Під куполом - Кінг Стівен - Страница 253

Він утретє втягнув у себе повітря, рівномірно висмоктуючи його з шини, і серце в нього почало потроху сповільнювати свій шалений галоп. Він побачив, як нахилилася Джулія, як вона взялась за коробочку обома руками. Не відбулося нічого, та Барбі цьому не здивувався. Вона торкалась коробочки, коли вони прибули сюди вперше, і тепер мала імунітет проти шоку.

Та раптом вона дугою вигнула спину. Застогнала. Барбі спробував подати їй шину з соском, але вона його проігнорувала. Кров ринула в неї з носа, кров почала сочитися з куточка її правого ока. Червоні краплини поповзли по щоці.

— Що там відбувається? — погукав Сем. Голос у нього звучав здавлено, захекано.

«Я не знаю, — подумав Барбі. — Я не знаю, що відбувається». Але він знав одне: якщо вона невдовзі не зробить черговий вдих, вона помре. Він висмикнув шпиндель з шини, затис його зубами і ввігнав Семів ніж у другу шину. Встромив шпиндель у діру й заткнув його шматком пластику. І чекав.

Це час, де часу немає.

Вона у величезному білому приміщенні без даху, лише чуже зелене небо вгорі.

Це… що таке? Ігрова кімната? Так, ігрова кімната. Їхня кімната.

(Ні, вона лежить на майданній сцені.)

Вона жінка середнього віку.

(Ні, вона мала дівчинка.)

Тут нема часу.

(Зараз 1974 рік і попереду весь час всього світу.)

Вона мусить зробити вдих із шини.

(їй не треба.)

Щось дивиться на неї. Щось жахливе. Але й вона жахлива для нього також, бо вона більша, ніж воно собі гадало, і вона тут. Вона не мусила б бути тут. Вона мусила бути в коробочці. Проте вона все ще безпечна. Воно це розуміє, хоча воно всього лиш

(просто дитина)

дуже юна; фактично, ще недавно ледь не немовля. Воно говорить.

— Ти несправжня, ти вдавана.

— Ні, я реальна. Благаю. Я реальна. Ми всі реальні. Шкіроголовець вивчає її лицем без очей. Він хмуриться. Кути його рота опускаються донизу, хоча воно й не має рота. І Джулія розуміє, як їй пощастило, що він тут зараз сам. Їх тут зазвичай більше, але вони

(пішли додому обідати снідати спати пішли до школи поїхали на канікули, не важливо, куди вони пішли)

кудись пішли. Якби вони тут були зараз усі разом, вони б загнали її назад. Цей і сам може загнати її назад, але йому цікаво.

Їй?

Так.

Воно жіночого роду, як і вона сама.

— Благаю, випусти нас. Молю, дозволь нам жити нашими власними життями.

Відповіді нема. Відповіді нема. Відповіді нема. А потім:

— Ви не справжні. Ви…

Що? Що вона сказала? «Ви ляльки з іграшкової крамниці?» Ні, але щось близьке до цього. У Джулії коротко спалахує в пам'яті спогад про формікарій, який мав її брат, коли вони з ним були дітьми. Спогад триває менше секунди. Мурашник у скляній коробці це зовсім не те, а от, як ляльки з іграшкової крамниці — це ближче. Це вже зіставно, як то кажуть.

— Як ви можете жити власними життями, якщо ви несправжні?

— МИ ДУЖЕ СПРАВЖНІ! — ридає вона, і це якраз той стогін, що його чує Барбі. — МИ ТАКІ Ж РЕАЛЬНІ, ЯК І ВИ!

Мовчання. Істота з рухливим шкірястим обличчям у величезній білій кімнаті без даху, котра якимсь чином є одночасно і сценою в Честер Міллі. А тоді:

— Доведи це.

— Дай мені свою руку.

— Я не маю руки. Я не маю тіла. Тіла несправжні. Тіла — це сни.

— Тоді дай мені твій розум!

Шкіроголовка не дає. Не дасть.

Тому Джулія бере сама.

Це місце, де місця немає.

Холодно на сцені, а вона така перелякана… Що ще гірше, вона… принижена? Ні, це гірше, набагато гірше за приниження. Якби вона знала слово паплюжити, вона б сказала: «Так, так, саме це, я спаплюжена». Вони зідрали з неї штани.

(А десь солдати копають ногами голих людей у спортзалі. Це когось іншого сором змішався з її соромом.)

Вона плаче.

(Він відчуває, що ось-ось заплаче, але втримується. Зараз вони мусять це приховати.)

Дівчата вже пішли, але ніс у неї ще кровоточить — Ліла дала їй ляпаса й пообіцяла відрізати носа, якщо вона комусь пожаліється, і всі разом вони плювали на неї, і тепер вона лежить тут і, мабуть, плакала вона дуже сильно, бо їй здається, що з ока в неї йде кров, і з носа теж, і їй важко зробити вдих. Але їй байдуже, що з неї ллється кров, і звідки саме вона ллється, їй теж байдуже. Краще їй на смерть стекти кров'ю тут, на сцені, ніж іти додому в ідіотських дитячих трусиках. Краще кров нехай тече в неї з сотень ран, нехай вона краще помре, аби лиш не бачити того солдата,

(після цього Барбі намагається не думати про того солдата, але натомість думає: «Гакермеєр — гакермонстр») котрий тягне голого чоловіка за ту штуку,

(хиджаб)

що в того на голові, бо вона знає, що трапиться далі. Це те, що трапляється далі завжди, коли ти під Куполом.

Вона бачить, як одна з дівчат повертається назад. Кейла Бевінс повертається назад. Вона там стоїть і дивиться додолу, на дурненьку Джулію Шамвей, котра про себе думала, що вона розумна. Дурна Джулія Шамвей у дитячих трусиках. Чи Кейла повернулась, щоб стягнути з неї решту одягу й закинути його на дах сцени, щоб вона змушена була повертатись додому голою, прикриваючи собі руками пахвину? Чому люди такі жорстокі?

Вона заплющує очі, щоб утриматись від сліз, а коли розплющує їх знову, Кейла змінилась. Тепер у неї нема обличчя, тільки щось схоже на рухливий шкіряний шолом, на якому не побачити ні співчуття, ні любові, ані навіть ненависті.

Тільки… цікавість. Так, саме так. А що буде з цим, якщо я зроблю йому… отак?

Джулія Шамвей нічогісінько більше не варта. Джулія Шамвей нічого не значить; знайдіть найнепотрібніший непотріб, зазирніть під нього, й ось там-то сукає лапками вона, Шамвей-мурашка. Вона також мураха-арештант; мураха-арештант у спортивному залі, геть голий, на якому нічого не залишилося, окрім розвитого убору на голові, у котрій майорить останній спогад — запашний, пухкенький свіжоспечений хубз[493], який тримає в руках його дружина.

Вона й кіт із палаючим хвостом, і комаха під мікроскопом, і муха за мить до того, як у дощовий день ущипливі пальці якогось цікавого третьокласника відірвуть їй крильця, іграшка для знуджених безтілесних дітей, і весь Всесвіт лежить біля її ніг. Вона Барбі, вона Сем, котрий помирає в машині Лінди Еверет, вона Оллі, котрий помирає у попелі, вона Елва Дрейк у журбі за своїм мертвим сином.

Але головно вона маленька дівчинка, зіщулена на дощатій підлозі естради на громадському майдані свого міста, маленька дівчинка, покарана за свою наївну зарозумілість, маленька дівчинка, котра помилялася, вважаючи себе великою, тоді як вона крихітна, вважаючи себе значущою, тоді як вона не значила нічогісінько, вважаючи, що світ до неї уважний, тоді як у дійсності світ — це величезний мертвий локомотив з двигуном, але без прожектора. І вкладаючи в плач усе своє серце, і розум, і душу, вона благає:

— ПРОШУ, ДОЗВОЛЬТЕ НАМ ЖИТИ! Я ВАС БЛАГАЮ, БУДЬ ЛАСКА!

І якусь крихітну мить вона — шкіроголовка у білій кімнаті; вона дівчинка, котра повернулась (з причин, які сама собі пояснити не в змозі) назад до паркової сцени. На одну жахливу мить Джулія — та, котра це зробила, а не та, котрій це було зроблено. Вона навіть той солдат з пістолетом, гакермонстр, котрий постійно повертається у сни Дейла Барбари, той, котрого він не зупинив.

А потім вона — просто вона.

Дивиться вгору на Кейлу Бевінс.

У Кейли бідна родина. Її батько валить ліс у ТР-90 і випиває в пабі у Фреші (закладі, котрий у належний час стане «Діппером»). У її матері на щоці велика рожева пляма, тому діти кличуть її Вишневою Головкою або Суничною Пикою. У Кейли зовсім нема гарного одягу. Сьогодні на ній старий коричневий светр, і стара картата спідничка, і стоптані черевики, і білі шкарпетки з розтягнутими халявками. Одне коліно розбите, либонь, сама впала або хтось штовхнув її на ігровому майданчику. Це Кейла Бевінс, гаразд, але зараз обличчя в неї шкіряне. І хоча воно безперервно змінює форми, жодна з них навіть зблизька не схожа на людську.