Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 23

Чоловік підняв руку, і Джон Фаа сів, дозволяючи йому говорити.

— Прошу вибачення, Владарю Фаа. Вкрали також дітей земних. Ви говорите, ми повинні і їх рятувати?

Джон Фаа підвівся, щоб відповісти.

— Раймонде, ти кажеш, що ми повинні пройти крізь усі небезпеки заради маленьких переляканих дітей, а потім одним із них сказати, що вони можуть іти додому, а інших залишити? Ні, ти не та людина, що може це сказати. Отже, я маю вашу згоду, друзі?

Питання трохи збентежило всіх, тому що виникла якась непевність, але за мить гучний гомін наповнив зал, люди плескали в долоні, стрясали кулаками, голосно говорили щось. Склепіння залу здригнулися, нагорі прокинулися птахи, які стурбовано залопотіли крилами, і невеликий дощ із пилу опустився вниз.

Джон Фаа трохи почекав, а потім підняв руку, вимагаючи тиші.

— Знадобиться час, щоб усе організувати. Нехай голови родин визначать суму внеску. Ми знову зустрінемося тут через три дні. За цей час я збираюсь поговорити з дитиною, яку я згадував, і з Фардером Корамом, а також скласти план дій, щоб потім подати його вам. Добраніч усім.

Його могутнього, простого та незворушного вигляду було досить, щоб заспокоїти їх. Коли люди почали виходити крізь великі двері на прохолодне вечірнє повітря, щоб дістатися до своїх човнів та розійтися по переповнених барах маленького поселення, Ліра спитала Ма Косту:

— Хто були ті чоловіки на узвишші?

— Голови шести родин, а ще один — Фардер Корам. Було легко зрозуміти, кого вона має на увазі, тому що він був найстаріший. Він ходив із паличкою і весь час, поки сидів за Джоном Фаа, тремтів, як у лихоманці.

— Ходімо, — сказав Тоні, — я познайомлю тебе з Джоном Фаа. Називай його Владар Фаа. Не знаю, що в тебе спитають, але раджу казати правду.

Пантелеймон тепер був горобцем і з зацікавленим виглядом сидів на її плечі, тримаючись пазурцями за вовче пальто, поки вона йшла за Тоні крізь натовп до узвишшя.

Тоні підвів її. Знаючи, що всі в кімнаті все ще дивляться на неї, і усвідомлюючи, що раптом вона стала коштувати тисячу соверенів, Ліра почервоніла і завагалася. Пантелеймон стрибнув їй на груди, ставши диким котом, і тихо шипів, озираючись навкруги.

Хтось підштовхнув Ліру, і вона наблизилась до Джона Фаа. Він був серйозний, впевнений і незворушний, більше схожий на кам’яний стовп, ніж на людину, але нахилився і простягнув Лірі руку для потиску. Коли вона простягнула назустріч свою ручку, її майже не було помітно поряд із цією великою п’ятірнею.

— Ласкаво просимо, Ліро, — сказав він.

Його голос гримів, як грім. Вона б почала нервуватися, якби не Пантелеймон та не вираз обличчя Джона Фаа, який раптом пом’якшав. Він поводився із нею дуже чемно.

— Дякую, Владарю Фаа, — відповіла вона.

— Проходь до кімнати перемовин — поговоримо, — запросив Джон Фаа. — Ці Коста добре тебе нагодували?

— О, так. Ми їли вугрів на вечерю.

— Сподіваюся, справжніх вугрів із боліт.

Кімната перемовин була затишним місцем з великим каміном, буфетами, заповненими сріблом та порцеляною, і відполірованим роками столом, навколо якого стояли дванадцять стільців.

Усі інші чоловіки з платформи кудись пішли, але старий тремтячий чоловік залишився із ними. Джон Фаа допоміг йому сісти за стіл.

— Сідай тут, праворуч від мене, — сказав Джон Фаа Лірі, а сам зайняв місце на чолі столу. Ліра сиділа саме навпроти Фардера Корама. Її трохи лякала схожість його обличчя з черепом та його постійне тремтіння. Його деймоном була велика розкішна кішка кольору осені, яка м’яко прокралася з настовбурченим хвостом по столу і граціозно обнюхала Пантелеймона, а потім вмостилася на колінах у Фардера Корама, приплющивши очі та тихо муркаючи.

Жінка, яку Ліра спочатку не помітила, вийшла з затінку, несучи тацю із склянками. Вона поставила її біля Джона Фаа, ввічливо вклонилася і вийшла. Джон Фаа налив із глека невеличкі склянки дженіверу собі і Фардеру Ко-раму, а Лірі запропонував вина.

— Отже, — почав Джон Фаа, — ти втекла, Ліро.

— Так.

— І хто була та леді, від якої ти втекла?

— Пані Кольтер. Спочатку я думала, що вона добра, але потім з’ясувалося, що вона одна з гоблінів. Я чула, як хтось розповідав про гоблінів, вони називаються насправді Генеральне Облаткове братство, і вона очолює його. Вони опрацьовували якийсь план, хтозна-який, але вони хотіли, щоб я допомагала їм заманювати дітей. Вони не знали…

— Чого вони не знали? Кажи по порядку.

— Добре. По-перше, вони не знали, що я знайома з кількома дітьми, яких украли. Мій друг Роджер — хлопець з кухні Коледжу Джордана, Білі Коста і дівчинка з критого ринку в Оксфорді… Мій дядько — лорд Ізраель. Я чула, як вони розмовляли про його подорожі на північ, і я впевнена, він збирався щось зробити із гоблінами. Тому що я шпигувала за Ректором і вченими в Джордані, я сховалася у вітальні, куди нікому не дозволялося заходити, і чула, як дядько розповідав усім про свою експедицію на північ і про Пил, а також він привіз голову Станіслава Грумана, в якій татари зробили дірку. А зараз гобліни захопили його і десь ув’язнили. Ведмеді в обладунках охороняють його. І я хочу його врятувати.

Вона виглядала розлюченою і впертою, а також здавалася маленькою на тлі різьбленої спинки стільця. Два старі чоловіки не могли не всміхнутися. Але в той час, як посмішка Фардера Корама була нерішучим, складним виразом, який промайнув його обличчям, наче сонячне проміння в прохолодний березневий день, посмішка Джона Фаа була повільною, теплою, простою і доброю.

— Тобі краще розповісти нам, що ти чула того вечора від свого дядька, — сказав Джон Фаа. — Не приховуй нічого. Розкажи нам усе.

Ліра розповіла — повільніше, ніж коли вона пояснювала все Коста, і водночас чесніше. Вона побоювалася Джона Фаа — найбільше її лякала його доброта. Коли вона закінчила, вперше за весь вечір заговорив Фардер Корам. Його голос був багатим і мелодійним, він мав стільки різних відтінків, скільки шерсть його деймона.

— Пил, — сказав він, — вони називали його ще якось, Ліро?

— Ні. Лише Пил. Пані Кольтер сказала мені, що це елементарні частинки, але вона більше ніяк не називала його.

— І вони вважають, якщо робити щось із дітьми, можна дізнатися про нього більше?

— Так. Але я не знаю, що саме. Може, мій дядько… Дещо я забула вам розказати. Коли він показував їм слайди, він називав його іншим ім’ям. Оратор — ось як…

— Як? — здивувався Джон Фаа.

— Аврора, — виправив Фардер Корам, — так, Ліро?

— Так. І в світлі Оратора було ніби місто. З баштами, церквами, куполами та іншим. Воно було трохи схоже на Оксфорд, принаймні, мені так здалося. Дядька Ізраеля цікавило саме воно, але Ректор та інші вчені хотіли більше почути про Пил, як пані Кольтер і лорд Боріел та всі інші.

— Зрозуміло, — сказав Фардер Корам. — Це дуже цікаво.

— Тепер, Ліро, — мовив Джон Фаа, — я розповім тобі дещо. Фардер Корам — мудра людина. Він — провидець. Він пророкував усе, що відбуватиметься — і про Пил, і про гоблінів, і про лорда Ізраеля, і про все інше. А також він пророкував про тебе. Щоразу, коли Коста чи ще півдюжини інших сімей їхали в Оксфорд, вони поверталися із новинами. Про тебе, дитино. Ти знала це?

Ліра похитала головою. Вона почала відчувати страх. Пантелеймон тихенько, так, що ніхто не чув, ричав, але вона відчувала це пальцями крізь його шерсть.

— О, так, — продовжував Джон Фаа, — всі твої вчинки були відомі Фардеру Кораму.

Ліра не могла втриматися.

— Ми не пошкодили його! Чесно! І ми ніколи не запливали далеко…

— Про що ти, дитино? — здивувався Джон Фаа.

Фардер Корам засміявся. Раптом його тремтіння зникло і обличчя стало яскравим і молодим.

Але Ліра не сміялася. З тремтячими губами вона вела далі:

— Навіть якби ми знайшли чіп, ми б ніколи не витягли його! Це був лише жарт. Ми ніколи не хотіли затопити його!

Тоді й Джон Фаа почав сміятися. Він стукнув широкою долонею по столу так сильно, що задзвеніли склянки, його кремезні плечі затрусилися, і він навіть витер сльози з очей. Ліра ніколи не бачила такого видовища, ніколи не чула такого ревіння — ніби сміялася скеля.