Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 47

— Удавай із себе дурну. Будь справді незграбною та загальмованою.

Дорослі дивилися на неї згори вниз — чоловік, який її привів, другий чоловік в білому халаті і жінка в уніформі медичної сестри.

— Англійка, — сказав перший чоловік. — Мабуть, торговці.

— Звичайні мисливці? Звичайна історія?

— Те саме плем’я, наскільки я пам’ятаю. Сестро Кларо, будь ласка, візьміть малу і подивіться її, добре?

— Звичайно, лікарю. Ходімо зі мною, моя люба, — сказала сестра, і Ліра слухняно пішла за нею.

Вони пройшли вздовж короткого коридору з дверима праворуч і їдальнею ліворуч, звідки долинав стукіт ножів і виделок, голоси і знову запахи їдальні. Сестра була приблизно такого самого віку, що й пані Кольтер, думала Ліра, здавалася жвавою, розумною, але невиразною — вона могла зашити рану, поміняти пов’язку, але ніколи не змогла б розказати історію. Її деймон (і Ліра відчула дивний холодок, коли помітила це) був маленьким білим собакою, який дріботів поряд з нею (минув ще час, але вона не зрозуміла, чому це змушувало її відчувати якийсь холод).

— Як тебе звати, люба? — запитала сестра, відчиняючи важкі двері.

— Лізі.

— Просто Лізі?

— Лізі Брукс.

— Скільки тобі років?

— Одинадцять.

Лірі говорили, що вона була малою як на свій вік, що б це не означало. Це ніколи не впливало на її почуття самоповаги, але зараз вона вирішила використати цей факт, щоб показати Лізі сором’язливою, боязкою та пришелепуватою, і вона трохи зіщулилася, коли вони зайшли до кімнати.

Вона очікувала питання про те, звідки вона і як тут опинилася, тому підготувала відповіді, але сестра була позбавлена не лише уяви, але й цікавості. Больвангар був далеко від Лондона, а діти, мабуть, постійно потрапляли» сюди, що було зрозуміло з того, що сестра Клара зовсім не виглядала здивованою. Її доглянутий охайний деймон, який біг поряд маленькими кроками, був так само жвавий і невиразний, як і вона.

У кімнаті, до якої вони зайшли, були кушетка, стіл, два стільці, шафа для документів, шафа з ліками та бинтами і ванна. Щойно вони зайшли, сестра зняла з Ліри її куртку і кинула її на сяючу підлогу.

— Знімай решту одягу, люба, — сказала вона. — Ми швиденько оглянемо тебе, щоб впевнитися, що ти гарненька й здоровенька, без відморожень та нежиттю, а потім знайдемо тобі красиве чисте вбрання. Ми також відправимо тебе в душ, — додала вона, тому що Ліра вже не міняла одягу і не вмивалася досить тривалий час і в теплі без жодного протягу це ставало дедалі більш відчутним.

Пантелеймон, протестуючи, замахав крилами, але Ліра заспокоїла його, кинувши сердитий погляд. Він усівся на кушетці, а Ліра зняла свій одяг, відчуваючи обурення й сором, але вона не втрачала здорового глузду, приховала це і продовжувала вдавати з себе дурнувату й слухняну дитину.

— І сумку на поясі, Лізі, — сказала сестра і сама відстібнула її впевненим рухом. Вона хотіла кинути її на підлогу, де вже лежала купа Ліриного одягу, але зупинилася, відчувши твердий край алетіометра.

— Що це? — запитала вона і розстібнула пояс.

— Просто іграшка, — відповіла Ліра. — Вона моя.

— Так, ми не станемо забирати її у тебе, люба, — запевнила сестра Клара, розгортаючи чорний оксамит. — Яка вона гарна, схожа на компас. Іди в душ, — продовжувала вона, відкладаючи алетіометр, і відгорнула завіску з вугільного шовку в кутку кімнати.

Ліра неохоче занурилася в теплу воду і почала намилювати себе, а Пантелеймон усівся на карнизі, який тримав завісу. Вони обоє усвідомлювали, що він не повинен бути надто жвавим, тому що деймони тупих людей також були дурнуватими. Коли дівчинка помилася і витерлася, сестра зміряла її температуру, оглянула очі, вуха і горло, потім зміряла її зріст і поставила на ваги перед тим, як занотувати всі виміри в картку. Потім вона дала Лірі піжаму і халат. Вони були чисті і доброякісні, як куртка Тоні Макаріоса, але знову відчувалося, що хтось вже носив це вбрання. Ліра почувалася дуже незручно.

— Це не моє, — сказала вона.

— Ні, мила. Твій одяг треба добре випрати.

— Мені повернуть його назад?

— Сподіваюся. Звичайно, так.

— Що це за місце?

— Воно називається Експериментальна станція.

Це була не відповідь, але там, де Ліра помітила б це і вимагала б більше інформації, Лізі навряд чи це зробила б. Отже, не говорячи більше жодного слова, вона одяглась.

— Я хочу взяти свою іграшку, — сказала вона вперто, коли одяглася.

— Візьми її, люба, — погодилася сестра. — Ти не хочеш мати замість неї плюшевого ведмедя? Чи красиву ляльку?

Вона відчинила шухляду, у якій лежали декілька м’яких іграшок, немов мерці. Ліра змусила себе зупинитися і вдавати, що роздумує про щось, а потім витягла ганчір’яну ляльку з великими порожніми очима. В неї ніколи не було ляльок, але вона знала, що робити, і розсіяно притиснула її до грудей.

— А щодо моєї сумки? — сказала вона. — Я хочу тримати там мої іграшки.

— Тоді бери, люба, — сказала сестра Клара, яка заповнювала якийсь формуляр на рожевому папері.

Ліра підсмикнула на собі чужу піжаму і одягла на пояс свою сумку з водонепроникної тканини.

— А моя куртка і чоботи? — знову запитала вона. — І мої рукавиці та інше?

— Ми виперемо їх, — відповіла машинально сестра.

Почувся телефонний дзвінок, і поки сестра відповідала на нього, Ліра швидко нахилилася, дістала бляшанку, у якій був літаючий шпигун, і засунула її в сумку поряд з алетіометром.

— Ходімо, Лізі, — сказала сестра, кладучи слухавку. — Ми підемо і знайдемо тобі щось поїсти. Мені здається, ти голодна.

Вона пішла слідом за сестрою Кларою до їдальні, де дюжина столів була вкрита крихтами й плямами від розлитих напоїв. Брудні тарілки та виделки з ножами були звалені в купу на столику з коліщатами. Там не було вікон, отже, щоб надати відчуття світла і простору, на одній стіні була величезна фотограма, де був зображений тропічний пляж з яскравим блакитним небом, білим піском та кокосовими пальмами.

Чоловік, який провів її всередину, дав їй тацю з віконечка.

— Їж, — сказав він.

Зовсім не збираючись вмирати з голоду, Ліра із задоволенням з’їла тушковане м’ясо та картопляне пюре. Потім їй дали консервовані персики і морозиво. Поки вона ’їла, чоловік і сестра тихо розмовляли за іншим столиком, і коли дівчинка закінчила, сестра принесла їй склянку теплого молока і віднесла тацю.

Чоловік підійшов до неї і сів навпроти. Його деймон, байбак, не був таким неуважним та байдужим, як собака сестри, тому він ввічливо сидів у нього на плечі і слухав.

— Добре, Лізі, — почав він. — Ти наїлася?

— Так, дякую.

— Скажи мені, будь ласка, звідки ти? Можеш сказати?

— З Лондона, — відповіла вона.

— І що ти робиш так далеко на півночі?

— Я приїхала з батьком, — пробурмотіла вона. Вона опустила очі додолу, намагаючись не зустрічатися поглядом із байбаком і вдати, ніби зараз заплаче.

— З батьком? Зрозуміло. І що він робить у цій частині світу?

— Торгує. Ми привезли листя для куріння з Нової Данії і купували тут хутро.

— Твій батько був один?

— Ні. Ми були також з моїми дядьками та іншими чоловіками, — неясно відповіла вона, тому що вона не знала, що йому розповіли самоїди-мисливці.

— Чому він узяв тебе в таку подорож, Лізі?

— Тому що два роки тому він брав мого брата і сказав, що наступного разу візьме мене, але не взяв. Отож я дуже просила його, і він погодився.

— І скільки тобі років?

— Одинадцять.

— Добре, добре. Лізі, ти щаслива маленька дівчинка. Мисливці, що знайшли тебе, привезли тебе в найкраще місце на світі.

— Вони не знаходили мене, — сказала вона із сумнівом. — Була бійка. Їх було багато, і в них були стріли…

— О, я так не думаю. Мені здається, ти відійшла від свого батька та інших і заблукала. Ті мисливці знайшли тебе саму і привезли просто сюди. Ось що трапилося, Лізі.

— Я бачила бійку, — наполягала вона. — Вони стріляли стрілами і потім… Я хочу до батька, — сказала вона голосніше і відчула, що починає плакати.