Під куполом - Кінг Стівен - Страница 46

— Я певна, що Марта залюбки візьме й Оді, — відповіла вона.

— Добре. Ти свою поліцейську рацію триматимеш при собі на чергуванні, так?

— Звісно, так.

— Тоді віддай свою домашню Марті. Погодьте з нею канал зв'язку. Якщо буде щось не те з Дженілл, я відразу прилечу.

— Гаразд. Дякую, мій миленький. Є якась надія, що ти зможеш навідатися туди вдень?

Расті розмірковував про свої шанси, коли побачив Дагі Твічела, той наближався коридором. Звичною своєю ходою «все по цимбалах», із закладеною за вухо сигаретою, але Расті помітив, яке стурбоване в нього обличчя.

— Можливо, мені вдасться втекти на годинку, але обіцяти не можу.

— Я розумію, але так добре було б побачитися з тобою.

— Мені теж. Бережися там. І кажи людям, щоби не їли тих хот-догів. Берпі міг їх витримувати в себе в холодильнику всі десять тисяч років.

— Там у нього стейки з мастодонтів, — підхопила Лінда. — Кінець зв'язку, любий мій. Я на тебе чекатиму.

Расті засунув рацію в кишеню свого білого халата й обернувся до Твіча.

— Що трапилося? І прибери сигарету в себе з-за вуха. Тут лікарня.

Твіч дістав сигарету зі сховку і поглянув на неї.

— Я хтів її викурити біля складу.

— Погана перспектива, — зауважив Расті, — для того місця, де зберігається запас пропану.

— Саме про це я й прийшов тобі сказати. Більшої частини балонів нема, пропали.

— Маячня. Вони ж величезні. Точно не пам'ятаю, кожний на три чи на п'ять тисяч галонів.

— То що ти хочеш цим сказати? Я забув зазирнути за віник?

Расті почухав потилицю.

— Якщо вони будуть — ким би ті вони не були — гасити це силове поле довше трьох-чотирьох днів, нам знадобиться багато газу.

— Розкажи мені щось, чого я не знаю, — відгукнувся Твіч. — Згідно з обліковою карткою на дверях, там мусить стояти сім балонів, а наявні лише два. — Він вкинув сигарету собі до кишені білого халата. — Я перевірив й іншу комору, просто про всяк випадок: а що, як хтось пересунув балони туди…

— Кому таке могло вплисти в голову?

— Та звідки мені знати, Боже правий. Коротше, там зберігаються найнеобхідніші в лікарні речі: садові інструменти і всяке таке лайно. Зате там усі зазначені в картці знаряддя на місці, тільки добрив, курва, чомусь нема.

Расті не схвилювала пропажа добрив, він думав про пропан.

— Ну, якщо дуже припече, ми можемо взяти з міських запасів.

— Доведеться чубитися з Ренні.

— Це коли наша лікарня — його єдина надія, якщо в нього раптом дещо застопориться у грудях? Сумніваюсь. Як ти гадаєш, матиму я можливість на якийсь час вирватися звідси після полудня?

— Як Чудотворець вирішить. Зараз він виглядає бойовим командиром.

— А де він?

— Спить нагорі. І хропе, мов скажений. Хочеш його розбудити?

— Ні, — відповів Расті. — Хай поспить. І я не називатиму його більше Чудотворцем. Після того, як він працював з того моменту, коли на нас опустилася ця зараза, він заслуговує на краще.

— Воля ваша, сенсею. Ти досяг нового рівня просвітлення.

— Відсмокчи в мене, жевжику, — відповів Расті.

А тепер дивіться; дивіться дуже уважно.

Зараз у Честер Міллі друга година звичайного, неймовірно гарного — такого, що аж очі ломить — осіннього дня. Якщо б звідси не погнали пресу, фотокореспонденти почувалися б, немов у фаховому раю. І не лише тому, що дерева палають на повну силу. Мешканці замкненого міста масово сунуть на пасовище Алдена Дінсмора. Алден уже погодив із Ромео Берпі суму оренди: шістсот доларів. Обидва задоволені: фермер тим, що змусив бізнесмена значно підняти ставку від спершу запропонованих двохсот, а Ромео тим, що готовий був дати й тисячу, аби до цього дійшло.

Від демонстрантів і закликачів Ісуса Алден не отримав і ламаного шеляга. Та це не означає, ніби він не має поживи з них; фермер Дінсмор народився вночі, але ж не в останню ніч творіння. Щойно з'явилися перші машини, він визначив величеньке місце для автостоянки, зразу по північний бік від того місця, куди минулого дня попадали уламки літака Чака Томпсона, і поставив там свою дружину (Шеллі), свого старшого сина (Оллі, ви ж пам'ятаєте Оллі) і свого наймита на ім'я Мануель Ортега, безпаспортного янкі, котрий умів порозумітися з усіма. Алден встановив таксу п'ять доларів з машини — величезна сума для дрібного молочаря, котрий впродовж останніх двох років уберігає свою ферму від загребущих лап банку лише тому, що вчепився за неї зубами. Ця такса викликає нарікання, а втім, не дуже численні: на ярмарку в Фрайбурзі вони платять дорожче, а оскільки ніхто не хоче паркуватися на узбіччях шосе, де на ближніх вже стоять машини ранніх прибульців (а звіддаля пішки йти не менш ніж півмилі), то вибору вони не мають.

А яке ж то дивне, строкате видовище! Справжнісінький великий цирк на три арени, де звичайні мешканці Честер Мілла скопом виступають у головних ролях. Коли сюди прибувають Барбі з Розі й Енсом Вілером (ресторан зачинено, вони відкриються знову вже на вечерю — тільки холодні сендвічі, ніяких страв з грилю), дивляться вони на все, затамувавши подих, роззявивши роти. Джулія Шамвей і Піт Фрімен фотографують на пару. Джулія затримується, щоб подарувати Барбі привабливу, хоча й дещо звернену до самої себе посмішку.

— Нічогеньке шоу, як гадаєте?

Барбі усміхається.

— Атож, мем.

На першій цирковій арені ми маємо тих, котрі відгукнулися на оголошення, розвішані Опудалом Джо і його бригадою. Демонстрантів зібралося цілком пристойна кількість, майже двісті чоловік, і шістдесят зроблених хлопцями плакатів (найбільш популярний ГАНЬБА! ВИПУСТІТЬ НАС НА ВОЛЮ!!!) розібрали вмить. На щастя, чимало людей принесли з собою власні плакати. Джо найбільше сподобався той, де поверх карти Мілла накреслено тюремні ґрати. Лісса Джеймісон його не просто тримає, а ще й агресивно ним вимахує вгору-вниз. Тут же й Джек Еванс, блідий, похмурий. Його плакат — це колаж із фотографій жінки, котра стекла на смерть кров'ю вчора.

ХТО ВБИВ МОЮ ДРУЖИНУ? — волає напис. Опудалу Джо його так жаль… але який же крутий плакат! Якщо його побачать репортери, вони від радощів усі разом обсеруться собі в колективні штани.

Джо згрупував демонстрантів у велике коло, що кружляє прямо перед Куполом, лінія якого позначена мертвими птахами з їхнього боку (з боку Моттона військові їх поприбирали). Коло надає можливість кожному з людей Джо — йому подобається вважати їх своїми людьми — шанс помахати власним плакатом у бік вартових, котрі стоять рішуче (і до оскаженіння образливо) повернуті до них спинами. Джо роздав людям також аркуші з надрукованими «віршами для скандування». Він їх придумав разом з Норрі Келверт, скейтбордисткою й живою іконою вірного Бенні Дрейка. Крім того, що Норрі вміла на своїй Бліц-дошці чудити несамовиті піруети, вона також знаходила прості і пружні рими, нічого собі? Одна зі скандівок звучить так: ХА-хА-хА! ХІ-хІ-хай! Честер Міллу волю дай! Інша: ВИННІ ВИ! ВИННІ ВИ! В ТІМ, ЩО МИ ТУТ, ЯК В ТЮРМІ! Джо — дуже знехотя — забракував ще один шедевр Норрі: Волю пресі! ІНФУ В МАСИ! ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ, Підараси!

— У даному випадку ми мусимо бути політкоректними, — пояснив він їй. Наразі ж його інтригувало інше питання: чи не занадто юна Норрі Келверт для поцілунків? І ще, чи цілуватиметься вона з язиком, якщо він наважиться? Він не цілував ще жодної дівчини, але, якщо їм судилося загинути тут від голоду, немов якимсь накритим пластиковою посудиною жучкам, мабуть, варто спробувати її поцілувати, поки ще є час.

На наступній арені розташувалося молитовне коло пастора Коґґінса. У них справжнє творче піднесення. У прекрасному пориві релігійної толерантності до хору Святого Спасителя приєдналося з десяток чоловіків і жінок із хору церкви Конго. Вони співають «Могутня твердиня наш Господь»[143], до них приєднуються також чимало містян, котрі не відвідують жодної церкви. Здіймаючись у безжурне синє небо, їхні голоси, а також пронизливі вигуки Лестера під схвальні амінь та алілуя членів його молитовного кола, разом сплітаються у перфектний звуковий контрапункт (хоча й негармонійний — це вже було б занадто). Молитовне коло росте, уклякаючи на колінах, до нього приєднуються й інші городяни, вони кладуть тимчасово на землю свої плакатики і, склавши побожно руки, тягнуться ними до неба. Нехай солдати обернені спинами до них, але ж Бог, либонь, ні.