Під куполом - Кінг Стівен - Страница 132

Точно що скрутні сюжети.

«Ніби самого Купола нам недостатньо, вистачило б одного цього зла, так на тобі — ще й виборний родом із пекла».

Що її найбільше непокоїть, зрозуміла вона, що найбільше її лякає — це швидкість, з якою все відбувається. Ренні звик бути найбільшим, найнахабнішим півнем у цьому курнику, і вона очікувала, що він намагатиметься посилити власний контроль над містом невдовзі — скажімо, через тиждень або місяць після того дня, як їх відрізало від світу. А тут минуло якихось три дні, і вже такі переміни. А якби Кокс із його науковцями пробилися до нас вже сьогодні ввечері? Або Купол сам собою раптом зник? Великий Джим моментально змалів би до свого колишнього розміру, але ж і оскандалився б значно.

«Та звідки б він оскандалився? — спитала вона сама себе, так і туплячись очами в КРУТІ СЮЖЕТИ. — Пояснював би, що намагався зробити тільки на краще, виходячи з обставин, які склалися. І вони б йому вірили».

Мабуть, що так. Але все одно неясно, чому цей чолов'яга не потерпів, не виждав ще якийсь час? «Бо щось пішло не так і він був змушений вдатися до цих кроків. А також…»

— Також, я гадаю, він не зовсім при здоровому глузді, — доповіла вона купі книжок в паперових обкладинках. — І не був ніколи при здоровому глузді.

Ну, нехай так, але як пояснити ту колотнечу в місцевому супермаркеті, в яку втягнулися люди, котрі поки що дома мають повні комори їдла? Тут не простежується ніякого сенсу, окрім…

— Окрім того сенсу, що це було спровоковано саме ним.

Та це ж смішно, ніби якийсь дешевий путч у кафе «Параноя». Хіба ні? Вона подумала, що варто розпитати людей, котрі були біля «Фуд-Сіті» від самого початку, що вони бачили, проте чи не важливіші наразі ці вбивства? У неї, врешті-решт, є під рукою лише одна справжня журналістка, і це вона сама…

— Джуліє? Міс Шамвей?

Джулія так глибоко була занурилась у власні думки, що ледь не вискочила з туфель. Різко крутнувшись на місці, вона могла б упасти, якби її не підтримала Джекі Веттінгтон. Поряд із Джекі стояла Лінда Еверет, це вона її покликала. Обидві мали зляканий вигляд.

— Ми можемо з вами поговорити? — спитала Джекі.

— Звичайно. Слухати, що люди кажуть, це мій фах. Зворотний бік цієї професії полягає в тім, що я пишу про те, що вони мені розказують. Вам же про це відомо, леді, чи не так?

— Але ви не мусите називати наші імена, — попередила Лінда. — Якщо ви не погодитеся на це, забудьмо й розійдемося.

— Наскільки я розумію, — промовила Джулія з усмішкою, — ви обидві можете просто бути джерелом, близьким до слідства. Годиться?

— Якщо ви пообіцяєте також відповісти нам на наші запитання, — сказала Джекі. — Погоджуєтеся?

— Гаразд.

— Ви ж були в супермаркеті, так? — спитала Лінда.

Дедалі дивніше й дивніше.

— Так. І ви обидві теж. Тож давайте поговоримо. Порівняємо враження.

— Не тут, — сказала Лінда. — Не серед вулиці. Тут люди. І не в редакції газети.

— Розслабся, Лін, — мовила Джекі, кладучи руку подрузі на плече.

— Сама розслабся, — відповіла Лінда. — Це не в тебе чоловік вважає, ніби ти допомогла запакувати в буцегарню невинну людину.

— У мене нема чоловіка, — відповіла їй Джекі, і цілком слушно, подумала Джулія, це на її щастя; чоловіки часто стають ускладнюючим фактором.

— Зате я знаю місце, куди ми можемо піти. Там затишно й завжди відкрито, — вона трохи поміркувала, — так принаймні завжди було. Але з цим Куполом тепер я навіть і не знаю.

Джулія, котра якраз перед цим гадала, кого б їй проінтерв'ювати першим, не мала наміру випускати з рук цю парочку.

— Ходімо, — мовила вона. — І повз поліцейську дільницю ми пройдемо протилежним боком вулиці, правда?

Лінда на це спромоглась усміхнутись.

— Яка чудова ідея, — кивнула вона.

Пайпер Ліббі обережно присіла перед олтарем Першої Конгрегаційної церкви й уклякла, морщачись навіть з молитовною подушечкою, підставленою під свої розбиті, напухлі коліна. Вона обхопила себе правою рукою, притиснувши нею до тулуба нещодавно вивихнуту ліву. Ця рука почувалася непогано — фактично, вона боліла набагато менше за коліна, — але Пайпер не хотіла дарма піддавати її випробовуванню. Руку дуже легко знову вибити з суглоба; їй це втокмачили (і то суворо) ще тоді, у школі, після травми на футбольному полі. Вона склала руки і заплющила очі. І вмент її язик опинився у тій дірі, де ще до вчорашнього дня в неї був зуб. Але в житті її тепер була гірша діра.

— Агов, Несьогосвітній, — промовила вона. — Це знову я, я знову прошу допомоги від Твоєї любові та співчуття. — Сльоза викотилася з-під однієї, тієї, що була розпухлою, повіки і побігла вниз по напухлій (не кажучи вже про її колір) щоці. — Чиє там десь поблизу мій собака? Я просто питаюся, бо дуже за ним скучаю. Якщо він там, я сподіваюся, ти даси йому духовний еквівалент смачної кісточки. Він на це заслужив.

І знову, і ще течуть з неї сльози, повільні й пекучі.

— Либонь, його там нема. У більшості великих релігій вважається, що собаки не потрапляють на небеса, хоча деякі побічні секти (а також «Рідерз Дайджест»[304], як мені здається) з цим не погоджуються.

Звісно, якщо нема ніякого раю, це питання не було актуальним, сама ідея такого безрайного існування, така безрайна космологія була тим прихистком, куди те, що залишилося від її віри, линуло дедалі більш вільно. Можливо, забуття; можливо, щось гірше. Безкрая порожня рівнина під білим небом, наприклад місце, де час завжди — ніколи, напрямок завжди — нікуди, і поряд з тобою нікого. Іншим словом, просто велика, безмежна Несосвітенність: для поганих копів, жінок-проповідниць, дітей, що випадково застрелилися, і недолугих німецьких вівчарок, котрі загинули, намагаючись захистити своїх господинь. He-Буття без визернювання добра зі зла. Звертання з молитвою до такої концепції відгонило чимось театральним (якщо не відверто богохульним), проте подеколи це допомагало.

— Але ж справа не в раї, — підсумувала вона. — Справа наразі зводиться до того, щоб спробувати вирахувати, скільки моєї вини в тому, що трапилося з Кловером. Я розумію, що сама завинила — піддалася своїй запальності. Знову. Але ж моя релігія вчить, що цю вибуховість у мене вклав Ти, а яким чином я з нею впораюсь, то вже суто моя справа, проте мені страх як не подобається ця ідея. Не те, щоб я її цілком відкидала, але вона мені таки не подобається. Це мені нагадує те, як, бува, здаєш машину в ремонт і механіки завжди знаходять спосіб покласти на тебе провину за негаразди з нею. Ти забагато нею їздила, ти замало нею їздила, ти забула відпустити ручне гальмо, ти забула закрити вікна і дощем намочило електросистему. І що найгірше, знаєш? Якщо нема Тебе там, Несьогосвітній, я навіть крихітної частинки вини не можу перекласти на Тебе. Що тоді мені залишається? Клята, курва, генетика? — Вона зітхнула. — Вибач мені моє богохульство; чому б Тобі не прикинутися, ніби нічого не було? Так завжди робила моя мати. Тим часом маю інше запитання: що я мушу робити тепер? У нашому місті жахливі справи, я хотіла б якось допомогти, але не знаю, не можу вирішити, яким чином. Я почуваюся дурною, слабкою, збентеженою. Гадаю, аби я була кимсь з тих старозавітних анахоретів, сказала би, що потребую знаку. У даному випадку навіть знаки «ЗМЕНШІТЬ ШВИДКІСТЬ У ШКІЛЬНІЙ ЗОНІ» або «НЕБЕЗПЕЧНИЙ ПОВОРОТ» згодилися б.

У ту мить, як вона промовляла ці слова, прочинилися і з гучним брязком затріснулися вхідні двері. Пайпер озирнулася через плече, майже вірячи, що побачить там янгола в повному обладунку — з крилами і в осяйно білому хітоні. «Якщо він хоче зі мною боротися, то мусить спершу загоїти мені руку»[305], — подумала вона.

Прийшов не янгол, а Роммі Берпі. Перед сорочки вибився в нього зі штанів і звисав ледь не до колін, і на лиці в нього була майже така ж прибитість, яку в своїй душі відчувала Пайпер. Він рушив центральним проходом, але помітив Пайпер і зупинився, здивований, що побачив її тут, не менше, ніж вона його.