Янтарне скло - Пулман Филип - Страница 63

— Сміливіше! Ми прийшли сюди не для того, щоб робити вам боляче. Коли можеш, скажи нам що-небудь!

Дівчинка-дух заговорила слабким шепотом:

— Це зробили гарпії? Вони прагнули завдати тобі болю?

— Так, — відповіла Ліра, — але коли це все, на що вони Здатні, мене це не хвилює.

— О, вони здатні й на гірші речі…

— На які? Що вони можуть зробити?

Однак духи чомусь не хотіли сказати цього, лише хитали головами та мовчали. Нарешті один хлопець промовив:

— Коли ти перебуваєш у цьому місці вже сотні років, тебе це так утомлює, що гарпії вже не можуть тебе сильно налякати…

— Вони найбільше полюбляють розмовляти з новачками, — сказала перша дівчинка. — Це просто… Це просто жахливо. Вони… та ні, я не можу цього тобі розповісти.

Голоси духів були не гучнішими, ніж шепіт листопаду. Розмовляли лише діти: усі дорослі наче поринули в летаргічний сон, такий міцний, що здавалося, нібито вони вже ніколи не ворухнуться й нічого не скажуть.

— Будь ласка, послухайте мене, — промовила Ліра. — Ми із друзями прийшли сюди, щоб відшукати хлопця на ім'я Роджер. Він тут не дуже давно, лише декілька тижнів, отже, він небагато кого знає, але якщо вам відомо, де він…

Однак у глибині душі Ліра розуміла, що навіть якщо вони залишаться тут на декілька років і весь цей час переглядатимуть духів, вони зможуть побачити лише крихітну їх частку — настільки великою була їх кількість. Дівчинка відчула, як їй на плечі, наче гарпія, навалився відчай.

Утім, вона зціпила зуби й намагалася не дозволити тузі цілком заволодіти нею. «Хай там як, але ми сюди проникли, — подумала вона. — Це лише початок».

Перша дівчинка-дух щось тихо прошепотіла.

— Навіщо ми його шукаємо? — перепитав її Віл. — Річ у тому, що Ліра бажає поговорити з ним. Але я також хочу відшукати одну людину — свого батька, Джона Пері. Він десь тут, і перед тим, як повернутися до світу живих, я хотів би переговорити з ним. Тож, якщо можна, передай далі, що Роджера та Джона Пері шукають Ліра й Віл. Скажи…

Але тут духи — й діти, й дорослі — раптом повернулися й розлетілися хто куди, мов сухе листя, розкидане під поривом вітру. За мить довкола дітей виникла порожнеча, і невдовзі вони зрозуміли причину: згори залунали верескливі крики гарпій, і ось вони показалися із сутінку та, дихаючи смородом і б'ючи крилами, почали вигукувати щось глузливе.

Ліра відразу впала на землю та затулила руками вуха, а Віл, стиснувши в руці ніж, став на одне коліно над нею. Він побачив, що Тіаліс і Салмакія летять до них, однак вони все ще були далеко, і на декілька секунд хлопець залишився один на один зі зграєю гарпій, що кружляли над ним. Час від часу деякі з них злітали вниз, і Віл бачив, як їхні людські обличчя клацають зубами у повітрі, наче хапаючи якихось комах, та поливають його брудними глузливими словами. Здебільшого вони згадували його матір, і від цього серце хлопця тривожно стискувалося, проте частина його розуму залишалася спокійною та спостерігала, розраховувала, обмірковувала подальші дії. Жодна з гарпій не наважувалася наблизитися до ножа.

Щоб переконатися в цьому, Віл підвівся на ноги. Одна з гарпій — це могла бути їхня знайома, та, що називала себе «без імені» — змушена була різко звернути, тому що вона саме пірнала вниз, намірюючись пролетіти просто над його головою. Важкі крила незграбно вдарили по повітрю, але гарпія таки вхитрилася повернути ліворуч. Віл знав, що цілком міг би змахнути рукою з ножем та знести їй голову.

Поруч з'явилися галівесп'яни. Вони вже збиралися кинутися на гарпій, проте Віл вигукнув:

— Тіалісе, Салмакіє, сюди!

Бабки всілися хлопцеві на плечі, і він сказав:

— Не треба. Подивимося, що вони робитимуть. Поки що вони лише галасували. Гадаю, коли та гарпія вдарила Ліру, це була тільки випадковість. Мені здається, вони не збираються нас торкатися. Ми можемо просто не звертати на них уваги.

Ліра підвела голову й широко розкритими очима подивилася вгору. Створіння кружляли довкола голови Віла, іноді пролітаючи за фут від нього, але в останню мить вони завжди повертали. Хлопець бачив, що галівесп'яни жадають бійки, а крила їхніх бабок тремтять від бажання разом зі своїми смертоносними наїзниками кинутися в повітря. Проте Тіаліс і Салмакія стрималися: вони зрозуміли, що Віл має рацію.

Поведінка духів також змінилася: побачивши, що Віл стоїть неушкоджений і анітрохи не боїться гарпій, вони знову почали помалу наближатися до подорожан. Вони з острахом дивилися на чудовиськ, але притягання теплої плоті та крові було надто сильним, щоб вони могли йому опиратися.

Ліра підвелася та стала пліч-о-пліч із Вілом. Її рана знову відкрилася, і по її щоці текла цівка крові, проте дівчинка, здавалося, не звертала на це жодної уваги.

— Віле, — промовила вона, — я рада, що ми прийшли сюди разом…

Хлопець відчув у її голосі особливу інтонацію та побачив той особливий вираз її обличчя, котрий, як він добре знав, указував на те, що вона обмірковує щось відчайдушне, однак ще не наважується сказати про це йому.

Він кивнув, показуючи, що розуміє її.

Дівчинка-дух сказала:

— Ходімо за нами, ми їх відшукаємо!

Віл і Ліра відчули, як примарні руки наче проникають усередину їхніх тіл, хапають за ребра й тягнуть за собою. Це почуття було просто неймовірним.

Тож вони вирушили в похід через величезну неживу рівнину. Гарпії, кричачи, почали здійматися вгору, проте все одно трималися над дітьми. Галівесп'яни летіли поруч із ними, уважно стежачи за крилатими чудовиськами.

— Вибачте, — прошепотіла якась інша дівчинка-дух, що рухалася неподалік, — але де ваші деймони? Я не розумію…

Ліра кожної миті гостро відчувала відсутність свого любого Пантелеймона, і відповісти їй було нелегко, тож Віл узяв це на себе.

— Ми залишили деймонів зовні, — промовив він. — Там вони будуть у безпеці. Ми заберемо їх пізніше. А в тебе був деймон?

— Так, — відповів дух, — його звали Сендлінг, я його так любила…

— Він уже набув постійної форми? — спитала Ліра.

— Ні, ще ні. Він гадав, що буде птахом, а я сподівалася, що він помиляється, адже мені дуже подобалося вночі відчувати в ліжку поруч із собою його пухнасте тіло. Але він дедалі більше часу проводив у вигляді птаха. Як звати твого деймона?

Ліра відповіла, і духи знову полізли ближче до неї: вони всі хотіли поговорити про своїх деймонів.

— Мого звали Матапан…

— Ми часто грали в хованки, він змінювався, наче хамелеон, і я його зовсім не бачив, він так добре…

— Одного разу я пошкодив око й нічого не бачив, однак Він привів мене додому…

— Він ніколи не хотів набувати постійної форми, але я хотів вирости, і ми весь час сперечалися…

— Він зазвичай залазив мені в долоню, згортався так у клубок і засинав…

— Може, вони десь тут, лише в іншому місці? Ми їх колись побачимо?

— Ні. Коли ти вмираєш, твій деймон згасає, наче полум'я свічі. Я бачив, як це відбувається. Я вже ніколи не побачу свого Кастора, не попрощаюся з ним…

— Вони не можуть зникнути безслідно! Вони повинні десь бути! Мій деймон десь є, я знаю це!

Духи збуджено штовхалися, їхні очі сяяли, а щоки потеплішали, наче вони брали від подорожан крупинки життя. Віл спитав:

— Тут є хтось із мого світу — світу, де в людей немає деймонів?

Худорлявий хлопчик-дух одного з ним віку кивнув, і Віл підійшов до нього.

— Ми не знали, що таке деймон, але тепер знаємо, що таке втратити його. Тут є люди з найрізноманітніших світів.

— Я була знайома зі своєю смертю, — промовила одна дівчинка. — Я знала її майже все своє життя. Коли я почула, як інші розмовляють про деймонів, то гадала, що вони мають на увазі смертей. Я сумую за нею, але знаю, що вже ніколи її не побачу. «Я виконала своє завдання», — сказала вона мені наостанку і пішла геть. Коли вона була поруч, я знала, що можу їй довіряти, знала, що вона завжди вкаже мені слушний шлях. Але тепер її немає. Я не знаю, що буде з нами далі.

— Нічого не буде, — сказав хтось інший. — Усе довічно-залишиться незмінним.