Під куполом - Кінг Стівен - Страница 224

Кокс кивнув пальцем собі за плече, де вже почалося розвантаження: кілька десятків вентиляторів «Ер Макс» і генератори до них. Великі, з полегшенням подумав Барбі, того типу, що ними сушать тенісні корти й іподромні доріжки після сильних злив. Кожен болтами прикручено до власної пересувної двохколісної платформи. Генератори на вигляд були щонайбільше двадцятисильними. Він сподівався, що вони потягнуть.

— Спершу я хотів би почути від вас запевнення, що в цих штуках не виникне необхідності.

— Напевне я не знаю, — відповів Барбі. — Проте боюся, що вони можуть знадобитися. Можливо, вам варто було б поставити ще цих штуковин там, де шосе 119, де мешканці міста зустрічатимуться з родичами.

— Увечері, — сказав Кокс. — Раніше нам ніяк не впоратись.

— Візьміть частину цих, — запропонував Расті. — Якщо нам знадобляться геть усі з них, це означатиме, що ми по вуха в лайні.

— Неможливо, синку, інша справа, якби ми могли пролетіти навпростець через Честер Мілл, але, якби це було можливо, в них не було б потреби, правда? До того ж монтувати лінію потужних вентиляторів з генераторами в такому місці, де зійдуться люди, лише на зле справі. Ніхто нічого не чутиме. Ці малюки так ревуть. — Він поглянув на свій годинник. — Ну, починаймо, розказуйте мені, скільки встигнете за п'ятнадцять хвилин.

ГЕЛЛОВІН НАДХОДИТЬ РАНО

О чверть на восьму мінівен Лінди Еверет «Хонда Одіссей Зелений»[435]підкотив до вантажного дебаркадера позаду універсального магазину Берпі. Терсі їхав поряд з водієм. Діти (незвично притихлі для малечі, що вирушила в пригодницьку подорож) сиділи позаду. Ейден обнімав за шию Одрі. Собака, певне, відчуваючи пригніченість хлопчика, ставився до цього терпляче.

Попри три пігулки аспірину, плече в Лінди все ще нило, до того ж вона не могла викинути з пам'яті лице Картера Тібодо. І його запаху: суміш поту й одеколону. Вона все ще очікувала, що він раптом може об'явитися позаду в поліцейському «крузері», блокуючи можливість утечі. «Наступним разом трахну тебе прямо в твою стару піхву. Хоч би й на очах твоїх дітей».

Він на це здатен. Він такий. Тож поки їй не вдасться вибратися геть із міста, вона страшенно воліла витримувати між собою й новим П'ятницею Джима Ренні якомога більшу дистанцію.

— Хапайте цілий рулон і ножиці для металу, — сказала вона Терстону, — вони під отим молочним ящиком. Расті мені сказав.

Терстон вже був прочинив двері, але тепер затримався.

— Я цього не можу зробити. Що, як вони ще комусь знадобляться?

Вона не збиралася сперечатися; в такому разі вона б просто заверещала, перелякавши дітей.

— Беріть, що хочете. Тільки швидше. Ми тут як у пастці.

— Я постараюсь.

Проте здавалося, пройде ціла вічність, поки він настриже достатню кількість шматків свинцевого полотна, вона ледь утримувала себе, щоб не висунути голову з вікна машини, не запитати: чи він сам у собі виховав манери маніжної підстаркуватої леді, чи таким і народився?

«Прикуси язика. Він учора втратив кохану людину».

Авжеж, але якщо вони не поспішатимуть, вона може втратити все. Он вже й люди почали з'являтися на Мейн-стрит, прямують на шосе 119, до молочної ферми Дінсмора, сподіваючись зайняти найкращі місця. Лінда здригалася кожного разу, як чувся голос крізь поліцейський гучномовець: «МАШИНАМИ ЗАБОРОНЕНО РУХАТИСЬ ПО ЦЕТРАЛЬНІЙ ДОРОЗІ! ВСІ, ОКРІМ ІНВАЛІДІВ, МУСЯТЬ ІТИ ПІШКИ».

Тібодо меткий парубок, і щось він таки унюхав. Що, як він повернеться й побачить, що її машина зникла? Чи стане він її шукати? Тим часом Терсі продовжував відкушувати шматки свинцю від покрівельного рулона. Обернувся, вона вирішила, що він уже закінчив, але це він тільки прикидав на око розмір лобового скла. Знову почав різати. Вгризся у черговий шматок. Може, він спеціально намагається звести її з глузду? Дурна думка, але варто було їй зринути в голові, як позбутися її стало незмога.

Вона все ще переживала те відчуття, як Тібодо треться об її зад. Лоскотливий доторк його стояка. Пальці, що мнуть їй груди. Вона наказала собі не дивитися на те, що він залишив на сідницях її джинсів, коли їх знімала, але не змогла утриматись. Означення, що зросло в її мозку, було таким — чоловічі викидьки, і вона витримала коротку, огидливу боротьбу за те, щоби сніданок не покинув її шлунка. Що також подарувало б йому задоволення, якби він про це дізнався.

Піт стікав у неї з лоба.

— Мамо? — це Джуді мовила просто їй у вухо. Лінда аж підскочила, скрикнувши. — Вибач, я не хотіла тебе налякати. Можна мені чого-небудь з'їсти?

— Не тепер.

— А чому там все говорять і говорять у гучномовець?

— Любонько, я не можу зараз з тобою балакати.

— У тебе депресія?

— Так. Невеличка. А зараз сиди тихо.

— А ми побачимо тата?

— Так. — «Якщо нас не схоплять, а мене ще й зґвалтують на ваших очах». — Сиди тихо тепер.

Нарешті Терсі вирушив до машини. Дякувати Богу за маленькі радощі. Він ніс квадратні і прямокутні шматки свинцевого полотна, яких, здавалося, могло вистачити для бронювання танка.

— Бачите? Не так вже й дов… ох, курва.

Діти захихотіли, у Лінди в мозку цей сміх перетворився на звук рашпіля.

— З вас четвертак[436] в лайливу кружку[437], містере Маршалл, — проказала Дженні.

Терсі здивовано дивився вниз. У нього з-за пояса стирчали ножиці для металу.

— Я тільки покладу їх назад під молочний ящик…

Лінда вихопила в нього ножиці раніше, ніж він устиг закінчити, придушуючи миттєве бажання занурити їх по самі держаки в його хирляві груди — фантастична стриманість, подумала вона — і побігла сама, щоб покласти їх на місце.

Щойно вона це зробила, з-за рогу вислизнула машина, заблокувавши їм виїзд на Вест-стрит, єдиний шлях із цього глухого кута.

На верхівці міського пагорба, прямо під Y-подібним перехрестям, де від Мейн-стрит відгалужувалася Гайленд-авеню, стояв, працюючи на холостих обертах, «Гаммер» Джима Ренні. Знизу доносились підсилені гучномовцями заклики до громадян залишати їхні автомобілі і йти далі пішки, якщо тільки вони не інваліди. Народ линув униз хідниками, чимало хто з рюкзаками на спинах. Великий Джим роздивлявся на них з тією довготерпеливою зневагою, що властива тільки доглядачам, котрі роблять свою роботу не з любові, а з обов'язку.

Ідучи проти течії, з'явився Картер Тібодо. Він стрімко крокував посеред дороги, час від часу відпихаючи когось геть зі свого шляху. Наблизився до «Гаммера», сів на пасажирське місце і змахнув рукою піт з лоба.

— Ти ба, як клімат-контроль гарно працює. Ще й восьмої нема, а на вулиці вже, либонь, градусів сімдесят п'ять[438]. І повітря смердить, як загиджена попільниця. Звиняюся, бос.

— Який у тебе улов?

— Поганий. Я говорив з офіцером Еверет. Екс-офіцером Еверет. Решта накивали п'ятами.

— Вона що-небудь знає?

— Ні. Вона не отримувала звісток від дока. А Веттінгтон водила її за носа, відводила очі, згодовуючи туфту.

— Ти певен?

— Йо.

— А діти її при ній?

— Угу. І той хіпі також. Той, що був улагодив перебої з вашим тикером. Плюс ті двоє дітей, котрих Джуніор із Френкі знайшли біля озера. — Картер поміркував. — Тепер, коли його тьолка мертва, а її чоловік вшився, тепер, я гадаю, цей хіпан з Евереткою ще до кінця цього тижня будуть трахатися, аж гай гудітиме. Бос, якщо хочете, щоб я знов на неї наїхав, я готовий.

Великий Джим ворухнув одним пальцем, ледь відірвавши його від керма, і так показав, що в цьому нема необхідності. Він був щиро захоплений іншим.

— Подивися на них, Картере.

Картер і сам не міг не звертати на це уваги. Натовп, що йшов із міста, густішав з кожною хвилиною.