Під куполом - Кінг Стівен - Страница 164

Таким чином споживання Горесом «ферботен продуктен» було обмежено, проте цілком не припинено; нав'язана дієта просто змусила його вдатися до самозабезпечення цікавим їдлом, що водночас дарувало псу неабияке задоволення, відроджуючи в ньому мисливську натуру, властиву його лисячим предкам. Вранішні й вечірні прогулянки були особливо багаті на кулінарні втіхи. Просто дивовижно, що люди викидають до риштаків уздовж Мейн-стрит й Вест-стрит, по яких зазвичай пролягав його прогулянковий маршрут. Там знаходилися стружечки картоплі-фрі, чипси і крекери з арахісовим маслом, а подеколи й обгортка від морозива з прилиплими до неї рештками шоколаду. Одного разу він натрапив на цілий пиріжок «Застільних теревенів»[352]. Той перестрибнув з тарілочки йому в шлунок швидше, ніж ви встигли б промовити слово холестерин.

Не завжди йому вдавалося глитнути все ним впольоване, іноді Джулія завчасно помічала здобич, на яку він націлився, і відсмикувала його за шворку. Але все'дно діставалося йому багато, бо ж Джулія часто вигулювала його, водночас тримаючи в одній руці розкриту книжку або «Нью-Йорк Таймс». Ігнорування його на користь «Таймс» не завжди йшло йому на користь — наприклад, коли Горесу хотілося, щоб йому ґрунтовно почухали черево, — але під час прогулянок таке ігнорування було щастям. Для маленьких жовтих коргі ігнорування означає — смаколики.

Цього ранку його ігнорували. Джулія й інша жінка — хазяйка будинку, бо це її запахом тут усе пропахло, особливо в околицях тієї кімнати, де люди викидають з себе кізяки й мітять свою територію — були зайняті балачкою. Ця інша жінка була заплакала, і тепер Джулія обнімала її.

— Мені краще, але не так щоб зовсім, — сказала Ендрія. Вони сиділи в кухні. Горес чув дух кави, яку вони пили. Холодної, не гарячої кави. Також він чув запах пундиків. Отих, що з глазур'ю. — Мені все ще їх хочеться. — Якщо вона сказала це про пундики, то Горесу їх теж хотілося.

— Потяг до ліків може тривати ще дуже довго, — сказала Джулія. — Та це не найважливіше. Я схиляю голову перед твоєю відважністю, Ендріє, але Расті мав рацію: ломка — дурна й небезпечна річ. Тобі збіса пощастило, що обійшлося без судорожних припадків.

— Схоже, я їх таки мала. — Ендрія ковтнула кави. Горес почув сьорбання. — Я бачила дуже яскраві сни. В одному з них буяла пожежа. Велика. На Гелловін.

— Але ж тобі вже краще.

— Трішки. Мені починає здаватися, що я впораюсь. Джуліє, ти можеш скільки тобі завгодно залишатися в мене, але, гадаю, краще тобі знайти собі якесь здоровіше місце. Цей сморід…

— Ми могли б щось зробити з цим запахом. Дістанемо батарейний вентилятор у Берпі. Якщо гостювання мені запропоновано серйозно — мені разом з Горесом, — я приймаю твою пропозицію. Нікому не варто на самоті позбавлятися наркозалежності.

— Не було іншого способу, любонько.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Чому ти вирішила це зробити?

— Бо, здається, вперше з того дня, як мене вибрали, мене потребує наше місто. А ще тому, що Джим Ренні пригрозив позбавити мене пігулок, якщо я заважатиму втіленню його планів.

Далі Горес не слухав. Його більше цікавив запах, що досягав його чутливого носа з того проміжку, над яким один з торців дивана стикався зі стіною. Саме на цьому дивані любила сидіти Ендрія в свої кращі (якщо так можна назвати медикаментозні) дні, іноді дивлячись програми на кшталт «Переслідуваних»[353] (вельми вдале продовження «Загублених») або «Танці з зірками» чи якийсь фільм по Ейч-Бі-О[354]. Перед кіновечорницями вона зазвичай смажила собі в мікрохвильовці попкорн. І миску з ним ставила на край столу. А оскільки наркоші рідко бувають акуратистами, чимало попкорну валилося під стіл. Саме його запах тепер і чув Горес.

Залишивши жінок при їхній розмові, він пробрався у куточок під столиком. Місце було вузеньке, але край стола створював природний місток, а він був худим песиком, особливо після того, як його було посаджено на собачу версію програми «Назирачі ваги»[355]. Перші ядерця лежали відразу за документами з папки ВЕЙДЕР, запечатаними в конверті з коричневого манільського паперу. Горес стояв якраз на імені своєї хазяйки (написаному друкованими літерами акуратним почерком тепер уже покійної Бренди Перкінс) і підчищав перші смаколики з на диво багатого розсипу скарбів, коли Ендрія і Джулія повернулись до вітальні.

Якась жінка промовила:

— Передай це їй.

Нашорошивши вуха, Горес поглянув угору. Голос не Джулії й не цієї іншої жінки; то був голос мертвої. Як і всі собаки, Горес доволі часто чув голоси мертвих, а іноді й бачив їхніх власників. Мертві були повсюди, але живі люди їх не могли бачити так само, як вони не могли відчути десятки тисяч ароматів, які оточували їх щохвилини кожного дня.

— Передай це Джулії, їй це потрібно, це належить їй.

Ну, це вже було смішно. Джулія ніколи не їстиме нічого з того, що побувало в його роті, Горес знав це з багатого власного досвіду. Навіть, якщо він випхає це до неї своїм носом, вона не буде їсти. Так, це людська їжа, але тепер це також підложна їжа.

— Не попкорн. Оце…

— Горесе? — різко погукала Джулія голосом, який означав, що він схибив, як ото «Ох, який негарний песик, як ти можеш» і всяке таке бла-бла-бла. — Що ти там робиш? Ану вилазь.

Горес ввімкнув задню передачу. І подарував їй найчарівливішу зі своїх усмішок «Янголе, Джуліє, як я тебе кохаю», сподіваючись, що ніякого попкорну не прилипло йому до носа. Дещо він устиг перехопити, але відчував, що головні розсипи скарбів залишилися недосяжними.

— Ти що, підгодовувався там?

Горес сів, дивлячись на неї з виразом щирого обожнювання. Яке насправді відчував, бо любив він Джулію дуже-дуже.

— Проте цікавіше питання, чим саме ти там підгодовувався, — нахилилася вона з наміром зазирнути в проміжок між диваном і стіною.

Та тут інша жінка почала видавати горлом звуки, ніби зібралася блювати. Вона обхопила себе руками, намагаючись припинити напад дрожу, але безуспішно. Змінився її запах, і Горес зрозумів, що вона зараз почне ригати. Він уважно дивився. Іноді в людському блювотинні траплялися гарні речі.

— Ендріє? — запитала Джулія. — З тобою все гаразд?

«Дурне запитання, — подумав Горес. — Хіба ти не чуєш, як вона запахла?»

Утім, це запитання теж було дурним. Джулія ледь дочувала власний запах, навіть коли їй траплялося спітніти.

— Так. Ні. Не треба було мені їсти ту булочку з родзинками. Мене зараз…

Вона поспішила з кімнати. Додати до тих запахів, що вже живуть в комірці сечі-й-кізяків, виміркував Горес. Слідом за нею пішла Джулія. Якусь мить Горес вирішував, чи не пірнути йому знову під стіл, але він унюхав тривожність у Джулії й натомість теж побіг за нею по п'ятах.

Про мертвий голос він геть-чисто забув.

Расті зателефонував до Клер Макклечі з машини. Хоча було ще рано, вона відповіла одразу ж, і він цьому не здивувався. У Честер Міллі тепер ніхто не міг багато спати, принаймні без фармацевтичних засобів.

Вона пообіцяла, що Джо з друзями будуть у її домі готові не пізніше восьмої, якщо треба, вона сама їх збере. Понизивши голос, Клер повідомила:

— Здається мені, що Джо запав на дівчинку Келвертів.

— Дурником був би, аби не запав, — відповів Расті.

— Ви самі їх повезете туди?

— Так, але не в зону небезпечної радіації. Обіцяю вам, місіс Макклечі.

— Звіть мене Клер. Якщо я дозволяю моєму синові їхати з вами в таке місце, де, як вони кажуть, звірі покінчили життя самогубством, гадаю, нам варто звертатись одне до одного просто на ім'я.

— Ви викличете Бенні й Норрі до себе, а я обіцяю піклуватися про них усіх в нашій експедиції. Годиться?