Під куполом - Кінг Стівен - Страница 212

— Великий білий хрест. На мотузку чи на ремінці з сировиці. Він висів у нього на грудях. На голих грудях. А потім він узяв його рукою й підняв собі перед обличчям. — Вона зробила глибокий вдих, і тепер повітря виходило з неї короткими поштовхами. — Уже все туманиться. Але… оох.

Расті виставив перед нею два пальці й спитав, скільки їх вона бачить. Джекі дала правильну відповідь і простежила очима за його пальцем, поки він рухав ним уліво-вправо і вгору-вниз. Він поплескав її по плечі, а потім недовірливо подивився назад, на осяйний пояс. Як там Голлум сказав Більбо Беггінсу[421]: «Це омана, моя коштовносте».

— Як ти сам, Барбі. У порядку?

— Йо. Трохи потьмарилося в голові на пару секунд, і все. Ерні?

— Я бачив мою дружину. І номер у готелі, де ми жили в наш медовий місяць. Ясно як удень бачив.

Він знову згадав, як вона підходила до нього. Він багато років про це не згадував, який же це сором, нехтувати таким чудовим спогадом. Білість її стегон під коротесенькою нічною сорочкою; тінь трикутника волосся між її ногами; тверді соски напинають шовк, ледь не проколюючи подушки його долонь, коли вона вводить свого язика йому крізь губи і вилизує внутрішній бік щоки.

«Цього разу нам не треба перериватися, коханий».

Ерні відкинувся назад і заплющив очі.

Расті виїхав угору грядою — тепер уже повільно — і зупинив фургон між сараєм і занепалим фермерським будинком. Там уже стояли фургони «Троянди-Шипшини» й універсального магазину Берпі, а також чийсь «Шевроле Малібу». Джулія загнала свій «Пріус» усередину сараю. Біля заднього бампера її машини сидів коргі Горес, він її немов охороняв. Вигляд він мав не вельми щасливого пса й не підійшов їх привітати. Усередині будинку світилися кілька коулменівських ліхтарів.

Джекі показала пальцем на фургон із написом по борту «ЩОДНЯ РОЗПРОДАЖ У БЕРПІ».

— А він як тут опинився? Ваша дружина передумала?

Роммі вищирився.

— Ви не знаєте мою Мішу, коли смієте таке про неї подумати. Ні, я мушу дякувати Джулії. Вона завербувала двох своїх кращих репортерів. От ті-то хлопці…

Він замовк, побачивши Джулію, Пайпер і Ліссу Джеймісон, котрі з'явилися з темного, подекуди пронизаного місячним сяйвом саду. Вони брели рядком, тримаючись за руки, й утрьох разом плакали.

Підбігши до Джулії, Барбі схопив її за плечі. Вона була крайньою в їх маленькій шерензі, і ліхтар, який вона тримала в руці, впав на землю порослого бур'янами двору перед дверима ферми. Вона підняла на нього очі, намагаючись усміхнутись.

— Отже, вас визволили, полковнику Барбара. Один нуль на користь нашої команди.

— Що трапилося з вами? — запитав Барбі в неї.

Тут же ззаду до них, весело підстрибуючи, підбігли Джо, Норрі й Бенні зі своїми матерями. Викрики дітей різко обірвалися, коли вони побачили, в якому стані жінки. До своєї хазяйки з гавкотом підбіг Горес. Опустившись на коліна, Джулія обличчям зарилась у його хутро. Горес понюхав її і раптом позадкував. А тоді сів і завив. Джулія подивилася на нього і закрила собі обличчя долонями, немов від сорому. Норрі вхопила за праву руку Джо, а Бенні за ліву. Обличчя дітей спохмурніли, стали зляканими. З фермерського будинку вийшли Піт Фрімен, Тоні Гай і Розі Твічел, але не наближалися, так і стояли тісною купкою біля кухонних дверей.

— Ми пішли туди подивитися, — глухо промовила Джулія, десь поділася її звичайна життєствердна інтонація к-чорту-все-бо-світ-прекрасний. — Ми стали на коліна навкруг тієї коробочки. На ній там ще такий символ, я такого ніколи раніше не бачила… це не кабалістика…

— Це жахливо, — включилася Пайпер, витираючи собі очі. — А тоді Джулія торкнулася цієї штуки. Одна вона, але… але ми всі разом…

— Ви їх бачили? — спитав Расті.

У Джулії опустились руки, вона подивилася на нього з якимсь здивованим виразом.

— Так. Я побачила, ми всі бачили. ЇХ. Це жах.

— Шкіроголовці, — підказав Расті.

— Що? — перепитала Пайпер. А відтак кивнула. — Так. Гадаю, їх так можна назвати. Лиця без лиць. Горішні лиця.

«Горішні лиця», — подумав Расті. Він не знав, що це означає, але розумів, що це істинно так. Знову згадав про своїх дочок і їхню подружку Діану, з якою вони обмінювались секретами і смаколиками. А потім згадав свого найкращого друга дитинства — вони були друзями, принаймні протягом якогось часу, але вже в другому класі Джорджі якось відпав — і хвиля жаху раптом накотилась на нього.

Його обхопив руками Барбі.

— Що? — він ледь не кричав. — Що з тобою?

— Нічого. Просто… коли я був малим, у мене був один друг. Джордж Летроп. Якось йому подарували на день народження збільшувальне скло, таку лінзу. І іноді… ми на перервах…

Расті допоміг Джулії підвестись. Горес знову підійшов до неї так, ніби те, чого він був злякався, тепер розвіялося, як розвіялося внизу те сяйво на фургоні.

— Що ви робили? — запитала Джулія. Голос у неї знову звучав майже спокійно. — Розкажіть.

— Це було в старій середній школі на Мейн-стрит. Там було тільки дві кімнати, одна для учнів першого-четвертого класів, а друга для п'яти-восьмикласників. Ігровий майданчик там був немощений. Боже, там навіть проточної води не було, тільки нужник, який діти називали…

— Медовий домик, — підказала Джулія. — Я теж туди ходила.

— Ми з Джорджі ходили за спортивні драбинки на край майданчику, до паркану. Там були мурашники, і ми підпалювали мурашок.

— Не звинувачуйте себе аж так тяжко, док, — промовив Ерні, — багато людей займались подібними речами в дитинстві, а то й ще щось гірше робили.

Ерні теж колись разом із парочкою друзів були облили бродячому коту хвіст гасом і підпалили сірником. Це був такий спогад, яким йому з кимсь поділитися було б не легше, ніж спогадами про свою шлюбну ніч.

«Головним чином через те, як ми тоді реготали, коли той кіт від нас дременув, — подумав він. — Боже, як ми тоді реготали».

— Продовжуйте, — попросила Джулія.

— Я все розказав.

— Ні, не все.

— Послухайте, — промовила Джоуні Келверт. — Я розумію, все це вельми цікаво в психологічному сенсі, але гадаю, зараз не на часі…

— Помовчте, Джоуні, — перебила її Клер.

Джулія так і не відривалась очима від обличчя Расті.

— Чому для вас це так важливо? — спитав Расті. У ту мить він почувався так, ніби навкруг нема нікого, окрім них двох. Ніби за ними ніхто не споглядає.

— Просто розкажіть мені.

— Одного дня, коли ми робили… це… мені раптом дійшло, що мурашки теж мають свої власні життя. Я розумію, це звучить якоюсь сентиментальною слиня…

Втрутився Барбі:

— Мільйони людей у світі в це вірять. Вони постійно живуть з усвідомленням цього.

— Ну, словом, я тоді подумав: «Ми робимо їм боляче. Спалюємо їх на землі і, можливо, запікаємо їх живцем у їхніх підземних житлах». Нічого й казати про тих, котрі потрапляли прямо під лінзу Джорджі. Деякі з них просто застигали, а більшість буквально займалися полум'ям.

— Це жахливо, — промовила Лісса, знову крутячи в пальцях свій анкх.

— Так, мем. І от одного дня я сказав Джорджі, що треба перестати це робити. Він не перестав. Він сказав: «Це ядрена війна». Я точно запам'ятав, саме так, не ядерна, а ядрена. Я хотів забрати в нього те збільшувальне скло. Ну, а що було далі, гадаю, вам достатньо знати про те, що між нами почалась бійка і його лінза розбилась.

Він замовк.

— Але це неправда, хоча саме так я розповідав у той час, і навіть батько, котрий мене добряче тоді відшмагав, не почув від мене нічого іншого. Джорджі своїм батькам розповів, як воно було насправді. Я розбив ту чортову лінзу навмисне, — він показав рукою в темряву. — Так само, як я розбив би ту штуку, аби міг. Тому що зараз мурахи — ми, а та штука — це збільшувальне скло.

Ерні знову подумав про того кота з палаючим хвостом. Клер Макклечі пригадала, як вона зі своєю тоді найкращою подругою в третьому класі жорстоко дражнили дівчину, котру вони обидві терпіти не могли. Вона була новенька в їхній школі і в неї був такий смішний південний акцент, ніби вона балакала крізь картопляне пюре. Чим більше та дівчинка плакала, тим дужче вони сміялися. Ромео Берпі згадав, як він напився в ту ніч, коли Гілларі Клінтон[422]плакала в Нью-Гемпширі, а він піднімав тости до екрана телевізора, примовляючи: «Так тобі й треба, клята лялечко, геть з дороги і хай чоловіки займаються чоловічою справою».