Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 19

Він посміхнувся їй так, як це робила пані Кольтер — ніби вони були заодно. Вона відповіла ввічливою посмішкою, і він повернувся, щоб поговорити з кимсь іншим.

Ліра та Пантелеймон відчували жах один одного. Вона бажала піти кудись, щоб поговорити з ним; хотіла покинути цю квартиру, воліла повернутися назад до Коледжу Джордана, у свою маленьку бідну кімнату на дванадцятьох сходинках; вона хотіла знайти лорда Ізраеля…

І ніби у відповідь на її останнє бажання вона почула, як хтось згадав його ім’я. Ліра підійшла ближче до групи людей, які розмовляли неподалік, удавши, ніби хоче пригоститися стравою з тарілки, що стояла на столі. Чоловік у пурпуровому вбранні єпископа говорив:

— …Ні, я не думаю, що лорд Ізраель потривожить нас найближчим часом.

— Де, ви сказали, його тримають?

— Мені казали, у фортеці у Свольбарді. Його охороняють panserbjorne, ви знаєте, ведмеді в обладунках. Грізні створіння! Він не втече від них, хоч би прожив до тисячі років. І тому, я думаю, шлях вільний, майже вільний…

— Останні експерименти підтвердили те, в чому я завжди був упевнений — цей Пил — випромінювання від темної речовини і…

— Я чую зороастрійську єресь?

— Те, що раніше було єрессю…

— І якщо ми зможемо ізолювати темну речовину…

— Свольбард, ви сказали?

— Ведмеді в обладунках…

— Облаткове братство…

— Діти не страждають. Я впевнений у цьому…

— Лорд Ізраель в тюрмі…

Ліра почула достатньо. Вона повернулася і, рухаючись тихо, як Пантелеймон-метелик, пішла до своєї спальні й зачинила двері. Шум вечірки відразу ж став не таким чутним.

— Ну? — прошепотіла Ліра, а Пантелеймон обернувся на її плечі на щигля.

— Ми втечемо? — теж пошепки запитав він.

— Звісно. Якщо ми зробимо це зараз, з усіма цими людьми, може, вона не помітить одразу.

— Він помітить.

Пантелеймон мав на увазі деймона пані Кольтер. Коли Ліра подумала про цю огидну золотаву істоту, вона здригнулася від страху.

— Цього разу я буду битися з ним, — сміливо сказав Пантелеймон. — Я можу змінюватися, а він — ні. Я буду змінюватися так швидко, що він не зуміє мене втримати. Цього разу я здобуду перемогу, ось побачиш.

Ліра стривожено кивнула. Що їй одягти? Як їй вибратися непоміченою?

— Тобі треба піти й постежити, — прошепотіла вона. — Як тільки шлях буде вільний, ми втечемо. Обернися на метелика, — додала вона. — Пам’ятай, щоб нікого не було…

Вона трохи відчинила двері, і він пробрався крізь щілину, темний на тлі м’якого рожевого світла в коридорі.

Тим часом вона швидко надягла найтепліший одяг, який в неї був, поклала ще якісь речі в шовкову сумку з модного магазину, що вони відвідували саме в той день. Пані Кольтер давала їй гроші на солодощі, і хоч Ліра без міри витрачала їх, залишилося кілька соверенів, які вона поклала в кишеню темного пальта з вовчої шкіри.

Останнім вона упакувала алетіометр в його чорну оксамитову тканину. Чи знайшла його ця мерзотна мавпа? Мабуть, так. І він напевне розповів їй; якби тільки вона сховала його краще!

Вона навшпиньках підійшла до дверей. Її кімната виходила в кінець найближчого до холу коридору. На щастя, більшість гостей була в двох далеких кімнатах. Вона чула гомін голосів, сміх, шум труб у туалеті, дзенькання бокалів. І зрештою тоненький голосок метелика сказав їй у вухо:

— Тепер! Швидко!

Вона прослизнула крізь двері у хол і менш ніж за три секунди відчинила парадні двері квартири. За мить вона вже була назовні й тихенько причиняла їх. А потім з Пантелеймоном, знову щиглем, вона збігла сходинками і втекла.

6

Тенета

Вона швидко йшла від річки, бо широка набережна була надто освітленою. Між місцем, де вона була, і Королівським Арктичним Інститутом пролягло ціле сплетіння вузьких вулиць, — єдине місце, де вона могла орієнтуватися, і саме до цього лабіринту вона поспішала.

Якби лише вона знала Лондон так, як Оксфорд! Тоді б вона не мала сумніву в тому, які вулиці слід обминати, або де можна вкрасти трохи їжі, або — що найкраще — в які двері можна постукати, щоб переночувати. Тієї холодної ночі всі темні алеї були повні руху й таємного життя, якого вона зовсім не знала.

Пантелеймон обернувся на дику кішку й уважно вдивлявся в темряву, пронизуючи ніч очима. Час від часу він зупинявся і наїжачувався, тоді Ліра обходила двері, у які збиралася повернути. Ніч була повною звуків: вибухів п’яного сміху, хриплих голосів, лунких пісень, гуркоту й завивання погано змащених механізмів. Ліра обережно просувалася крізь усе це, намагаючись залишатися в тіні вузьких алей, всі її відчуття посилювалися і змішувалися з Пантелеймоновими.

Іноді їй доводилося перетинати широкі світлі вулиці, де гуркотіли й сипали іскри з-під своїх анібаричних дротів трамваї. На лондонських вулицях існували правила руху, але Ліра не звертала на них уваги, а коли хтось кричав на неї, вона втікала.

Було дуже приємно стати знову вільною. Вона знала, що Пантелеймон, який біг поряд із нею безшумною ходою кішки, відчував ту саму радість бути на відкритому повітрі, навіть якщо це було похмуре лондонське повітря, насичене димом, кіптявою та брязкотом. Через деякий час їм доведеться обдумати все, що вони почули в квартирі пані Кольтер, але не зараз. І через деякий час їм, нарешті, треба буде знайти місце для сну.

На перехресті, на розі біля великого універмагу, вікна якого віддзеркалювалися на мокрому тротуарі, стояв кавовий кіоск — маленький будиночок на колесах із прилавком під козирком, який слугував навісом. Усередині мерехтіло жовте світло, і кавовий аромат наповнював повітря. Хазяїн у білому одязі спирався на прилавок та розмовляв з кількома покупцями.

Це було спокусливо. Адже Ліра вже з годину мерзла на мокрих вулицях. Разом із Пантелеймоном-горобцем вона підійшла до прилавка і стала навшпиньки, щоб привернути увагу продавця.

— Чашку кави і бутерброд із шинкою, будь ласка, — сказала вона.

— Пізно гуляєш, моя люба, — сказав джентльмен у циліндрі і з білим шовковим шарфом.

— Так, — відповіла вона, відвертаючись від нього, щоб вивчити шумне перехрестя. Театр неподалік щойно спорожнів, і люди стояли поряд із освітленим фойє, чекаючи на кеби і накидаючи пальта на плечі. В іншому напрямку був вхід до підземної залізниці, теж повний людей, які рухалися вгору й униз сходами.

— Будь ласка, люба, — сказав продавець кави. — Два шилінги.

— Дозволь мені заплатити, — запропонував чоловік у циліндрі.

Ліра подумала: «А чому б і ні? Я можу бігати швидше за нього, і, мабуть, гроші мені знадобляться пізніше».

Чоловік у циліндрі поклав монету на прилавок і посміхнувся їй. Його деймон був лемуром. Він вчепився в лацкан хазяїна і своїми круглими очима вп’явся у Ліру.

Вона вкусила бутерброд і знову стала спостерігати за вулицею. Вона не мала уявлення, де знаходиться, тому що ніколи не бачила мапи Лондона і навіть не здогадувалася, наскільки він великий і скільки потрібно йти, щоб знайти село.

— Як тебе звати? — запитав чоловік.

— Еліс.

— Гарне ім’я. Дозволь додати краплю цього у твою каву… це зігріє…

Він відкручував кришку срібної фляжки.

— Я не хочу цього, — сказала Ліра. — Я хочу просто кави.

— Клянуся, ти ще ніколи не пила такого бренді.

— Пила. І мене дуже довго нудило. Я випила майже цілу пляшку.

— Як хочеш, — відповів чоловік, наливаючи у свою чашку. — Ти зовсім сама, куди ти підеш?

— Зустрітися зі своїм батьком.

— А хто він?

— Убивця.

— Хто?!

— Я ж вам сказала, він — убивця. Це його професія. Сьогодні ввечері він саме працює. Я несу йому чистий одяг, тому що він завжди забруднюється кров’ю, коли закінчує роботу.

— А! Ти жартуєш.

— Ні.

Лемур видав неясний звук і повільно сховався за циліндром чоловіка, щоб звідти дивитися на Ліру. Вона флегматично допила свою каву та доїла залишки бутерброда.