Історія одного кохання - Сигал Эрик - Страница 19

Я захопив із собою електричну бритву і, будьте певні, гладенько поголився в машині й навіть перемінив сорочку, перш ніж зайти у священний чертог на Стейт-стріт. Хоч була ще восьма ранку, у приймальні вже сиділо декілька поважних бостонців — чекали, доки їх пустять перед очі Олівера Берретта III. Його секретарка — вона знала мене — і оком не моргнула, називаючи по телефону моє ім'я.

Батько не сказав: «Нехай зайде».

Натомість двері кабінету відчинились, і він з'явився власною персоною. І сказав:

— Олівере.

Звикнувши підмічати зміни у зовнішності, я зауважив, що за ці три роки він трохи зблід, волосся посивіло (а може, й порідшало).

— Заходь, сину.

Його тон було важко визначити. Я зайшов у кабінет.

Сів на «стілець для відвідувачів».

Ми поглянули один на одного, потім відвели очі. Я почав розглядати речі на столі: ножиці в шкіряному футлярі, ножик з шкіряною колодочкою — відкривати листи, фотографія матері, знята багато років тому. Моя фотографія (випускник Екзетера).

— Як тобі ведеться, сину? — запитав він.

— Добре, сер.

— А як Дженніфер?

Щоб не брехати, я не відповів на запитання і зразу ж виклав причину мого раптового візиту.

— Тату, позич мені п'ять тисяч доларів. Дуже треба.

Він поглянув на мене. І начебто ледь кивнув.

— Ну? — сказав він.

— Що, сер? — запитав я.

— Може, ти скажеш навіщо? — запитав він.

— Не можу, тату. Ти мені просто позич. Будь ласка.

Щось підказало мені — якщо вираз обличчя Олівера Берретта III може щось підказати — він дасть мені ці гроші. Я також відчув, що він не буде читати мені нотацій. Але він, очевидно, хотів... хотів поговорити зі мною.

— Хіба Джонас і Марш не платять тобі грошей? — запитав він.

— Платять, сер.

Мені кортіло сказати йому, скільки я одержую,— більше, ніж будь-хто з моїх колишніх однокурсників. Але потім я зміркував: якщо він знає, де я працюю, то, мабуть, знає і яка у мене платня.

— Хіба вона не працює в школі? — запитав він.

Отже, йому відомо не все.

— Не називай її «вона»,— сказав я.

— Хіба Дженніфер не працює в школі? — ввічливо поправився він.

— Вона тут ні до чого, тату. Це особиста справа. Дуже важлива особиста справа.

— Ти, мабуть, ускочив у халепу з якоюсь жінкою? — запитав він, але не осудливо.

— Атож,— сказав я.— Так, сер. Ти вгадав. Позич мені, будь ласка, п'ять тисяч.

Навряд чи він мені повірив. Навряд чи він прагнув довідатись, навіщо мені гроші. Він розпитував мене просто, щоб... ну, щоб поговорити.

Він відкрив шухляду, витяг чекову книжку, оправлену в таку саму кольорову шкіру, що й ніж на столі і ножиці. Він розгорнув її поволі. Я думаю, не для того, щоб помучити мене, а щоб виграти час. Щоб знайти тему для розмови. Якусь безпечну тему.

Він виписав чек, одірвав його і простягнув мені. Секунду я сидів, не розуміючи, що мені слід теж простягнути руку, щоб узяти чек. Тож він збентежився (так мені здалося), забрав руку і поклав чек на край столу. Тоді поглянув на мене і кивнув головою. Його очі, здавалося, промовляли: «Ось те, що ти просив, сину». Але він тільки кивнув головою.

Мені теж не хотілося йти. Але я не міг підшукати слів, які б звучали нейтрально. І ми сиділи мовчки, хоч поговорити хотілось і йому й мені, а проте ми навіть не зважувалися подивитись один одному у вічі.

Зрештою я нахилився і взяв чек. Так, він був на п'ять тисяч доларів, і на ньому стояв підпис: «Олівер Берретт III». Чорнило вже висохло. Я акуратно згорнув його і поклав у кишеню сорочки. Потім підвівся й пішов до дверей. Треба було принаймні сказати: я, мовляв, знаю, що заради мене ти маринуєш у своїй приймальні високих бостонських достойників (а може, навіть вашінгтонських), і якби у нас було що сказати один одному, тату, я міг би навіть почекати тут, доки ти приймеш відвідувачів, а ти б відмінив свій діловий сніданок... і так далі.

Відчинивши двері, я зібрав свою мужність, подивився на нього і сказав:

— Дякую, тату.

21

Повідомити Філа Кавіллері випало мені. А хто ще міг це зробити? Я боявся, що він розкисне, але він не розкис; спокійно замкнув свій дім у Кренстоні й переїхав у нашу квартиру. Кожен із нас переносить горе по-своєму. Філ переносив його, наводячи лад. Він мив, чистив, натирав. Не знаю, як відбувалася в нього психічна розрядка; та хоч би чим дитина тішилась, аби тільки не плакала!

Чи не сподівався він, що Дженні повернеться додому?

Мабуть, сподівався. Бідолаха! Тому й наводив блиск у квартирі. Він просто не хотів миритися з реальним станом речей. Звичайно, він не казав мені цього, але я знав, що він бореться з безнадією.

Бо я боровся теж.

Коли Дженні опинилася в лікарні, я подзвонив старому Джонасу, сказав, що не зможу ходити на роботу, і пояснив чому. Він був щиро вражений моєю бідою, і щоб не слухати його висловів співчуття, я вдав, що поспішаю звільнити телефон. Відтоді кожен мій день поділявся на дві частини: години, які я проводив у лікарні, й години на все інше. Звичайно, все інше було нічим. Я їв, не відчуваючи смаку, дивився, як Філ прибирає квартиру (в котрий уже раз!), і не спав, навіть приймаючи ліки, які мені виписав Екерман.

Одного разу я почув, як Філ, миючи на кухні посуд (руками), бурмоче сам до себе: «Я вже не маю сили терпіти». Я нічого не сказав йому, але подумав: «А я маю. Ти, що єси вгорі і правиш цим триклятим світом, містере Верховна Істота, зроби так, щоб це тривало й далі. Я буду терпіти без кінця і краю. Тому що Дженні — це Дженні».

Того вечора вона вигнала мене з палати, бо хотіла поговорити з батьком «як мужчина з мужчиною».

— На ці збори допускаються тільки американці італійського походження,— заявила вона (обличчя у неї було біле, як ЇЇ подушка).— Тікай звідціля, Берретте.

— Гаразд,— сказав я.

— Але не дуже далеко,— кинула вона мені вслід.

Я сів у кімнаті відпочинку. Незабаром з'явився Філ.

— Сказала покликати тебе,— промовив він хрипко, наче йому здавило горлянку.— А я піду куплю сигарет.

— Зачини ці трикляті двері,— наказала вона, коли я зайшов до палати. Я обережно причинив двері й, повертаючись до ліжка, побачив її всю. Побачив з трубками, що тягнулися до її правої руки, прикритої ковдрою. Я завжди намагався сісти якомога ближче до неї, щоб бачити тільки обличчя, бліде, але з блискучими очима.

Отож я поспішно сів якомога ближче.

— Мені не боляче, Оллі,— сказала вона.— Відчуття таке, наче я повільно падаю зі скелі. Розумієш?

Щось замуляло мені в серці. Це безформне «щось» підступало до горла, щоб довести мене до плачу. Але я не збирався плакати. Я ніколи не плачу. Я хлопець стійкий. Я не буду плакати.

Щоб не заплакати, я мусив зціпити зуби і не міг розтулити рота. Довелося відповісти їй кивком. І я ствердно кивнув.

— Дідька лисого,— сказала вона.

— Га? — промимрив я крізь зуби.

— Тобі не зрозуміти, що таке падати зі скелі, Шпаргалето. Ти ніколи не падав зі скелі за все своє трикляте життя.

— Падав,— сказав я, відчувши, що до мене повертається мова.— Коли зустрів тебе.

— Хіба що,— сказала вона і ледь усміхнулася.— «Яке стрімке було тоді падіння». Хто це сказав?

— Не знаю,— відповів я.— Шекспір.

— Так, але хто саме з його героїв? — замислено спитала вона.— Не можу навіть пригадати, з якої це п'єси. А я ж училася в Редкліффі і мала б пам'ятати. Колись я знала всі твори Моцарта за номерами по каталогу Кехеля.

— Оце-то пам'ять! — сказав я.

— Так, пам'ять була чудова,— сказала вона і наморщила чоло.— Який номер концерту до мінор для фортепіано з оркестром?

— Я подивлюся в довіднику,— сказав я.

Я знав, де він стоїть. На полиці біля фортепіано. Я подивлюся сьогодні ж і завтра скажу їй.

— Колись я знала. Так, колись я знала.

— Слухай-но,— сказав я тоном Богарта,— ти хочеш розмовляти про музику?

— А ти волієш розмовляти про похорон? — запитала вона.