Під куполом - Кінг Стівен - Страница 32

Джуніор відпустив рукоятку пістолета в кишені. Він усвідомив, що йому все ще пруха — йому щастить так, як ніколи не щастило.

Сьогодні він замордував двох дівчат, котрих знав від самого свого дитинства.

А завтра він стане міським полісменом.

— Звісно, тату, — сказав він. — Якщо ми потрібні тобі, ми готові.

І вперше за останні чотири роки (та, мабуть, більше) він поцілував батька в щоку.

МОЛИТВИ

Барбі й Джулія Шамвей недовго балакали — не було про що. Барбі подумки зауважив, що, окрім їхньої, машин на дорозі більше нема, але поза містом у більшості вікон фермерських будинків світиться. Тут, на висілках, де господарі завжди мусять робити якусь нагальну роботу, ніхто не покладав великої надії на Електрокомпанію Західного Мейну, і тому генератори мали майже всі. Проїжджаючи повз радіовежу РНГХ, вони побачили пару червоних вогників, що, як завжди, зблискували на її верхівці. Електрифікований хрест на фасаді невеличкої будівлі студії горів теж — білий осяйний маяк серед темряви. А понад ним по небу, теж як зазвичай, з екстравагантною щедрістю було розсипано зірки, безкінечне сяйво енергії, що не потребувало ніякого генератора.

— Я подеколи вибирався сюди на риболовлю, — промовив Барбі. — Тут спокійно.

— Ну то й як, вдало?

— Риби повно, але в повітрі іноді так тхне, ніби брудною білизною, що не доведи Господи. Чи то добривами, чи ще чимось, але я так ні разу й не наважився покуштувати виловленої риби.

— То не добрива — то чисте лайно. Відоме також як запах лицемірства.

— Пробачте?

Вона показала на темний силует, що врізався шпилем у зоряне небо.

— Церква Святого Христа-Спасителя. Вони володіють тією станцією РНГХ, яку ми проїхали. Її ще називають «Радіо Ісус», чули?

— Авжеж, я звернув увагу на цей шпиль, — знизав він плечима. — І станцію цю знаю. На неї важко не натрапити, якщо живеш тут і маєш радіоприймач. Фундаменталісти?

— Порівняно з цими консервативні баптисти просто пухнастики. Сама я ходжу до Конго. Бо не переварюю Лестера Коґґінса, всі оті «ги-ги-ги, ось ви потрапите до пекла, а ми ні», і всяке тому подібне. Кому шовком, а кому вовком, отак. Хоча мені завжди було цікаво, звідки в них можливість утримувати таку потужну, п'ятдесятикіловатну радіостанцію.

— Благодійні пожертви.

— Мені, либонь, варто було б порозпитувати Джима Ренні, — пхикнула вона. — Він у них диякон.

Джулії належав чистенький «Пріус-гібрид», автомобіль, який, на думку Барбі, не личив хазяйці непохитно республіканської газети (утім, цілком гідний парафіянки Першої Конгрегаційної церкви). Але машина їхала майже безшумно, і радіо працювало. Єдине, що тут, на західній околиці міста, сигнал «Радіо Ісуса» був таким потужним, що глушив майже все інше на FM-частотах. Цієї ночі вони передавали якусь святенницьку лайно-музику, від якої Барбі ломило голову. Звучало це так, ніби польки з сольним акордеоном чеше якийсь оркестр потерпаючих від бубонної чуми.

— Чому б вам не пошукати чогось на середніх хвилях? — попросила вона.

Він почав крутити настройку, натикаючись лише на марнослівне нічне базікання, поки аж наприкінці шкали не натрапив на якусь спортивну станцію. Тут він почув, що перед плейоф-матчем «Марінерз»[105] і «Ред Сокс» на їхньому стадіоні Фенвей-парк у Бостоні було оголошено хвилину мовчання на спомин жертв того, що диктор назвав «колізією в Західному Мейні».

— Колізія, — промовила Джулія. — Термін, мабуть, характерний саме для спортивного коментатора, хоча не так вже й багато я їх чула. Можете його вимкнути.

Десь через милю після того, як вони проїхали церкву, крізь дерева почало жевріти світло. За черговим поворотом дороги вони в'їхали просто в сліпуче сяйво прожекторів, що розміром були, як ті прем'єрні «сонця» в Голлівуді. Два були націлені в їхній бік, ще пара — прямо вгору. Рельєфно виступала кожна вибоїна на шосе. Худими привидами здавалися стовбури беріз. Барбі охопило відчуття, ніби вони в'їжджають прямісінько в якийсь фільм-нуар кінця 1940-х років.

— Стоп, стоп, стоп, — загукав він. — Ближче не треба. Виглядає так, немов там нічого нема, але повірте мені, воно там є. І воно може вмент знищити всю електроніку вашого автомобільчика, якщо чогось ще гіршого не наробить.

Зупинившись, вони вийшли з машини. Трохи постояли перед її передком, мружачись від сліпучого світла. Джулія підняла руку, прикриваючи очі.

Одразу позаду прожекторів стояли ніс до носа два військових фургони з коричневими тентами. На додаток, по дорозі було розставлено козла, їхні лапи закріплені мішками з піском. У темряві рівномірно гуділи двигуни — не один генератор, а кілька. Барбі помітив товсті електрокабелі, що зміями повзли від прожекторів у ліс, де за деревами жевріли інші вогні.

— Вони хочуть освітити весь периметр, — сказав він і покрутив піднятим угору пальцем, як бейсбольний суддя, котрий сигналізує чиюсь перемогу. — Прожектори навкруг усього міста, освітити тут все наскрізь і вгорі!

— А навіщо вгорі?

— Щоби попередити про загрозу для повітряного руху. Якщо когось сюди раптом занесе. Гадаю, зараз вони найбільше переймаються саме цим. Але завтра повітряний простір над Міллом буде запечатано незгірш за грошовий мішок Дядька Скруджа.

У смугах темряви по боках прожекторів, проте видимі в їх відблисках, стояли з півдесятка озброєних солдатів у парадній стійці «вільно», спинами до периметра. Напевне ж вони почули наближення автомобіля, хоч як тихо він не гудів, проте жоден не озирнувся в їхній бік.

— Агов, хлопці! — погукала Джулія.

Жоден не обернувся. Барбі від них цього й не очікував (перед виїздом Джулія розповіла йому, що почула від полковника Кокса), але мусив спробувати. А оскільки він розумівся на знаках розрізнення, то й знав, як саме це зробити. Тутешнім шоу керують сухопутні армійці — участь Кокса підказувала йому такий умовивід, — проте ці хлопці не належали до них.

— Йо, морпіхи![106] — гукнув він.

Безрезультатно. Барбі підступив ближче. Він уже помітив темну горизонтальну смугу, що зависла в повітрі над дорогою, але поки що ігнорував її. Його більше цікавили люди, котрі охороняли бар'єр. Чи Купол. Шамвей розказала йому, що Кокс називав цю штуку Куполом.

— Якось дивно бачити розвідників з Корпусу морської піхоти вдома, у Штатах, — промовив він, підходячи ближче. — Усі спецоперації в Афганістані вже завершено, так треба розуміти?

Безрезультатно. Він підійшов ще ближче. Йому здавалося, гравій під його підошвами так голосно рипить, що аж луна йде.

— Я чув, у вашій бригаді надзвичайно багато кицьок. Уже легше. Якби тутешня ситуація виглядала насправді зле, сюди б напевно прислали рейнджерів[107].

— Дрочило, — пробурчав хтось із них.

Не вельми значний успіх, але Барбі повеселішав.

— Попустіться, хлопці, попустіться та давайте потеревенимо.

Знову безрезультатно. А він уже стояв ледь не впритул до бар'єра (чи Купола). Шкіра йому не взялася сиротами і волосся не стало сторч на потилиці, але він знав, що ця штука зовсім поруч. Він відчував її.

І навіть бачив: смуга висіла в повітрі. Йому не ясно було, якого кольору вона виявиться при денному світлі, хоча він і здогадувався, що червоного, кольору небезпеки. Намальовано її було аерозольною фарбою, і він міг закластися всім умістом свого банківського рахунку (наразі там лежало десь трохи більше п'яти тисяч доларів), що йде вона навкруг усього бар'єра.

«Як зашморг на мішку», — майнула думка.

Стиснувши кулак, він постукав зі свого боку по смузі, знову почувши той самий звук, ніби по склу. Один із вартових-морпіхів аж підскочив.

— Не думаю, що варто… — почала Джулія.

Барбі її проігнорував. Його це почало вже бісити. Злість, що весь день накопичувалася в глибині душі, отримала нарешті свій шанс. Він розумів, що не варто дрочити цих хлопців, вони усього лиш пішаки, але стриматися було несила.