Під куполом - Кінг Стівен - Страница 176

Расті забув про генератор. Забув про чотирьох друзів, котрі його чекають. Забув про власних дітей, заради котрих він щойно наражав себе на ризик спалення живцем і розутілення. Протягом двох хвилин не було місця ні для чого в його мозку, окрім крижаного жаху.

По той бік Купола на землю падали уламки. Слідом за передньою чвертю реактивного лайнера полетів палаючий двигун; за двигуном посипався дощ із синіх авіаційних крісел, чимало з пристебнутими до них пасажирами; слідом за кріслами надійшла черга величезного блискучого крила, котре ширяло, похитуючись, немов аркуш паперу на протязі; за крилом пішов хвіст, схоже, що це «Боїнг-767». Хвіст був темно-зеленого кольору. На ньому був зелений символ світлішого відтінку. Расті здалося, що той схожий на конюшину.

«Ні, це не конюшина, а трилисник».

А тоді на землю обвалився, мов зламана стріла, фюзеляж літака, і навкруги загорівся ліс.

Місто здригається від вибуху, і всі виходять подивитися. По всьому Честер Міллу мешканці виходять дивитися. Вони стоять перед своїми будиночками, на під'їзних алеях, на тротуарах, посеред Мейн-стрит. І хоча небо на північ від їхньої тюрми здебільшого затягнуте хмарами, їм доводиться прикривати очі від сяйва — того, що Расті зі свого місця на вершечку Чорної Гряди побачив, як друге сонце.

Звісно, вони бачать все, як воно є: найгострозоріші навіть можуть прочитати назву на фюзеляжі падаючого літака, поки він не зникає нижче лінії дерев. У цьому нема нічого надприродного; таке вже траплялося й раніше, не далі, як на тижні (хоча не так грандіозно, треба визнати). Проте в мешканцях Честер Мілла оселяється гнітючий страх, який пануватиме в місті відтоді й до самого кінця.

Будь-хто, хто доглядав невиліковно хворого, скаже вам, що надходить момент зламу, коли спротив помирає і вповзає покірність. Для більшості мешканців Честер Мілла точкою зламу став пізній ранок двадцять п'ятого жовтня, коли вони стояли, хто сам, а хто разом із сусідами, і дивилися, як понад три сотні людей валяться згори в ліс ТР-90.

На початку цього ранку приблизно відсотків п'ятнадцять тутешніх мали на рукавах голубі пов'язки «солідарності»; під захід сонця цієї середи в жовтні їх кількість збільшилася вдвічі. Коли сонце зійде завтра вранці, таких стане більше половини всього населення.

Спротив поступається покірності; покірність викохує залежність. Будь-хто, хто доглядав невиліковно хворого, скаже вам це. Хворі люди потребують когось, хто подаватиме їм пігулки і склянку з прохолодним солодким соком, щоби їх було легше ковтати. Вони потребують когось, хто маззю з арніки розітре їм болючі суглоби. Вони потребують когось, хто сидітиме поряд темної ночі, коли години тягнуться так довго. Вони потребують когось, хто скаже: «А тепер спи, завтра буде краще, я тут, спи, я про все подбаю».

Спи.

Офіцер Генрі Моррісон привіз Джуніора в лікарню — на той час хлопець сяк-так прийшов до тями, хоча так само белькотів якісь нісенітниці — а далі вже Твіч повіз його кудись на каталці. Моррісон дивився йому вслід із полегшенням.

У довідковій службі Генрі дізнався домашній номер Великого Джима і номер міської ради, але ні там, ні там ніхто не відповідав — то були номери дротової мережі. Він якраз слухав робота, котрий повідомляв йому, що номер мобільного телефону Джима Ренні не значиться в реєстрі, коли вибухнув лайнер. Разом з усіма ходячими у шпиталі він вибіг надвір і стояв на розворотному майданчику, дивлячись на нову чорну мітку на невидимій поверхні Купола. Ще падали останні уламки.

Великий Джим дійсно перебував у міській раді, але телефон він вимкнув, щоб ніхто йому не заважав доопрацювати обидві його промови — одна для копів цього вечора, а друга перед усім містом завтра ввечері. Почувши вибух, він кинувся надвір. Першою думкою йому промайнуло: Кокс підірвав атомний заряд. Нікчемашний полковник! Якщо він проб'ється крізь Купол — усе полетить шкереберть!

Він опинився поряд з Елом Тіммонсом, доглядачем будівлі міськради. Ел показав на північ, високо в небо, де ще здіймався дим. Великому Джиму це нагадало вибух зенітного снаряду з якогось фільму часів Другої світової війни.

— Там був літак! — кричав Ел. — Величезний! Господи! Хіба вони не попередили всіх?

Великий Джим з полегшенням віддихнув, його оскаженіле серце трохи вповільнило свій стукіт. Якщо це був літак… просто собі літак, а не ядерний вибух чи якась суперракета…

У нього зацвірінькав мобільний. Він дістав телефон із кишені й розкрив:

— Піте, ти?

— Ні, містере Ренні, це полковник Кокс.

— Що ви наробили? — заволав Ренні. — Що це ви, люди, заради Бога, тепер зробили?

— Нічого, — в голосі Кокса не було й сліду колишньої холодної зверхності, він звучав збентежено. — Ми не маємо до цього ніякого стосунку. Це було… зачекайте хвилинку.

Ренні чекав. На Мейн-стрит було повно людей, роззявивши роти, вони дивилися в небо. Ренні вони здалися вбраними в людський одяг вівцями. Завтра ввечері вони стовпляться в залі міськради і почнеться їхнє бе-е-е, бе-е-е, бе-е-е коли ж нам стане краще? І бе-е-е, бе-е-е, бе-е-е — подбайте за нас, поки не стане краще. І він дбатиме. Не тому, що йому так хочеться, а тому, що така Божа воля.

Знову озвався Кокс. Тепер на додачу до збентеження в його голосі звучало знесилення. Це був уже не той чоловік, котрий залякував Великого Джима, вимагаючи його подати у відставку. «Саме таким тоном і говори надалі, дружок, — подумав Ренні, — і тільки так».

— За попередньою інформацією, яку я маю, рейс № 179 авіакомпанії «Ер Айерленд» наштовхнувся на Купол і вибухнув. Літак прямував із Шеннона на Бостон. Ми вже маємо двох незалежних свідків, котрі повідомили, що бачили трилисник на хвості, якийсь матеріал також може мати знімальна група Ей-Бі-Сі, що працювала відразу за межею карантинної зони біля Гарлоу… одну секундочку.

Проминула не секунда, і не хвилина, а набагато більше часу. Серце Великого Джима вже було уповільнилося до його нормального темпу (якщо таким можна назвати сто двадцять ударів за хвилину), але тепер воно знову заспішило, і знову з тими ж поодинокими циклічними поштовхами. Він закашляв і вгатив себе кулаком у груди. Серце нібито майже заспокоїлося, а тоді перейшло в режим тотальної аритмії. Піт виступив йому на лобі. День, що спочатку був сірим, вмент йому здався занадто яскравим.

— Джиме? — це був Ел Тіммонс, і хоча він стояв поряд з Великим Джимом, голос його чувся немов з якоїсь далекої-далекої галактики. — З вами все гаразд?

— Усе добре, — промовив Великий Джим. — Залишайся тут. Ти мені можеш знадобитися.

Повернувся Кокс.

— Так, дійсно це був літак ірландської авіакомпанії. Я щойно подивився свіжий матеріал, знятий командою Ей-Бі-Сі. Там якраз одна з телевізійниць вела репортаж і це трапилося просто за її спиною. Вони відзняли всю катастрофу.

— Я певен, їхні рейтинги злетять угору.

— Містере Ренні, між нами можуть бути деякі суперечності, але я сподіваюся, ви донесете до ваших виборців, що з цього приводу їм нема ніяких причин хвилюватися.

— Ви мені краще скажіть, яким чином це…

Серце знову затнулося. Дихання урвалося, потім відновилося. Він удруге вгатив себе кулаком у груди, тепер ще дужче, і сів на лаву біля вимощеної цеглою доріжки, що вела від міськради до тротуару. Замість свіжого шраму на Куполі, Ел тепер дивився на нього, занепокоєно хмурячи брови і, як гадав Великий Джим, зі страхом. Навіть зараз, у такому стані, йому радісно було це бачити, радісно знати, що його вважають незамінним. Вівці потребують чабана.

— Ренні? Ви слухаєте? Ви в порядку?

— Слухаю. — Разом з тим він прислухався до свого серця, котре залишалося далебі не в порядку. — Яким чином це трапилося? Як таке взагалі могло трапитися? Я-то гадав, ваші люди попередили геть усіх.

— Я ще не певен і не знатиму точно, поки ми не відкриємо чорну скриньку, але свою думку ми на цей рахунок маємо. Ми розіслали директиву до всіх комерційних авіакомпаній, щоби трималися подалі від Купола, але для рейсу № 179 це звичайний польотний курс. Ми гадаємо, хтось забув перепрограмувати автопілот. Отак просто. Я повідомлю вам деталі, щойно ми їх тут отримаємо, проте зараз найважливіше запобігти початку паніки в місті.