Під куполом - Кінг Стівен - Страница 101

— Звісно, це запасний апарат Піта Фрімена, — вона було розкрила рота, щоб запитати в чому проблема, а тоді второпала. — Ви гадаєте, Купол її спалить?

— Це було б найлегше, — відповів Барбі. — Згадайте, що трапилося з серцевим стимулятором шефа Перкінса.

— Чорт, — вилаялася Джулія. — Чорт! Може, дістати з багажника мій старий Кодак?

Лісса з Коксом дивилися одне на одного, як здалося Барбі, із взаємним зачаруванням.

— Що ви збираєтеся робити? — спитала вона його. — Знову будуть вибухи?

Кокс завагався. Йому на допомогу прийшов Барбі.

— Та признавайтеся, полковнику. Якщо не ви, я сам це зроблю. Кокс зітхнув.

— Ви наполягаєте на повній відкритості, так?

— А чом би й ні? Якщо ця річ подіє, мешканці Честер Мілла співатимуть вам осанну. Єдине, чому ви намагаєтеся все робити потай, це сила звички.

— Ні. Такий наказ я отримав від своїх зверхників.

— Вони у Вашингтоні, — нагадав Барбі. — А преса в Касл Року і більшість з них, радше за все, зараз дивляться «Дівчат, що сказилися»[250]по платному каналу. Тут нікого більше нема, окрім нас, курчаток.[251]

Кокс зітхнув, показуючи на фарбований прямокутник у формі дверей.

— От туди люди в захисних костюмах подадуть наш експериментальний розчин. Якщо пощастить, кислота проїсть цей контур і тоді ми зможемо вибити його з Купола, як вибивається шматок скла з шибки після використання склоріза.

— А якщо не пощастить? — запитав Барбі. — Якщо Купол розчинятиметься, виділяючи якийсь отруйний газ, який нас тут усіх уб'є? Для цього ті люди мають при собі протигази?

— Насправді, — пояснив Кокс, — науковці більш схильні до тієї думки, що кислота може розпочати хімічну реакцію, яка спричиниться до того, що Купол загориться. — Помітивши, як його слова вразили Ліссу, він додав: — Обидві можливості вони вважають вельми непевними.

— Їм можна, — промовила Лісса, смикаючи свій хрестик. — Не їх же труїтимуть газом або підсмажуватимуть.

— Я розумію ваше занепокоєння, мем… — почав Кокс.

— Мелісса, — підказав йому Барбі. Йому раптом стало важливим, щоб Кокс усвідомив, що під куполом опинилися живі люди, а не просто кілька тисяч анонімних платників податків. — Мелісса Джеймісон, для друзів Лісса. Міська бібліотекарка. Також вона працює шкільним психологом і викладає йогу, здається.

— З останнім мені довелося розпрощатися, — сказала Лісса, кокетливо посміхнувшись. — Забагато інших справ.

— Дуже приємно з вами познайомитися, пані Меліссо, — промовив Кокс. — Дивіться, це рідкісний шанс.

— А якщо ми маємо іншу думку, це вас може зупинити? — спитала вона.

На це Кокс не відповів прямо:

— Нема ніяких ознак того, щоб ця штука, чим би вона не була, слабшала або розкладалася. Якщо ми не зробимо в ній пролом, ви страждатимете під нею ще невідомо який довгий час.

— У вас є якісь припущення щодо її походження? Хоч якісь ідеї?

— Ніяких, — відповів Кокс, але його очі ворухнулися тим самим чином, який був знайомий Расті Еверету по його розмові з Великим Джимом.

Барбі подумав: «Навіщо ти брешеш? Знову той самий автоматичний рефлекс? Цивільні, вони як гриби, тримай їх у темряві й годуй лайном?» Мабуть, нема сенсу про це думати. Але він відчув огиду.

— Вона сильна? — спитала Лісса. — Ваша кислота сильна?

— Найїдкіша з існуючих, наскільки я знаю, — відповів Кокс, і Лісса відступила на пару кроків назад.

Кокс обернувся до чоловіків у космічних скафандрах.

— Ви вже готові, хлопці?

Пара показала йому великі пальці своїх рукавиць. Позаду них припинився всякий рух. Солдати стояли й дивилися, тримаючи напоготові власні протигази.

— Ну, починаємо, — промовив Кокс. — Барбі, я пропоную вам відвести обох леді щонайменше ярдів на п'ятдесят подалі від…

— Погляньте на зорі, — гукнула Джулія. Голосом тихим, благоговійним. Голову вона задерла вгору і в її обличчі Барбі впізнав ту дитину, котрою вона була тридцять років тому.

Він подивився на небо і побачив Малий Ківш, Велику Ведмедицю, Оріон. Усі на своїх місцях… хоча мутнуваті, не в фокусі й рожевого кольору. Чумацький Шлях перетворився на розсип рожевих кульок жуйки на величному куполі ночі.

— Коксе, — позвав він. — Ви це бачите?

Кокс подивився вгору.

— Що я мушу побачити? Зірки?

— Якими вони вам здаються?

— Ну… дуже яскравими, звісно; в цій місцевості не доводиться говорити про світлове забруднення… — Раптом йому розвиднилося, він клацнув пальцями. — А вам вони які? Чи не змінився в них колір?

— Вони гарні, — промовила Лісса. Широко розплющені очі її сяяли. — Але разом з тим лячні…

— Вони рожеві, — сказала Джулія. — Що сталося?

— Нічого, — зауважив Кокс, але промовив він це якось натужно.

— Що? Зливайте вже, — наполіг Барбі і бездумно додав: — Сер.

— Ми отримали рапорт метеорологів о дев'ятнадцятій нуль-нуль, — сказав Кокс. — Особливу увагу там приділено вітрам. Просто на випадок… ну, просто про всяк випадок. Облишмо це. Швидкі потоки повітря зараз рухаються на захід до Небраски й Канзасу, заглиблюються на південь, а тоді піднімаються вздовж Східного узбережжя. Загалом звичайна картина для кінця жовтня.

— Який стосунок це має до зірок?

— Рухаючись на північ, повітряні маси проходять над багатьма містами і промисловими центрами. Все, що вони назбирали в тих місцевостях, осідає на Куполі, замість того, щоб летіти далі, в Канаду і в Арктику. Цього вже достатньо, щоби утворився свого роду оптичний фільтр. Я певен, ніякої небезпеки він не становить…

— Поки що, — закинула йому Джулія. — А через тиждень, через місяць? Ви будете зі шлангів мити наш повітряний простір на висоті тридцяти тисяч футів[252], коли тут настане темрява?

Кокс не встиг відповісти, як скрикнула Лісса Джеймісон, показуючи на небо. А потім затулила собі рукою обличчя.

Рожеві зірки падали, залишаючи за собою яскраві інверсійні смуги.

— Ще наркозу, — промовила сонно Пайпер, поки Расті слухав їй серце.

Расті поплескав її по правій руці, ліва була серйозно подерта.

— Не буде більше наркозу. Технічно ви перебуваєте в стані наркотичного сп'яніння.

— Ісус бажає, щоби я отримала іще наркозу, — повторила вона тим самим замріяним голосом і замугикала: — В небо хочу я злітати, як та пташка там ширяти.

— Мені пригадується, ніби там інші слова: «Гарно рано-вранці встати»[253], але ваша версія теж цікава.

Вона сіла. Расті намагався покласти її знову, але наважився тиснути їй тільки на праве плече, а цього виявилося недостатньо.

— А я зможу встати завтра вранці? Я мушу побачитися з шефом Рендолфом. Ті хлопці зґвалтували Саммі Буші.

— І могли вбити вас, — додав він. — Вивих вивихом, але впали ви дуже вдало. Дозвольте мені подбати про Саммі.

— Ті копи небезпечні, — вона поклала праву руку йому на зап'ястя. — Їм не можна залишатися поліцейськими. Вони принесуть горе ще комусь, — вона облизнула губи. — У мене так пересохло в роті.

— Це ми поправимо, але вам треба лягти.

— Ви взяли зразки сперми з Саммі? Ви можете порівняти їх з копівською? Якщо зможете, я не відстану від Рендолфа, поки він не змусить їх здати зразки ДНК. Я переслідуватиму його і вдень, і вночі.

— У нас нема обладнання для порівнювання ДНК, — сказав Расті і подумки продовжив: «А також зразків сперми. Бо Джина Буффаліно промила Саммі, на її ж прохання». Я принесу вам чогось попити. Всі холодильники, окрім того, що в лабораторії, вимкнуто задля економії генераторного соку, але в сестринській є автономний «Іглу».

— Соку, — сказала вона, заплющуючи очі. — Так, соку випити було б добре. Помаранчевого або яблучного. Тільки не «V8»[254]. Він задуже солоний.