Під куполом - Кінг Стівен - Страница 142

— Там він є, мій хлопчик. З його ді'усем.

— Ви поведете машину, поки я подивлюся? — спитала Саммі.

— Звісно, — знову взявся за кермо Алден. Пікап поїхав трішки швидше і трішки пряміше, хоча й гуляв відносно осьової лінії.

На вицвілому кольоровому знімку обіймали один одного хлопець і старий чоловік. На старому був картуз «Ред Сокс» і киснева маска. У хлопця на обличчі сяяла широка усмішка.

— Він був красивий хлопчик, сер, — сказала Саммі.

— Йо, красивий хлопчик. Гарний, розумний хлопчик, — Алден різко, без сліз, болісно застогнав. Мов заревів віслюк. З губ йому бризнула слина. Машина вильнула, потім виправилась.

— У мене теж є гарний хлопчик, — сказала Саммі. І почала плакати. Колись, пригадала вона, їй подобалось мучити ляльок «Братц». Тепер вона сама знала, як воно почувається у мікрохвильовці. Як пекельно боляче мучитися в палаючій печі. — Я його поцілую, коли побачу. Всього розцілую.

— Поцілуй, — кивнув Алден.

— Так, поцілую.

— Ти його поцілуй, і обійми, і притисни до себе.

— Я так і зроблю, сер.

— Я би теж поцілував мого хлопчика, аби зміг. Я б розцілував його в обидві щоки.

— Я знаю, ви так би й зробили, сер.

— Але я його поховав. Сьогодні вранці. Прямо на тім місці.

— Мені так жаль, це така втрата.

— Візьми собі ще пива.

— Дякую вам. — Вона взяла бляшанку. Вона вже почала п'яніти. Так гарно п'яніти.

Таким чином вони просувалися далі, в той час, як рожеві зірки над ними розгорялися яскравіше, мерехтіли, але не падали, ніякого метеорного дощу не було цієї ночі. Так вони проминули і трейлер Саммі, куди вона вже ніколи більше не повернеться, навіть не пригальмувавши, проминули.

Було десь чверть на восьму, коли Розі Твічел постукала в скляну панель дверей «Демократа». Джулія, Піт і Тоні стояли біля довгого стола, створюючи примірники свіжого чотиришпальтового числа газети. Піт з Тоні збирали аркуші докупи, а Джулія скріплювала їх степлером і складала до пачки.

Побачивши Розі, Джулія енергійно їй махнула: мовляв, заходь. Розі прочинила двері й аж трохи похитнулась:

— Боже, як тут у вас жарко.

— Вимкнули кондиціонер для економії палива, — пояснив Піт Фрімен. — А ксерокс дуже гріється, коли довго працює. А сьогодні йому довелося попрацювати добряче. — Але промовив він це з гордим виглядом. Розі подумала, що в них у всіх трьох зараз гордий вигляд.

— Я гадав, у вас зараз мусив би бути скажений натовп у ресторані, — промовив Тоні.

— Зовсім навпаки. Сьогодні ввечері там хоч на оленів полюй. Думаю, багато людей не хочуть мене бачити, бо мого кухаря заарештовано за вбивства. І ще я думаю, вони соромляться дивитися одне одному в вічі після того, що трапилося сьогодні вранці у «Фуд-Сіті».

— Іди-но сюди ближче, візьми, подивися газету, — покликала її Джулія. — Ти в нас героїня, дівиця з обкладинки, Розі.

Угорі було надруковано червоними літерами БЕЗПЛАТНИЙ ВИПУСК — КРИЗА ПІД КУПОЛОМ — БЕЗПЛАТНИЙ ВИПУСК.

Під цією шапкою шістнадцятим кеглем, котрого Джулія до останніх двох випусків «Демократа» ніколи не використовувала, йшов заголовок:

КОЛОТНЕЧА І ВБИВСТВА З ПОГЛИБЛЕННЯМ КРИЗИ

На фото була саме Розі. У профіль. Біля губ вона тримала мегафон. З невмисним кучериком, що впав їй на лоба, виглядала вона надзвичайно красивою. За нею виднівся прохід відділу макаронних виробів і соків, де на підлозі, схоже, валялося кілька розбитих пляшок соусів до спагеті. Підпис зазначав: Утихомирення колотнечі: Розі Твічел, засновниця й власниця «Троянди-Шипшини», заспокоює колотнечу з допомогою Дейла Барбари, котрого було заарештовано за вбивства (див. репортаж нижче і статтю на стор. 4).

— Святий Боже, — видихнула Розі. — Ну… принаймні ви зняли мене з кращого боку. Якщо я його взагалі маю.

— Розі, — урочисто промовив Тоні Гай. — Ви виглядаєте, як Мішель Пфайфер.

Розі фиркнула, показавши йому середнього пальця. Вона вже почала читати редакційну статтю.

— Ф'ю! — присвиснула Розі, підводячи вгору очі. — Ти дійсно збираєшся це надрукувати?

Джулія махнула рукою в бік купи вже складених газет.

— Це вже надруковано. А що? Ти маєш щось проти?

— Ні, але… — Розі швиденько пробігла очима решту статті, котра була дуже довгою і що далі, то дужче «пробарбівською». Закінчувалася вона зверненням до кожного, хто може маги інформацію щодо цих убивств, зголоситися, і припущенням, що після закінчення кризи, а вона безумовно колись закінчиться, поведінка мешканців міста щодо цих вбивств постане в центрі прискіпливої уваги не тільки жителів штату Мейн чи громадян Сполучених Штатів, а й усього світу.

— І ти не боїшся накликати на себе неприємності?

— Це свобода преси, Розі, — промовив Піт тоном, який навіть йому самому видався доволі непевним.

— Це те, що зробив би Горес Ґрілі, — твердо проказала Джулія, і її коргі, що дрімав на своїй ковдрі в кутку, підняв голову на знайоме ім'я. Побачивши Розі, він підбіг до неї по ласку, і вона його, певна річ, погладила кілька разів.

— А ти маєш щось більше, ніж написано тут? — запитала Розі, поклавши долоню на газетний аркуш.

— Дещо, — відповіла Джулія. — Це я поки що притримую. Хочу ще назбирати інформації.

— Барбі такого ніколи б не зробив. Але я все одно за нього боюся.

На столі стрепенувся один з мобільних телефонів. Його вхопив Тоні:

— «Демократ». Гай слухає. — Але, вислухавши перші слова, він передав телефон Джулії. — Тебе. Полковник Кокс. І голос у нього не святковий.

Кокс. Джулія про нього геть забула. Вона взяла слухавку.

— Міс Шамвей, мені потрібно поговорити з Барбі, з'ясувати, наскільки він просунувся у перебиранні на себе адміністративної влади в місті.

— Не думаю, щоб вам вдалося поговорити з ним найближчим часом. Він ув'язнений.

— Ув'язнений? За яким звинуваченням?

— Убивство. Чотири інциденти, якщо точніше.

— Ви жартуєте.

— Мій голос вам здається жартівливим, полковнику?

Запала хвилина тиші. На її фоні Джулія чула в телефоні віддалену балачку багатьох людей. Коли Кокс знову заговорив, голос його звучав уже не так бадьоро.

— Розкажіть мені все.