Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 26

Послу нікуди було подітися — він не міг відмовитися випити, це образило б господарів, а також не міг пити, тому що вино було отруєне. Він зблід і знепритомнів просто за столом. Коли він отямився, всі гості сиділи, дивилися на нього і чекали, поки він зробить ковток. Йому треба було або пити, або зізнатися в усьому.

— Що ж він зробив?

— Він випив. Він умирав цілих п’ять хвилин у жахливих муках.

— Ти бачила, як це сталося?

— Ні. Дівчатам не дозволяють сидіти за столом для професорів. Але пізніше, коли його ховали, я бачила його тіло. Його шкіра була зморщеною, як старе яблуко, а очі стирчали з очниць. Їм довелось запхати їх назад…

Тим часом на околицях боліт поліція стукала у двері, обшукувала горища та сараї, допитувала всіх, хто заявляв, що бачив маленьку біляву дівчинку. В Оксфорді пошуки були навіть ретельніші. Коледж Джордана прочесали від затхлої комірчини до темного підвалу, те саме відбувалося і в Габріелі, і в коледжі Святого Михаїла, доки голови коледжів не висловили протесту і не заявили про свої давні права. Уявлення про ці пошуки Ліра могла скласти з безперервного гулу газових двигунів дирижаблів, які нишпорили в небі. Їх не було видно через низькі хмари та ще й завдяки статутові, який дозволяв дирижаблям триматися лише певної висоти над територією боліт, але хто зна, які хитромудрі шпигунські пристрої були в них на борту? Ліра намагалася сидіти під дахом, коли чула їх, або прикривала своє яскраве волосся зюйдвесткою.

Вона не давала Ма Кості спокою, випитуючи подробиці свого народження. Дівчинка сплела деталі в цілу тканину образів, навіть яскравіших та чіткіших за історії, які вона вигадувала сама, і переживала знову і знову втечу з батьківського котеджу, те, як вони ховалися у коморі, різкий голос непрошеного гостя, брязкіт мечів…

— Мечів? Господи, ти мариш, дівчинко, — сказала Ма Коста. — У пана Кольтера був пістолет, який лорд Ізраель вибив у нього з рук одним ударом, а другим повалив його самого. Потім почулися два постріли. Думаю, ти не пригадуєш, бо була дуже маленька. Перший постріл був Едварда Кольтера, який знову схопив свій пістолет і вистрелив, а другий — лорда Ізраеля, який вдруге відібрав зброю і націлив її на власника. Він поцілив йому просто межи очі і вибив мозок. Потім він сказав, спокійний, наче скеля: «Виходьте, пані Коста, і виносьте дитину», — ти зчинила такий крик разом із своїм деймоном. Він узяв тебе, заспокоїв, посадив собі на плечі й почав весело стрибати з тобою, а біля його ніг лежав мертвий чоловік. Лорд Ізраель попросив принести вина і вимити підлогу.

Коли Ліра чула цю історію вже вчетверте, вона була впевнена, що сама пам’ятала все, що сталося, і навіть намагалася пригадати колір пальта пана Кольтера та шуби й хутра, які висіли в коморі, де вони ховалися. Ма Коста лише сміялась.

А коли Ліра залишалась сама, вона діставала алетіометр і милувалася ним, як закоханий милується знімком своєї коханої. Отже, кожен символ мав декілька значень, чи не так? Чому б їй не вивчити їх? Хіба вона не дочка лорда Ізраеля?

Пам’ятаючи, що сказав Фардер Корам, вона намагалася зосередитися на трьох символах, узятих на вибір, і вказувала на них стрілками. Вона з’ясувала, якщо тримані алетіометр у долонях і дивитися на нього особливим «лінивим» способом, як вона його називала, довга стрілка починала рухатися більш цілеспрямовано. Замість безглуздого обертання вона м’яко переходила від одного малюнка до іншого. Іноді вона зупинялася на трьох, деколи на двох, а часом на п’яти чи більше символах, і хоч Ліра нічого не розуміла, це викликало в неї велике задоволення, яке ні з чим не можна було порівняти. Пантелеймон обстежував пристрій іноді котом, іноді мишею, крутив головою за стрілкою — один раз чи двічі вони обоє відчули якийсь проблиск розуміння, ніби промінь сонця пройшов крізь хмари і освітлив величні пагорби удалині, — щось потойбічне, ніколи не чуване до того. Ліра була завороженою в такі хвилини і відчувала таке саме тремтіння, яке охоплювало її щоразу від слова «північ».

Отже, минули три дні серед скопища човнів. Настав вечір другої сходки. Зала була ще більше переповнена, ніж першого разу. Ліра і Коста прийшли туди завчасно, щоб зайняти місця попереду, і коли ліхтарі освітили заповнене приміщення, Джон Фаа і ФардерКорам вийшли на узвишшя і сіли за стіл. Джону Фаа не довелось знаком прохати тиші, він лише поклав свої долоні на стіл, подивився на людей, і шум ущух.

— Добре, — почав він, — ви зробили, що я просив. І краще, ніж я сподівався. Я буду викликати голів шести родин, щоб вони стали тут, передали своє золото і виклали свої пропозиції. Ніколасе Рокбі, ти перший.

Товстий чорнобородий чоловік заліз на узвишшя і поклав важку шкіряну сумку на стіл.

— Це наше золото, — сказав він. — Ще ми даємо тридцять вісім людей.

— Дякую, Ніколасе, — відповів Джон Фаа. Фардер Корам тим часом робив якісь нотатки. Перший чоловік відступив на край платформи, коли Джон Фаа викликав другого, а потім ще одного. Кожен виходив, клав сумку на стіл і називав кількість людей, яких вдалося зібрати.

Коста були частиною родини Стефанськи, і, звичайно, Тоні був одним із добровольців. Ліра помітила, як його деймон-сокіл почав переступати з ноги на ногу і розправляти крила, коли гроші Стефанськи і двадцять три чоловіки були запропоновані Джону Фаа.

Коли вийшли голови всіх шести родин, Фардер Корам показав папірець Джону Фаа, який підвівся, щоб знову звернутися до людей.

— Друзі, ми зібрали сто сімдесят людей. Щиро дякую вам. Що ж до золота, то в мене немає сумнівів щодо його ваги, — ви глибоко залізли в свої скрині, і я вам вдячний за це.

Ось що ми збираємося робити далі. Ми спорядимо корабель і попливемо на північ, знайдемо дітей і звільнимо їх. Нам відомо, що не можна буде уникнути сутичок. Це буде не вперше і не востаннє, хоча ми ще ніколи не билися з людьми, які викрадають дітей, нам треба бути надзвичайно хитрими. Але ми не повернемося без наших дітей. Так, Дірку Райс?

Чоловік підвівся і запитав:

— Владарю Фаа, ви знаєте, чому вони крадуть дітей?

— Ми чули, що ця справа стосується теології. Вони роблять експеримент, але який саме, ми не знаємо. Правду кажучи, ми навіть не знаємо, чи шкодить це якось дітям. Але добре це чи погано, в них немає права приходити вночі і забирати маленьких дітей у їхніх сімей. Так, Раймонде ван Геріт?

Підвівся чоловік, який говорив на першій сходці:

— Та дитина, Владарю Фаа, яку, ви казали, шукають, зараз сидить в першому ряду. Я чув, що будинки людей, які живуть на околицях боліт, перекинули з ніг на голову через неї. Я чув, що в Парламенті саме сьогодні збираються скасувати наші давні привілеї через цю дитину. Так, друзі, — сказав він під гомін стурбованих голосів. — Вони хочуть видати закон, що скасує наше вільне пересування поза болотами. Тепер, Владарю Фаа, ось що ми хочемо знати: хто ця дитина, через яку ми повинні все це терпіти? Вона не циганське дитя, так я чув. Чому дитина земних може наражати нас на таку небезпеку?

Ліра звела погляд на кремезну постать Джона Фаа. Її серце калатало, і вона ледве розчула перші його слова.

— Ну, вимови це, Раймонде, не соромся, — сказав він. — Ти хочеш, щоб ми віддали цю дитину туди, звідки вона втекла, правильно?

Чоловік стояв і, насупившись, вперто мовчав.

— Добре, може, це ти маєш на увазі, а може, ні, — продовжував Джон Фаа. — Але якщо якомусь чоловіку чи жінці потрібна причина, щоб робити добро, подумайте ось про що. Ця маленька дівчинка — дочка лорда Ізраеля, і не хто інший. Тим, хто забув, нагадаю, що це той лорд Ізраель, який заступився перед турками за Сема Брокмана. Це той лорд Ізраель, який дозволив циганам вільно пересуватися каналом через його маєток. Це той лорд Ізраель, який відстоював Білль про водні шляхи у Парламенті — для нашого блага. І це він підчас повені п’ятдесят третього вдень і вночі допомагав нам і відважно кинувся у воду, щоб врятувати молодих Руда і Нелі Купман. Ви забули це? Ганьба, ганьба, ганьба. А тепер того ж лорда Ізраеля полонили і тримають у найвіддаленішому, найхолоднішому, найтемнішому регіоні у фортеці Свольбарда. Чи треба мені називати тих створінь, які охороняють його? А це його маленька дочка під нашою опікою, і Раймонд ван Геріт передасть її владі взамін свого спокою. Так, Раймонде? Встань і відповідай, чоловіче.