тоді прислужився найкраще, притлумив біль, вона змогла спати, можна було розпочати терапію. Не її провина в тому, що ліки, котрі їй так допомогли тоді, це ті сам ліки, що їх декотрі з лікарів називають селюцьким героїном.

Він відчинив двері й увійшов, репетируючи подумки відмову. «Ласкаво, але несхитно, — повторював він собі. — Ласкаво, але несхитно».

Вона сиділа в кутку на стільці під плакатом про холестеринові жахи, ноги щільно стулені, голова похилена над сумочкою в неї на колінах. Крупна жінка, котра зараз виглядала невеличкою. Якоюсь такою, немов применшеною. Вона підняла голову, і Расті побачив, яке в неї змарніле обличчя — зморшки біля губ поглибилися, шкіра під очима майже чорна, — він передумав і вирішив, що випише їй рецепт на рожевому бланку з блокнота доктора Гаскелла. Можливо, коли вже закінчиться ця криза з Куполом, йому пощастить намовити її до програми детоксикації; хай навіть через загрозу розповісти про все її брату, якщо не інакше. Бо вельми рідко йому траплялося бачити таку нагальну потребу.

— Еріку… Расті… У мене біда.

— Я розумію. Бачу. Я випишу…

— Ні! — схоже було, вона дивиться на нього з жахом в очах. — Ні в якому разі, навіть якщо я благатиму! Я наркоманка і мушу позбавитися цієї залежності! Я старий непотріб, справжнє чмо!

Обличчя її геть зморщилося. Вона намагалася розправити його вольовим зусиллям і не змогла. Натомість затулилася руками. Гучні, конвульсійні ридання, котрі так важко було чути, проривалися крізь її пальці. Расті підійшов, припав біля неї на коліно, обняв її однією рукою.

— Ендріє, дуже добре, що ти хочеш це припинити, це просто чудово! — але зараз, можливо, не найкращий для цього час…

Вона подивилася на нього заплаканими, почервонілими очима.

— Ти маєш рацію, це найгірший час, але зробити я мушу це саме зараз! І ти нічого не казатимеш Дагі й Розі. Можеш мені допомогти? Можна взагалі такого досягти? Бо сама я не змогла, ніяк. Ці ненависні рожеві пігулки! Я кладу їх до шухляди й наказую собі «сьогодні більше жодної!», а за годину знову їх ковтаю! Ніколи в житті я не була в такому безладі, як тепер. — Вона понизила голос, ніби сповіщаючи велику таємницю: — Я боюся, що це вже зовсім не спина, я боюся, це мій мозок наказує спині так жахливо боліти, щоб я не припиняла приймати ці чортові пігулки.

— А чому саме зараз, Ендріє?

Вона лише помотала головою.

— Так ти мені можеш допомогти чи ні?

— Так, але якщо ти гадаєш, що матимеш щось на кшталт похмілля, забудь. По-перше, у тебе будуть… — на мить він побачив, як Дженні теліпає в ліжку, як вона бурмоче щось про Великого Гарбуза. — У тебе будуть корчі.

Вона чи то не зрозуміла, чи то залишила це без уваги.

— Як довго?

— Щоб пройти фізичний період? Два тижні. Може, три.

«І це було б дуже швидко, якщо пощастить», — подумав він, але промовчав.

Вона стиснула йому руку. Пальці в неї були зовсім холодні.

— Це довго.

Вельми неприємна думка зринула в голові Расті. Либонь, це просто миттєва параноя, спричинена стресом, проте переконлива.

— Ендріє, тебе хтось шантажує?

— Ти смієшся? Кожен тут знає, що я приймаю ці пігулки, це маленьке місто. — Що, на думку Расті, аж ніяк не було схоже на відповідь. — Який можливий найкоротший строк?

— З ін'єкціями В12, плюс тіамін і вітаміни, ймовірно, днів десять. Але тобі буде дуже погано. Ти майже не зможеш спати, з'явиться синдром неспокійних ніг. І то не слабенькі симптоми, недарма наркомани називають очищування зістрибуванням. До того ж хтось мусить зменшувати тобі дози — хтось, хто триматиме таблетки і не даватиме тобі більше, скільки б ти не благала. Бо ти обов'язково їх проситимеш.

— Десять днів? — перепитала вона з надією. — І це теж може закінчитися на той час, так? Цей Купол?

— Може, навіть сьогодні вдень. Ми всі на це сподіваємося.

— Десять днів, — повторила вона.

— Десять днів.

«Але, — подумав Расті, — тобі хотітиметься цих проклятих пігулок до кінця життя». Проте цього він також не промовив.

Як для понеділка, на ранок у «Троянді-Шипшині» було на диво багато люду… але ж, звісно, в історії міста ще ніколи не траплялося такого понеділка. Проте клієнти доволі слухняно розійшлися, коли Розі оголосила, що гриль припиняє працювати й відкриються вони знову не раніше від п'ятої вечора.

— А тоді ви, можливо, поїдете всі до Касл Рока, щоб попоїсти в «Моксі»! — підсумувала вона, викликавши шквал аплодисментів, бо всі знали, що «Моксі» — це ще та брудна забігайлівка.

— Ланчу не буде? — спитав Ерні Келверт.

Розі поглянула на Барбі, але той підняв руки на рівень плечей. Не питай мене.

— Сендвічі, — відповіла Розі, — поки ще не закінчилися.

На це знову пролунали аплодисменти. Люди поводились дивовижно оптимістично цього ранку: чулися жарти, лунав сміх. Мабуть, найкращим свідченням поліпшення ментального здоров'я в місті слугував той куток ресторану, де стояв вщент обсаджений баляндрасниками їхній стіл.

Телевізор у кутку, тепер ввімкнутий на Сі-Ен-Ен, прислужився теж. Говорючі голови не мали про що розповідати, окрім повторювання непевних чуток, але більшість із них звучали обнадійливо. Кілька науковців, у котрих встигли взяти інтерв'ю, сказали, що ракети мають шанс пробити Купол і нарешті покінчити з цією кризою. Один з них повідомив, що шанси на успіх перевищують вісімдесят відсотків.

«Звісно, сам він сидить у Массачусетському технологічному інституті в Кембриджі. — подумав Барбі. — Він собі може дозволити оптимізм».