Під куполом - Кінг Стівен - Страница 256

— Катай сюди, до мамуні, мій миленький! — закричала вона. Горес стрибнув. Вона впіймала його й повалилася навзнак, регочучи. Барбі допоміг їй підвестися.

Вони поверталися в світ разом, ішли й несли на собі отримані ними дарунки: просто свої життя.

Сором — це не любов, міркував собі Барбі… але якщо ти дитина і ти даруєш комусь голому свій одяг — це вже крок у правильному напрямку.

22 листопада 2007 року — 14 березня 2009 року

АВТОРСЬКІ ПРИМІТКИ

Уперше я намагався написати «Під Куполом» 1976 року, але відповз від цієї ідеї з підібганим хвостом після двох тижнів роботи, результатом якої були приблизно сімдесят п'ять сторінок. На той день, коли я 2007 року вирішив розпочати знову, той старий рукопис вже давно було втрачено, але я достатньо добре пам'ятав початкову частину — «Літак і байбак» — і зумів майже точно її відтворити.

Мене обтяжувала не кількість персонажів — я люблю густо заселені романи, — а технічні проблеми, які ставила ця історія, особливо екологічні й метеорологічні наслідки появи Купола. Той факт, що саме через ці сумніви книга здавалася мені важливою, змушував мене почуватися боягузом — і ледащем, — але я боявся її спартачити. Тож я зайнявся чимось іншим, проте ідея Купола не полишала моєї уяви.

Роками мій добрий друг Расс Дорр, помічник лікаря з Бриджтона в штаті Мейн, допомагав мені з медичними подробицями в багатьох книжках, особливо відзначу з них «Протистояння». Наприкінці літа 2007-го я спитав у нього, чи не бажає він зіграти набагато більшу роль — головного дослідника тем довжелезного роману, що зветься «Під Куполом». Він погодився, і завдяки Рассові, гадаю, більшість деталей тут правильні. Це Расс з'ясував усе про комп'ютерне керування крилатими ракетами, про ефекти сопла реактивного двигуна, про рецептуру метамфетаміну, портативні генератори, радіацію, можливі новації у технології стільникового зв'язку та сотні інших речей. А також саме Расс винайшов саморобний протирадіаційний костюм Расті Еверета, він же придумав, що люди можуть дихати повітрям з автомобільних шин, принаймні якийсь час. Чи наробили ми якихось помилок? Звичайно. Але більшість із них виявляться моїми через те, що я або неправильно зрозумів, або неправильно інтерпретував деякі з його порад.

Першими читачами цього роману були моя дружина Табіта та Лінора Легранд[494], моя невістка. Обидві проявили жорсткість разом з гуманністю, чим дуже мені допомогли.

Нен Греєм[495] відредагувала текст, перетворивши його з оригінального динозавра на звіра трохи вправнішого розміру; кожна сторінка рукопису мала позначки з пропонованими нею змінами. Я її невиплатний боржник, неспроможний цілком віддячити за всі ті дні, коли вона вставала о шостій ранку, з олівцем беручись до роботи. Я намагався написати книгу, котра від початку й до кінця мчить на повнім газу. Нен це зрозуміла, і коли відчувала мою слабкість, вона натискала на педаль своєю ступнею поверх моєї і кричала (на берегах сторінок, як заведено в редакторів): «Швидше, Стівене! Швидше!»

Сурендра Пател, котрому присвячено цю книгу, був нашим другом і незмінним джерелом втіхи впродовж тридцяти років. У червні 2008 року я отримав звістку, що він помер від інфаркту. Я сів у себе на ґанку й заплакав. Коли мене трохи попустило, я повернувся до роботи. Саме цього він від мене й очікував би.

І ти, мій Постійний Читачу. Дякую тобі, що прочитав цю історію. Якщо ти отримав стільки ж задоволення, скільки мав його я, нам обом пощастило.

С. К.