Під куполом - Кінг Стівен - Страница 229

— Сендерсе!

— Що, Майстре?

Майстер подає йому коробочку льодяників «Сакретс»[445].

— Їх не приховає скеля, мертве дерево не дасть укриття, ані цвіркун не втішить. От тільки, де саме це в Книзі сказано, вилетіло мені з голови.

Енді відкриває коробочку, бачить там щільненько притулені одна до одної шість штук товстеньких самокруток і думає: «Солдати екстазу». Це найпоетичніша думка за все його життя, і він від цього ледь не плаче.

— Ти можеш подарувати мені «амінь», Сендерсе?

— Амінь.

Майстер натискає кнопку на телевізійному пульті, й екран гасне. Йому б хотілося побачити, як під'їдуть автобуси — хоч який не обдовбаний він чи, там, параноїк, проте, як і будь-хто інший, він любить історії зі щасливим возз'єднанням до того розлучених людей, — але гіркі люди можуть з'явитися будь-якої хвилини.

— Сендерсе!

— Тут, Майстре.

— Я виведу з гаража фургон «Християнські обіди на колесах» і поставлю його під дальнім торцем складу. Там я за ним засяду і добре бачитиму ліс. — Він бере до рук БОЖОГО ВОЇНА. Підвішені до автомата гранати розхитуються, стукаючись одна об одну. — Чим більше я про це думаю, тим більше впевнений, що саме звідти вони й полізуть. Там є під'їзна просіка. Вони, можливо, гадають, що я про неї не знаю, але… — Майстрові червоні очі спалахують. — Майстер знає більше, ніж про це думають люди.

— Я знаю. Я люблю тебе, Майстре.

— Дякую тобі, Сендерсе. Я тебе теж люблю. Якщо вони з'являться з лісу, я дам їм вийти на відкрите місце, а тоді покладу, як пшеницю в жнива. Але ми не можемо класти всі наші яйця до одного кошика. Тому я хочу, щоб ти пішов, зайняв місце там, де ми їх зустріли минулого разу. Якщо хтось із них з'явиться з того боку…

Енді скинув угору КЛОДЕТТ.

— Саме так, Сендерсе. Але не поспішай. Підпусти їх якомога ближче і лиш тоді починай стріляти.

— Так я й зроблю. — Іноді Енді вражає сумнів, що все це йому сниться; і зараз саме такий момент. — Як пшеницю в жнива.

— Йо, алілуя. Але послухай-но мене уважно, бо це важливо, Сендерсе. Не йди зразу, як почуєш, що я почав стріляти. І я не прийду зразу, якщо почую, що ти почав стріляти. Вони можуть здогадатися, що ми розділилися, та я достатньо мудрий для таких трюків. Ти вмієш свистіти?

Енді засовує до рота два пальці й видає пронизливий свист.

— Добре, Сендерсе. Чудово, насправді.

— Я навчився цього в початковій школі, — він не продовжує своєї подальшої думки вголос: «Коли життя було простішим».

— Засвистиш тільки, якщо побачиш, що тобі непереливки. Тоді я прийду. А якщо почуєш, що свищу я, біжи стрімголов підсилювати мою позицію.

— Окей.

— Давай курнемо за це, Сендерсе, що ти на таке скажеш?

Енді підтримує пропозицію.

На Чорній Гряді, на краю саду Маккоя, сімнадцять утікачів стоять на тлі замурзаного небосхилу, немов індіанці в якомусь вестерні Джона Форда[446]. Більшість із них у мовчазному зачаруванні дивляться на мовчазну процесію, що рухається по шосе 119. Вони стоять майже за шість миль звідти, але розміри натовпу не дозволяють його не помітити.

Один лиш Расті дивиться на дещо ближче, і це наповнює його такою радістю, що хоч співай. Сріблястий фургон «Одіссей» мчить по дорозі Чорна Гряда. У нього перехоплює дихання, коли той наближається до виїзду з гаю, до осяйного поясу, котрий знову тепер став невидимим. Йому вистачає часу, аби подумати про те, як жахливо все може обернутись, якщо той, хто там сидить за кермом — а це Лінда, припускає він, — зомліє і фургон перекинеться, але ось той уже проминув небезпечну точку. Здалося, його там трішечки вихнуло, проте Расті розуміє, що навіть це може бути лише його уявою. Невдовзі його родина вже буде тут.

Вони стоять за сто ярдів зліва від коробочки, але Джо Макклечі здається, ніби він її відчуває: ця легка пульсація, що бринить у його мозку кожного разу, як спалахує ліловий вогник. Утім, це можуть бути просто трюки його власного розуму, але він так не думає.

Барбі стоїть поряд з ним, обнімаючи міз Шамвей. Джо торкається його плеча і каже:

— У всьому цьому відчувається щось погане, містере Барбара. Усі ті люди разом. Щось жахливе в цьому відчувається.

— Так, — погоджується Барбара.

— Вони споглядають. Шкіроголовці. Я їх відчуваю.

— Я теж, — каже Барбара.

— І я, — каже Джулія голосом тихим таким, що її ледь чутно.

У кімнаті засідань у міськраді Великий Джим і Картер Тібодо мовчки дивляться на телеекран, де два різних кадри згори поступаються зображенню, що транслюється з рівня землі. Спершу зображення дрижить, як на відеокадрах наближення торнадо або відразу після вибуху автомобіля. Вони бачать небо, гравій і ноги, що біжать. Хтось бурмотить:

— Давай, поспішай.

Голос Вульфа Бліцера:

— Прибув транспорт з відеобладнанням. Вони вочевидь поспішають, і, я певен, десь за хвилину ми… так. Ох, царю небесний, ви лишень подивіться на це.

Камера панорамує сотні мешканців Честер Мілла під Куполом у той момент, коли вони підводяться на ноги. Це виглядає так, немов великий натовп паломників разом встає після спільної молитви десь на відкритому повітрі. Тих, що попереду, притискають до Купола ті, що за ними; Великий Джим бачить розплющені носи, щоки і губи, так, ніби громадян притискають до якоїсь скляної стіни. На мить йому трохи паморочиться в голові, і він розуміє чому: це він уперше дивиться сюди ззовні. Це вперше ним усвідомлюється монструозність і водночас реальність цього явища. Уперше він насправді лякається.

Ледь чутні, приглушені Куполом, долітають звуки пістолетних пострілів.

— Мені здається, я чую постріли з вогнепальної зброї, — каже Вульф. — Андерсоне, ви чуєте постріли? Що трапилось?

Ледь чутно, немов через супутниковий телефонний зв'язок із кимсь загубленим у нетрях австралійської пустелі, долітає голос Андерсона Купера.

— Вульфе, ми поки ще не там, але переді мною малий монітор і там щось схоже на…

— Я вже бачу, — каже Вульф. — Схоже, що там…

— Це Моррісон, — говорить Картер. — Він таки має чоловічі яйця, нічого казати.

— З завтрашнього дня його звільнено, — кидає Великий Джим.

Картер дивиться на нього, звівши вгору брови:

— За те, що він сказав на зборах учора?

Великий Джим наставляє на нього палець:

— Я знав, що ти метикуватий хлопець.

Сам Генрі Моррісон біля Купола не думає про вчорашні збори, ані про хоробрість він не думає, ані про виконання обов'язку; він думає, що людей зараз роздавлять об Купол, якщо він щось не зробить, і то терміново. Тому він стріляє з пістолета вгору. За його прикладом кілька копів — Тодд Вендлештат, Ренс Конрой і Джо Боксер — роблять те саме.

Галас (і крики болю тих людей попереду, котрих притиснули до Купола) поступається місцем шокованій тиші, і Генрі волає у мегафон: «РОЗОСЕРЕДЖУЙТЕСЬ! РОЗОСЕРЕДЖУЙТЕСЬ, ЧОРТИ ВАС ЗАБИРАЙ! МІСЦЯ ВИСТАЧИТЬ УСІМ, ЯКЩО ВИ ПРОСТО РОЗІЙДЕТЕСЬ НАХЕР ПО СТОРОНАХ!»

Лайка діє на них ще протверезливіше за пістолетну стрільбу і, хоча найбільші упертюхи залишаються на шосе (Білл і Сара Оллнати найупертіші серед них, а також Джонні й Керрі Карвер), інші починають сунутись вздовж Купола. Дехто прямує праворуч, але переважна більшість сунуть ліворуч, на поле Алдена Дінсмора, куди йти легше. Серед них і Петра з Генріетою, трохи похитуючись після щедрих ковтків «Канадської сухої ракети».

Генрі ховає зброю до кобури і наказує зробити так само іншим офіцерам. Вендлештат і Конрой слухаються, але Джо Боксер продовжує тримати в руці свій тупорилий — найдешевшого базарного виду з усіх, які коли-небудь доводилось бачити Генрі, — пістолет 38 калібру.

— А змусь мене, — фиркає він, і Генрі думає: «Це все дурний сон. Скоро я прокинусь у себе в ліжку, і підійду до вікна, і побачу там свіжий, гарний осінній день».

Багато хто з тих, хто вирішив не ходити до Купола (тривожно велика кількість людей залишилася в місті тому, що вони почали відчувати проблеми з диханням), можуть усе це бачити по телевізору. Чоловік сорок засіли в «Діппері». Томмі й Вілла Андерсони самі зараз біля Купола, але свій заклад вони залишили відкритим і телевізор увімкнутим. Люди, що стовпилися на дерев'яній підлозі салуна перед великим екраном, поводяться дуже тихо, хіба що чути чиїсь схлипи. Зображення високої роздільності кришталево чітке. Воно рве душу.