Під куполом - Кінг Стівен - Страница 124

— Пітере, — промовив він, а коли Рендолф почав відвертатися, підвищив голос до крику. — Я це тобі говорю! Дивись на мене, коли я це роблю!

Рендолф обернувся. З лицем, як камінь.

— Він знав, що ви з'явилися сюди по нього.

— Звісно, що так, — сказав Джуніор. — Може, він і божевільний, але аж ніяк не дурний.

Расті на нього навіть не глянув.

— Він показав мені свої руки, обличчя, задер майку і показав свій живіт і спину. На ньому нема жодної подряпини, хіба що з'явиться синець після підлого стусана Тібодо.

Подав голос Картер:

— Три жінки! Три жінки і проповідник! Він заслужив на це.

Расті не відвів погляду від Рендолфа.

— Це нісенітниця.

— З усією моєю повагою, Еріку, це не твоя парафія, — засунув до кобури і застебнув пістолет Рендолф. На загальне полегшення.

— Це так, — погодився Расті. — Я просто ліпило, не коп, і не законник. Тож я тобі й кажу: якщо в мене буде оказія оглянути його знову, коли він перебуватиме у вас у камері, і в нього виявляться забої і подряпини, нехай тоді тобі допомагає Бог.

— І що ти такого зробиш? Подзвониш у Спілку громадянських прав[296]? — спитав Френк Делессепс. Губи в нього були білі від люті. — Цей твій дружок забив на смерть чотирьох людей. У Бренди Перкінс зламана шия. Одна з дівчат була моєю коханою, він її сексуально домагався. Імовірно, і після смерті, а не лише до того, отак воно виглядає.

Натовп, що був загалом розсіявся після пострілу, а потім згуртувався поближче, щоб краще бачити, що відбувається, видав сполоханий стогін.

— Це його ти захищаєш? Тоді й ти мусиш сісти до в'язниці!

— Френку, стули пельку! — крикнула Лінда.

Расті подивився на Френка Делессепса, хлопця, котрого він лікував від вітрянки і кору, виводив у нього вошей, яких той назбирав собі повну голову в літньому таборі, лікував йому зламаний під час перебігання на другу базу зап'ясток, а одного разу в нього, ще дванадцятирічного, був доволі тяжкий випадок ураження отруйним плющем. Дуже мало знаходив він спільного між тим хлопчиком і дим парубком.

— Ну, а якщо мене замкнуть? Що тоді, Френкі? Що буде, якщо в твоєї матері знову трапиться напад гострого холециститу, як минулого року? Я лікуватиму її в тюрмі в дозволений для побачень час?

Френк ступив уперед, піднявши руку, щоби його чи то ляснути, чи стукнути. Джуніор її перехопив.

— Він своє отримає, не переймайся. Кожний, хто на стороні Барбари, своє отримає. На все свій час.

— Отже, різні сторони? — Расті говорив щиро здивованим голосом. — Про які це ви сторони тут розводитесь? Це вам не футбольний матч.

Джуніор посміхнувся так, ніби знав якусь таємницю.

Расті обернувся до Лінди:

— Це твої колеги таке говорять. Тобі це подобається?

Якусь мить вона не була в змозі підняти на нього очі. Потім, через силу, подивилася.

— Вони знавісніли, от і все, і я їх не звинувачую. Бо я теж ледь не здуріла. Чотири людини, Еріку, хіба ти не дочув? Він убив їх і майже напевне зґвалтував принаймні двох з тих жінок. Я допомагала діставати їх з катафалку в Бові. Я бачила плями.

Расті потрусив головою.

— Я весь день з ранку з ним поряд, я бачу, як він допомагає людям, а не мучить їх.

— Не сперечайся, — промовив Барбі. — Перестань, парубче, ти ж великий. Це не той…

Джуніор тицьнув його під ребра. Жорстко.

— Ти маєш право на мовчання, гівноїде.

— Він це зробив, — сказала Лінда. Вона потягнулася до Расті, побачила, що той не збирається взяти її руку, і безвільно її впустила. — Вони знайшли його армійські жетони в руці Ейнджі Маккейн.

Расті мовчав. Він тільки дивився, як Барбі поштовхами ведуть до машини шефа і замикають на задньому сидінні з так само скутими за спиною руками. Була лиш одна мить, коли очі Барбі впіймали погляд Расті. Барбі хитнув головою. Тільки раз, але різко й твердо.

А тоді його повезли.

У фойє застигла тиша. Джуніор і Френк поїхали з Рендолфом. Картер, Джекі й Фредді Дентон сідали до другої поліцейської машини.

Лінда стояла й дивилася на свого чоловіка: благально й водночас сердито. Потім сердитість з її очей зникла. Вона пішла до нього, піднявши руки, бажаючи, щоб він її обняв, хоча б на кілька секунд.

— Ні, — сказав він.

Вона зупинилась.

— Що не так з тобою?

— Що з тобою не так? Ти не бачила, що тут оце щойно відбулося?

— Расті, вона стискала в руці його армійські жетони!

Він повільно кивнув.

— Вельми запобігливо, тобі не здається?

Її обличчя, на якому разом були присутні образа і надія, враз заледеніло. Схоже було, вона лиш тепер помітила свої простягнуті до нього руки і тепер опустила їх.

— Чотири людини, — повторила вона. — Троє побиті майже до непізнаваності. Є різні сторони, і ти мусиш подумати, на чиєму ти боці.

— Ти теж, золотко, — відповів Расті.

Знадвору погукала Джекі:

— Ліндо, поїхали.

Расті раптом усвідомив, що навкруг нього публіка і що багацько хто з них раз у раз голосують за Джима Ренні.

— Просто гарненько обдумай усе це, Ліндо. І подумай, на кого працює Піт Рендолф.

— Ліндо! — погукала Джекі.

Лінда Еверет пішла з низько похиленою головою. Вона не озирнулася. Расті залишався незворушним, допоки вона не сіла в машину. Тоді його почало колотити. Він подумав, що може впасти, якщо зараз же не сяде.

Чиясь рука лягла йому на плече. То був Твіч.

— З вами все гаразд, бос?

— Так, — відповів він, ніби цим словом можна було щось поправити. Барбі потягнули до в'язниці, а в нього відбулася перша справжня сварка з дружиною за… скільки? Чотири роки? Чи все-таки шість? Ні, з ним не все гаразд.

— Постає питання, — промовив Твіч. — Якщо ті четверо людей були замордовані, чому їх повезли до похоронного салону Бові, а не на патологоанатомічне дослідження? Чия це була ідея?

Перш ніж Расті встиг щось сказати, вимкнулося світло. Шпитальний генератор нарешті доїв пальне.

Додивившись, як вони підчистили залишки її китайського рагу (там же спочили й усі залишки телячого фаршу), Клер махнула трьом дітям, щоб встали перед нею в кухні. Вона дивилася на них серйозно, і вони так само дивилися на неї — такі юні та сповнені такої лячної рішучості. Тоді, зітхнувши, вона вручила Джо його рюкзак. Бенні зазирнув усередину й побачив три сендвічі з арахісовим маслом і джемом, три фаршированих яйця, три пляшки «Снепла»[297]і півдюжини штук вівсяного печива з родзинками. Хоч і щойно був пообідав, він просяяв.

— Пречудово, місіс Маккейн! Ви справжня…

Вона не слухала, всю свою увагу зосередивши на Джо.

— Я розумію, що це, мабуть, дуже важливо, тому вирушаю з вами. Я навіть підвезу вас туди, якщо ви…

— Не треба, мамо, — перебив їй Джо. — Це приємна прогулянка на велосипедах.

— І безпечна, — додала Норрі. — На дорогах майже нема машин.

Очі Клер не відривалися від Джо, пропалюючи його наскрізь тим знаменитим Материнським прозором.

— Тоді пообіцяй мені дві речі. Перше, що ще до настання темряви ти повернешся додому… і я не маю на увазі останній ковток сутінків, я маю на увазі, поки ще світитиме сонце. Друге, якщо ви щось таки знайдете, ви позначите його місцезнаходження, і залишите його в повній і цілісній недоторканності. Я визнаю, що ви троє можете бути найкращими шукачами того-незнано-чого, але розбиратися з ним — це справа дорослих. То ти даєш мені слово? Обіцяй, бо інакше я поїду з вами за компанію.

Бенні висловив свій сумнів:

— Я ніколи не їздив по Чорній Гряді, місіс Макклечі, але неподалік цієї дороги бував. Не думаю, щоб ваш «Шеві», так би мовити, годився для такої подорожі.

— Тоді пообіцяйте мені або залишитеся тут, вибирайте.

Джо пообіцяв. Решта двоє теж. Норрі навіть перехрестилася. Джо почав одягати на плечі рюкзак. Клер опустила до нього свій мобільний телефон.