Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 58

— Заховайся до неї в пальто! Стань більшим і зігрій її! — проричав він, і наляканий деймон дівчинки миттєво заліз їй під куртку з вугільного шовку.

Проблема була в тому, що вугільний шовк не був таким теплим, як звичайне хутро, навіть якщо він був складений в декілька шарів. Декотрі діти виглядали як гриби-пор-хавки на ніжках, вони були такими незграбними, адже їхній одяг вироблявся на фабриках та в лабораторіях, далеких від холоду і, звісно, не міг протистояти йому. Хутра Ліри виглядали неохайно і смерділи, але вони зберігали тепло.

— Якщо ми ось-ось не знайдемо циган, вони не витримають, — прошепотіла Ліра Пантелеймону.

— Змушуй їх рухатися, — озвався він також пошепки. — Якщо вони ляжуть, їм кінець. Ти знаєш, що сказав Фардер Корам…

Фардер Корам розповідав їй багато історій про власні мандрівки на півночі, те саме робила і пані Кольтер — треба лише сподіватися, що це була правда. Але вони обоє були згодні з одним — треба не припиняти рухатися.

— Скільки нам ще йти? — запитав маленький хлопчик.

— Вона хоче завести нас подалі, щоб убити, — приєдналася дівчинка.

— Краще бути тут, ніж повернутися назад, — мовив хтось.

— Ні! На станції тепло. Там є їжа, гарячі напої та все таке інше.

— Але там усе в полум’ї!

— Що ми тут робитимемо? Присягаюся, ми загинемо від голоду…

В голові у Ліри було повно незрозумілих питань, які летіли одне за одним, як відьми, швидкі та невловимі, і десь там, куди вона не могла сягнути, була гордість та глибоке хвилювання, яких вона не могла зрозуміти.

Але це надало їй сили, і вона витягнула одну дівчинку із замету та підштовхнула хлопчика, який зупинився, сказавши їм:

— Продовжуйте рухатися! Йдіть по слідах ведмедя! Він прийшов із циганами, отже, сліди приведуть нас до них! Просто не зупиняйтеся!

Почали падати великі сніжинки. Скоро вони повністю прикриють сліди Йорика Бернісона. Тепер їм не було видно вогнів Больвангара, світло пожежі обернулося на слабке мерехтіння, навкруги лише злегка блищав сніг. Густі хмари огорнули небо, тому не було ні місяця, ні Північного сяйва. Але, уважно придивляючись, діти все ще розрізняли глибокий слід, який проклав у снігу Йорик Бернісон. Ліра підбадьорювала, задиралася, била, майже несла, лаяла, підштовхувала, тягла, обережно піднімала, робила все, що могла, а Пантелеймон (дивлячись на стан деймона кожної дитини) говорив їй, що саме потрібно робити.

«Я доведу їх туди! — повторювала вона про себе. — Я прийшла сюди, щоб забрати їх, і я зроблю це, хоч би що».

Роджер ішов за нею, а Білі Коста прокладав дорогу, тому що мав гостріший за інших зір. Невдовзі сніг посипав так рясно, що їм довелося взятися одне за одного, щоб не відстати. Ліра почала думати: «Якщо ми ляжемо поряд і будемо так грітися… Вирити нори в снігу…»

Вона щось почула. Звідкись долинув звук двигуна — не важкі удари цепеліна, а щось схоже на дзижчання оси. Звук то наближався, то віддалявся.

І виття… Собаки? Упряжні собаки? Звук був надто далеко, щоб зрозуміти, його приглушували мільйони сніжинок та легкі пориви вітру. Це могли бути упряжні собаки циган, чи дикі духи тундри, чи навіть ті звільнені деймони, які кликали своїх загублених дітей.

Вона щось бачила… На снігу не було вогнів, чи не так? Це могли бути привиди… Могло статися, вони зробили коло і поверталися до Больвангара.

Але це були маленькі жовті промені від ліхтарів, а не білі Яскраві анібаричні лампи. І вони рухалися, і виття наближалося, і не встигла Ліра зрозуміти, чи не спить вона, як Опинилася серед знайомих постатей, і чоловіки, закутані В хутро, підняли її вгору: могутні руки Джона Фаа відірвали її від землі, і Фардер Корам сміявся від задоволення. Наскільки вона бачила крізь заметіль, цигани саджали дітей на сани, вкривали їх хутрами і давали їм м’ясо тюленя. Там був і Тоні Коста, який обіймав Білі, злегка відштовхуючи його, щоб знову обійняти, та посмикував його від радості. А Роджер…

— Роджер поїде з нами, — сказала вона Фардеру Кораму. — Це його я збиралася врятувати в першу чергу. Потім ми разом поїдемо у Джордан. Що це за галас…

Знову було чути гарчання, той двигун, схожий на двигун божевільного літаючого шпигуна, але в сто разів сильніший. Раптом вона відчула удар, який відкинув її, і Пантелеймон не міг її захистити, тому що золотава мавпа…

Пані Кольтер…

Золота мавпа била, кусала, дряпала Пантелеймона, який так швидко змінював форму, що за ним не можна було встежити і який у відповідь жалив, бив, рвав. Тим часом пані Кольтер з німим виразом холодної наполегливості на обличчі, обрамленому хутром, тягнула Ліру на сани з мотором, а Ліра опиралася так сильно, як її деймон. Сніг був такий густий, що вони були майже ізольовані завірюхою від усіх, і анібаричні вогні на санях освітлювали лише вихор сніжинок за декілька дюймів попереду.

— Допоможіть! — закричала Ліра циганам, які були тут поруч, серед густого снігу, і які нічого не бачили. — Допоможіть мені! Фардере Корам! Владарю Фаа! О Боже, рятуйте!

Пані Кольтер різко віддала наказ мовою північних татар. Крізь вир снігу дівчинка побачила загін воїнів, озброєних рушницями, їхні деймони-вовчиці гарчали поряд із ними. Головний побачив зусилля пані Кольтер і підняв Ліру однією рукою, ніби вона була лялькою, і кинув її на сани, куди вона впала, оглушена та приголомшена.

Вистрілила рушниця, потім ще одна — цигани зрозуміли, що відбувається. Але стріляти у ціль, якої не бачиш, дуже небезпечно, тим більше, коли ти не бачиш власних бійців. Татари, щільно оточивши сани, тепер могли стріляти, але цигани не могли їм відповісти, тому що боялися поранити Ліру.

Яку гіркоту вона відчувала! Яку втому!

Все ще оглушена, із дзвоном у голові, вона потяглася за Пантелеймоном, який відчайдушно продовжував битися з мавпою, міцно вчепившись зубами росомахи в золотаву лапу та більше не змінюючись, але похмуро не відпускаючи ворога. Але хто це був? Не Роджер?

Так, Роджер, який бив пані Кольтер кулаками та ногами, кидаючись на неї головою, і якого відкинув татарин, ніби зігнав муху. Це була суцільна фантасмагорія: біле, чорне, щось зелене швидко промайнуло перед її очима, неокреслені тіні, світло, що коливалося туди-сюди…

Сильний вихор підняв завісу снігу, і показався Йорик Бернісон, який біг із брязкотом та скрипом заліза. За мить величезні щелепи клацнули ліворуч і праворуч, лапа розірвала груди у кольчузі, білі зуби, чорне залізо, руда мокра шерсть…

Потім щось міцно потягло її вгору, вгору, і вона схопила Роджера, вирвавши його з рук пані Кольтер і міцно тримаючи. Деймони дітей пташками летіли поруч та пронизливо кричали від здивування, тому що щось значно більше летіло вгорі. І тут Ліра побачила в повітрі над собою відьму, одну з тих елегантних неясних чорних тіней, які летіли високо в небі, але зараз її можна було торкнутися. В оголених руках відьми був лук і вона натягнула своїми голими руками (на такому страшенному морозі!) тятиву і випустила стрілу в прорізь для очей в кольчузі татарина, який був за три фути від них…

Стріла вп’ялась майже наполовину, і деймон чоловіка зник у стрибку, навіть перш ніж він ударився об землю.

Угору! Ліру і Роджера понесло в повітря, і вони зрозуміли, що тримаються пальцями, які дедалі більше слабнуть, за гілку небесної сосни, на якій міцно, але граційно сиділа юна відьма. Вона понеслася вниз, ліворуч, вони побачили обриси чогось величезного і опинилися на землі.

Вони впали на сніг поряд із корзиною повітряної кулі Лі Скоресбі.

— Стрибай всередину, — покликав техасець, — і, звісно, бери свого друга. Ви бачили того ведмедя?

Ліра побачила, що три відьми тримали мотузку, замотану довкола каменя, яка тримала сумку з газом. Та нестримно линула вгору.

— Сідай! — закричала вона до Роджера і полізла через обтягнутий шкірою край корзини та впала на снігову купу всередині. Мить — і Роджер впав зверху на неї, а потім могутній рик струснув землю.

— Давай, Йорику! На борт, старий друже! — закричав Лі Скоресбі, і ведмідь заліз у корзину з жахливим хрускотом.