Під куполом - Кінг Стівен - Страница 237

«Використовуй силу, Люк»[464], — думає він і вголос сміється, вдавлюючи педаль акселератора в долівку, спрямовуючи автобус у палаючу темряву. Річі Кіл'ян, котрий тримається за задні двері автобуса, раптом не може дихати. Часу йому вистачає тільки на те, щоб побачити, як спалахують його руки. За мить температура за бортом автобуса підскакує до восьмисот градусів[465] і його змітає з бампера, немов м'ясну жаринку з розпеченого гриля.

Світильники вздовж центра автобуса ввімкнуті, в їх слабкому жеврінні «опівнічного генделика» зблискують налякані, зрошені потом обличчя пасажирів, але світ ззовні автобуса перетворився на мертвенну чорноту. Кучерявиться смерчами попіл у радикально скорочених променях фар. Генрі кермує по пам'яті, дивуючись, що шини під ним досі не вибухнули. Він усе ще сміється, хоча сам себе не чує через верещання ошпареного кота, яке видає двигун 19-го. Він тримається дороги; цього вже достатньо. Скільки ще залишилося, поки вони вирвуться з іншого боку вогняної стіни? Чи це взагалі можливо, що вони зможуть крізь неї прорватися? Він починає думати, що так, така можливість існує. Боже милостивий, наскільки ж вона широка?

— Ти прорвешся! — кричить Памела. — Ти вже прориваєшся!

«Може бути, — думає Генрі. — Може, я вивезу нас».

Але, Господи, який жар! Він тягнеться рукою до регулятора кондиціонера, збираючись провернути його до кінця, на максимальний холод, і саме в цю мить усередину ввалюються вікна і автобус затоплює жаром. Генрі думає: «Ні! Ні! Не тепер, коли ми так близько».

Але коли з обвугленого автобуса вивітрюється дим, попереду він не бачить нічого, окрім чорної пустелі. Дерева вигоріли до тліючих пнів і сама дорога перетворилася на киплячий рівчак. А відтак ззаду його накриває вогняним кожухом і Генрі Моррісон більше не пам'ятає нічого. Автобус № 19 зіскакує з останків шосе і перекидається, і з кожного його розбитого вікна чвиркає вогонь. Швидко чорніюче гасло ззаду автобуса закликає: «НЕ ПОСПІШАЙ, ДРУЖЕ! МИ ЛЮБИМО НАШИХ ДІТЕЙ!»

Оллі Дінсмор мчить до корівника. Дихальна маска дідуся Тома висить у нього на шиї, а в руках він тягне два кисневих балони з силою, про яку він у себе ніколи не підозрював (другий балон він помітив, коли біг напрямки крізь гараж), хлопчик біжить до сходів, які зведуть його вниз, до картопляного льоху. Згори щось сутужно рипить, це зайнявся дах. З західного боку корівника починають горіти ще й гарбузи, запах такий насичений, поживний, як на День подяки[466] в пеклі.

Пожежа рухається до південної границі Купола, пробігаючи останню сотню ярдів; на фермі Дінсмора руйнуються корівники і щось вибухає. Генріета Клевард задивилася на вогонь, що надходить, і думає: «Ну, я вже стара. Я прожила ціле життя. Його в мене більше, ніж могла б собі уявити ця бідна дівчина».

— Відвернися, любонько, — говорить вона Петрі, — і поклади голову мені на груди.

Петра Ширлз піднімає своє заплакане і дуже юне обличчя до Генріети.

— Мені буде боляче?

— Лише одну секунду, любонько. Заплющ очі, а коли їх розплющиш, ти вже купатимеш ноги в прохолодному ручаї.

Петра промовляє свої останні слова:

— Красиво звучить.

Вона заплющується. Те саме робить і Генріета. Вогонь охоплює їх. Ось лишень щойно вони були тут, а вже наступної секунди… щезли.

Кокс усе ще поблизу, по інший бік Купола, і камери все ще знімають з безпечної відстані на території блошиного ринку. Вся Америка дивиться на це в шокованому зачаруванні. Ошелешені коментатори заніміли, тож єдиним звуковим супроводом залишається сам вогонь, який має багато чого сказати.

Ще якусь мить Кокс бачить довгу людську змію, хоча фігури, з яких вона складається, видніються лише силуетами на тлі вогню. Більшість їх — як і втікачі на Чорній Гряді, котрі нарешті вирушили до будівель ферми й своїх автомобілів — тримаються за руки. А потім вогонь накочується на Купол і закипає, і всі вони щезають. Ніби заради компенсації їхнього зникнення стає видимим сам Купол: грандіозна закопчена стіна, що височіє до неба. Більшу частину жару вона затримує всередині, але й назовні його проривається достатньо, щоб змусити Кокса розвернутися і тікати. На бігу він зриває з себе задимлену сорочку.

Пожежа випалила ту діагональ, яку й передбачав Барбі, вогонь прочесав Честер Мілл з північного заходу до південного сходу. Коли почне гаснути, пожежа зробить це з неймовірною швидкістю. Що вогонь забирає — так це кисень; що він залишає по собі — це метан, формальдегід, хлороводень, вуглекислий газ, чадний газ і рештки не менш токсичних газових сумішей. А також удушливі хмари твердих частинок: згорілих будівель, дерев та, певна річ, людей.

По собі вогонь залишає отруту.

Двадцять вісім людей і дві собаки вирушили караваном туди, де Купол відмежував Честер Мілл від ТР-90, поселення, відомого старожилам також під іншою назвою — Кантон. Вони помістилися у трьох фургонах, двох легкових автівках і санітарній машині. На той час, як вони прибули до свого місця призначення, день потемнів, а повітря стало неймовірно важким для дихання.

Барбі натиснув на гальма «Пріуса» Джулії і побіг до Купола, де, вітаючи його, підступили ближче занепокоєний армійський підполковник і з півдюжини інших солдатів. Пробіжка була короткою, але, досягши намальованої на Куполі червоної смуги, Барбі вже встиг захекатися. Придатне для дихання повітря зникало, як вода, що стікає в рукомийник.

— Вентилятори! — задихаючись, крикнув він підполковникові. — Вмикайте вентилятори.

З фургона Берпі вивалились Клер Макклечі і Джо, обоє хиталися, хапали ротами повітря. Слідом під'їхав фургон телефонної компанії. Виліз Ерні Келверт, зробив два кроки й опустився на коліна. Норрі з матір'ю намагалися допомогти йому підвестися. Обидві плакали.

— Полковнику Барбара, що трапилось? — запитав підполковник. Відповідно до іменної нашивки на його робі, прізвище він мав СПРІНГФЕЛЛОУ — Доповідайте.

— У сгаку собі запхай своє «доповідайте»! — закричав Роммі. Він тримав на руках напівпритомну дитину, Ейдена Епплтона. За ним слідом брів Терсі Маршалл, обнімаючи рукою Алісу, чия поцяткована іскрами блузка прилипла їй до тіла; вона вирвала собі на груди. — У сгаку твоє «доповідайте», вмикай, давай, оті вентилятори, ти!

Спрінгфеллоу віддав наказ, і біженці уклякли на колінах, руками впираючись в Купол, жадібно вдихаючи легенький вітерець чистого повітря, скільки його були здатні прогнати крізь бар'єр величезні вентилятори.

Позаду них бісився вогонь.

ВЦІЛІЛІ

Тільки триста дев'яносто сім з двох тисяч мешканців Честер Мілла переживають катастрофу, більшість із них у північно-східній чверті міста. Коли спадає ніч, доводячи закіптявілу темряву всередині Купола до непроглядного стану, їх залишається лише сто шість.

На той час, коли суботнього ранку сходить сонце, кволо світячи крізь єдину не до суцільної чорноти закопчену частину Купола, населення Честер Мілла складається тільки з тридцяти двох осіб.

Перш ніж збігти вниз сходами, Оллі затріснув за собою двері. А також клацнув вмикачем, ще не знаючи, чи працюватиме тут електрика. Світло загорілось. Шкандибаючи вниз до льоху (поки ще холодного, але ненадовго; він уже відчував, як позаду нього й сюди також починає дихати жаром), Оллі згадав, як чотири роки тому вантажники з «Айвз Електрик» у Касл Року, задкуючи, затягували до корівника новенький генератор «Хонда».

— Задорогий скурвий син, та аби лиш працював добре, — жуючи травинку, промовив тоді Алден, — бо я вліз у борги через нього по саму макітру.

Працював генератор таки добре. Він і зараз працює як слід, хоча Оллі розуміє, що це ненадовго. Генератор так само стане здобиччю вогню, як уже стало все інше. Якщо в Оллі попереду залишається ще хоча б одна хвилина світла, його це вельми здивує.