Під куполом - Кінг Стівен - Страница 140

— Вони помирають, — доповіла Джуді. — Усі коричневі й по краях гидкі.

— Мабуть, жарко їм зараз, — сказала Лінда, і Расті здалося, що вона ось-ось заплаче. Він кинувся в прорив.

— Дівчатка, ідіть у дім і почистьте зуби. Воду собі налийте з того глечика, що стоїть на кухонному столі. Дженні, ти призначаєшся наливальницею води. Ну, катайте, — він знову обернувся до жінок. До Лінди, тобто. — Як ти, все гаразд?

— Так. Це просто… просто воно жалить мене з найнесподіваніших боків. Я собі подумала: не мусили ті квіти так умирати, а тоді — нічого цього не мусило трапитися, перш за все.

Вони помовчали, обдумуючи її слова. А тоді заговорив Расті:

— Треба почекати, подивитися, чи попросить Рендолф мене оглянути трупи. Якщо так, я зроблю це без усякого ризику підставити вас. Якщо ні, це нам уже про щось скаже.

— А тим часом Барбі сидить у камері, — нагадала Лінда. — Можливо, саме зараз із нього витягують зізнання.

— Припустімо, ви зі своїми значками проведете мене до похоронного салону? — запитав Расті. — Далі припустімо, я знайду щось таке, що виправдовує Барбі? Ви гадаєте, вони закричать: «Ой, чорт, ми обісралися» і випустять його? А потім ще й віддадуть йому владу? Бо саме цього бажає уряд; контролю над усім містом. Ви гадаєте, Ренні може таке дозволити…

Раптом голосно озвався його телефон.

— Найпаскудніший із людських винаходів, — промовив він, та, дякувати обставинам, зараз його хоча б не в шпиталі перервали.

— Містере Еверет? — жіночий голос. Знайомий, але він не зміг пригадати, кому саме він належить.

— Так, але якщо у вас не щось термінове, я трохи зараз зайня…

— Я не знаю, наскільки воно термінове, але це дуже, дуже важливе питання. А оскільки містер Барбара (чи то полковник Барбара, як я розумію) заарештований, єдина людина, кого воно наразі стосується, це ви.

— Місіс Макклечі?

— Так, але вам треба поговорити з Джо. Передаю йому слухавку.

— Докторе Расті? — голосом завзятим, ледь не захеканим.

— Привіт, Джо. Що там таке?

— Здається, ми знайшли генератор. То що ми мусимо робити тепер?

Сутінки впали так раптово, що всі троє аж ахнули, а Лінда вхопила Расті за руку. Та то була лише велика смуга кіптяви на західному боці Купола. То просто сонце за неї зайшло. — Де?

— Чорна Гряда.

— А з радіацією там як, синку? — розуміючи, що мусила там бути радіація, авжеж, бо як інакше вони його могли знайти.

— Останній показник був плюс двісті, — відповів Джо. — Це не зовсім небезпечна зона. Що нам тепер робити?

Расті пошкріб собі потилицю. Так багато всього відбувається. Так багато і так швидко. Особливо, як для містечкового гоїтеля, котрий ніколи не вважав себе за такого, хто вміє приймати рішення, не кажучи вже про те, щоб бути лідером.

— Сьогодні нічого. Вже майже ніч. Розберемося з цим завтра вранці. А тим часом, Джо, ти мусиш мені пообіцяти тримати це в секреті. Знаєш ти, знають Бенні й Норрі, і твоя мама знає. Хай так і залишається.

— Гаразд, — голос Джо прозвучав пригнічено. — У нас так багато є про що вам розповісти, але я гадаю, це може зачекати до завтра. — Він перевів дух. — Трохи лячно від усього цього, правда?

— Так, синку, — погодився Расті. — Таки трохи лячно.

Той, під чиїм контролем перебувало буття і майбуття міста, сидів у своєму кабінеті і їв сендвіч, відгризаючи великі шматки солонини з рисовим хлібом, коли у двері зайшов Джуніор. Перед цим Великий Джим спожив сорок п'ять хвилин відновлювального сну. Тепер почувався свіжим, готовим до нових дій. Поверхня його столу була захаращена жовтими аркушами лінійованого паперу, записами, котрі він пізніше спалить у інсинераторі на заднім дворі. Краще застерегтися, ніж потім шкодувати.

Кабінет освітлювався сліпуче-білими шипучими ліхтарями Коулмена. Знає Бог, пропану в його розпорядженні вдосталь — вистачило б освітлювати весь дім і живити все обладнання впродовж п'ятдесяти років, але наразі краще вже Коулмени. Він хотів, щоби люди, проходячи повз його будинок, бачили це біле сяйво і знали, що виборний Ренні не має ніяких особливих пільг. Щоб вони розуміли: виборний Ренні точно такий же, як вони, лише більш відповідальний.

Джуніор кульгав. Лице в нього кривилося.

— Він не підписав зізнання.

Великий Джим і не очікував, що Барбара здасться швидко, тому проігнорував цю звістку.

— Що з тобою? Ти геть виснажений на вигляд.

— Знову розболілася голова, але зараз уже легше. — Це була правда, хоча йому дійсно було погано під час розмови з Барбі. Чи справді ті сіро-блакитні очі бачили так глибоко, чи просто здалося.

«Я знаю, що ти робив з ними в тій коморі, — говорили вони. — Я все знаю».

Йому знадобилася вся його воля, щоб не натиснути на курок пістолета, коли він просунув його крізь грати, щоб загасити назавжди той проклятий допитливий погляд.

— Ти ще й накульгуєш.

— Це через тих дітей, котрих ми знайшли там, на озері Честер. Я одного малого ніс на руках і, здається, розтягнув собі зв'язки.

— Ти певен, що не щось гірше? На тебе з Тібодо чекає робота за… — Великий Джим поглянув на годинник, — за три з половиною години, і ти її мусиш зробити перфектно. Без жодної похибки.

— А чому не зразу, як стемніє?

— Тому що та відьма ще робитиме газету зі своїми двома тролями. З Фріменом і тим, іншим. Спортивним репортером, котрий завжди паплюжить «Вайлдкетс».

— Тоні Гай.

— Так, саме він. Я взагалі-то не проти, хай би їм дісталося, особливо їй, — верхня губа Великого Джима підсмикнулась вгору в його собачій імітації посмішки. — Але там не мусить бути ніяких свідків. Ніяких очевидців, я маю на увазі. А от що люди чутимуть… це зовсім інша купа гною.

— А що ти хочеш, щоб вони почули, тату?

— Ти певен, що в змозі це зробити? Бо натомість я можу послати з Картером Френка.

— Ні! Я допоміг тобі з Коґґінсом, і зі старою леді я тобі допоміг сьогодні вранці, я заслужив на цю роботу!

Великий Джим окинув його оцінюючим поглядом. А тоді кивнув.

— Гаразд. Але тільки щоб тебе не зловили, щоб навіть не побачили.

— Не хвилюйся. Так що ти хочеш, щоби почули… слухачі?

Великий Джим йому пояснив. Великий Джим розповів йому все.

Це добре, подумав Джуніор. Він мусив визнати: його дорогенький татусь нічого не залишає поза увагою.

Коли Джуніор піднявся нагору, щоб «дати відпочинок нозі», Великий Джим прикінчив свій сендвіч, витер жир з підборіддя, а тоді зателефонував на мобільний Стюарту Бові. Почав він із того питання, що його ставлять усі, хто телефонує комусь на мобільний.

— Де ти?

Стюарт доповів, що вони прямують до похоронного салону, трохи випити. Знаючи ставлення Великого Джима до алкоголю, він промовив це з класичною інтонацією трударя: «Роботу я зробив, тепер маю право і задоволення отримати».

— Гаразд, але не більше, ніж по чарочці. У тебе ще є справи цього вечора. І в Ферна з Роджером теж.

Стюарт енергійно запротестував.

Вислухавши його аргументацію, Великий Джим продовжив:

— Мені треба, щоб ви троє о дев'ятій тридцять були в середній школі. Там будуть нові офіцери (до речі, серед них також і сини Роджера) тож я хочу, щоб і ви там були. — Раптом його надихнула Муза. — Фактично, хлопці, я хочу зробити вас сержантами Служби внутрішньої безпеки Честер Мілла.

Стюарт нагадав Великому Джиму, що його з Ферном чекають чотири нових трупи, котрі їм треба обробляти. З його крутим янкі-акцентом ключове слово прозвучало як трууби.

— Квартет з маккейнівського обійстя може зачекати, — сказав Великий Джим. — Вони вже мертві. А в нас тут надзвичайна ситуація, якщо ти цього ще не знаєш. Поки вона не вирішиться, всі ми мусимо тягнути гуж. Докладатися. Підтримувати команду. О дев'ятій тридцять у школі. Але ще перед тим ти мусиш виконати деяку іншу роботу. Часу багато не забере. Дай-но мені Ферна.