Янтарне скло - Пулман Филип - Страница 51

— До речі, вони шпигуни, — зауважив Віл, — отже, добре вміють ховатися та підслуховувати. Тож, мабуть, нам краще зовсім не згадувати про наші наміри. Ми знаємо, куди збираємося, а коли вони побачать, що ми прорізаємо вікно, то змушені будуть просто піти за нами.

— Зараз вони нас не чують — надто велика відстань. Віле, я також питала алетіометр, як туди потрапити. Він лише сказав: «Слухайтесь ножа».

— Отже, нібито все легко? — промовив хлопець. — Але я впевнений, що насправді це не так. Знаєш, що сказав мені Йорик?

— Не знаю. Коли ми прощалися, він лише сказав, що все це буде дуже складно для тебе, але, на його думку, ти впораєшся. Проте він не повідомляв мені ніяких подробиць…

— Ніж зламався тому, що я подумав про свою матір, — пояснив Віл. — Отже, я мушу зовсім не думати про неї. Але… Це як коли хтось каже тобі: «Не думай про крокодила», однак саме тому, що тобі це сказали, ти нічого не можеш із собою вдіяти й постійно думаєш про нього…

— Проте минулої ночі ти зробив вікно, й нічого не сталося, — сказала Ліра.

— Так… Та може, річ у тому, що я був дуже втомлений. Що ж, побачимо. Просто слухатися ножа, кажеш?

— Прилад сказав лише це.

— То ми могли б вирушити прямо зараз. Щоправда, їжі залишилося обмаль. Маємо відшукати щось їстівне — хліб чи фрукти наприклад. Отже, спочатку я знайду світ, де можна дістати їжу, а потім почнемо пошуки світу мертвих.

— Гаразд, — погодилася Ліра, задоволена тим, що всі живі та здорові й вони знову вирушають у невідоме.

Діти повернулися до шпигунів, котрі насторожено сиділи біля ножа, надівши на плечі свої торби.

— Ми хотіли б знати, які у вас наміри, — промовила Салмакія.

— Гаразд. Поки що ми не збираємося йти до лорда Ізраеля, ми повинні спершу виконати ще одну справу.

— Може, скажете, яку саме? Адже ми все одно не в змозі перешкодити вам.

— Ні, не скажемо, — мовила Ліра, — бо ви відразу перекажете це своєму начальству. Вам доведеться піти з нами, Не знаючи, куди ми йдемо. Певна річ, ви можете відмовитися та повернутися до лорда Ізраеля.

— Не може бути й мови, — відрізав Тіаліс.

— Нам потрібна певна гарантія, — промовив Віл. — Ви шпигуни, тож нечесність — це ваша професійна риса. Ми повинні знати, що можемо довіряти вам. Минулої ночі ми були надто втомлені, щоб думати про це, але нічого не може перешкодити вам дочекатися, поки ми поснемо, паралізувати нас отрутою та викликати по цьому магнітному передавачу лорда Ізраеля. Ви могли б зробити це дуже легко, тож нам потрібна вагома запорука того, що ви не чинитимете так. Обіцянки буде замало.

Галівесп'яни аж затремтіли від люті — настільки не сподобалося їм зневажливе ставлення до їхньої честі. Нарешті опанувавши себе, Тіаліс сказав:

— Ми не погоджуємось на однобічні вимоги. Ви мусите дати нам щось натомість, а саме повідомити нам, у чому полягають ваші наміри — і тоді я передам вам магнітний резонатор. Ви повинні будете віддавати його мені щоразу, коли я схочу відіслати повідомлення, проте ви завжди знатимете, що відбувається, а ми не зможемо користуватися ним без вашої згоди. Це буде наша гарантія. А тепер скажіть нам, куди ви збираєтесь і навіщо.

Віл і Ліра обмінялися поглядами.

— Гаразд — промовила Ліра, — це буде чесно. Так от, ми збираємося відвідати світ мертвих. Ми не знаємо, де він розташований, але ніж відшукає його. Ось такими є наші наміри.

Галівесп'яни недовірливо-збентежено дивилися на дітей. Нарешті Салмакія блимнула очима та сказала:

— У ваших словах немає сенсу. Люди просто вмирають, і ніякого світу мертвих не існує.

— Я гадав, що так воно і є, — мовив Віл, — але наразі я в цьому вже не впевнений. Принаймні, ми можемо з'ясувати це за допомогою ножа.

— Але навіщо це вам? Ліра кинула погляд на Віла, і той кивнув.

— Що ж, ми розповімо, — сказала дівчинка. — До того, як я познайомилася з Вілом, задовго до того, як я заснула, я привела одного свого друга в небезпечне місце, і його було вбито. Я вважала, що рятую його, але насправді все сталося навпаки. А поки я спала, мені наснилося, що я зустріла його, і якби я потрапила до того місця, де він опинився, то могла б виправити свою помилку, принаймні вибачитися. А Віл хоче відшукати там свого батька, котрий загинув, так і не поговоривши з ним. Бачите, лорд Ізраель навіть думати про це не схотів би — так само як пані Кольтер. Якби ми пішли до нього, то були б змушені робити те, чого хоче він, а на Роджера — мого вбитого друга — йому відверто начхати. Але ж мені він небайдужий! Мені та Вілу. Ось якими є наші плани.

— Дитино, — промовив Тіаліс, — коли ми вмираємо, все скінчується. Іншого життя немає. Ти вже бачила смерть, бачила мертві тіла та знаєш, що трапляється з деймоном, коли приходить смерть. Він просто зникає. Так яка ж частина людини залишається живою?

— Ми підемо та дізнаємося, — повторила Ліра. — А тепер, коли ми все вам сказали, я візьму ваш магнітний резонатор.

Вона простягла руку, і, щоб надати її вимозі переконливості, поруч із нею випрямився, повільно виляючи хвостом, леопард-Пантелеймон. Тіаліс скинув заплічну торбу та поклав її на долоню дівчинці. Резонатор виявився навдивовижу важким — звичайно, не для Ліри, але вона подумала, що шевальє повинен бути дуже сильним чоловіком, щоб піднімати таку вагу.

— А скільки часу, на вашу думку, триватиме ця експедиція? — поцікавився Тіаліс.

— Ми цього не знаємо, — сказала йому Ліра. — Ми взагалі знаємо про світ мертвих анітрохи не більше, ніж ви. Треба просто піти туди та дізнатися.

— Але спочатку, — втрутився Віл, — ми повинні роздобути десь води та їжі, яку можна буде взяти з собою. Тож я збираюся відшукати світ, де можна взяти все це, а потім ми почнемо шукати прохід до світу мертвих.

Тіаліс і Салмакія піднялися на своїх бабок, але утримували їх на землі. Величезні комахи жадали польоту, проте їхні наїзники за допомогою збруї цілком підпорядкували ЇХ своїй волі. У світлі дня Ліра вперше побачила надзвичайно тонке шовкове повіддя, сріблясті стремена та крихітні сідла.

Віл дістав ніж, і його охопило майже непереборне бажання відчути вібрацію свого рідного світу: у нього й досі була кредитна картка, на яку можна було придбати їжу, і він навіть Міг зателефонувати пані Купер і спитати, як там мати…

Ніж у його руці заскреготав, наче цвях, що натрапив на камінь, і серце хлопця ледь не зупинилося, Якщо він знову зламає ніж, це буде кінець.

Почекавши ще декілька секунд, він зробив нову спробу. Але цього разу замість того, щоб намагатися не думати про матір, він сказав собі: «Так, мені відомо, що вона десь є, але поки я робитиму це, я спробую не дивитися на неї…»

І цього разу все пройшло як слід. Віл відшукав новий світ, прорізав вікно, і за декілька секунд усі вони вже стояли у дворі будівлі, схожої на заможну ферму північної країни на кшталт Голландії чи Данії. Вистелений камінням двір був чисто підметений, перед ними знаходилися відчинені двері стайні. Із туманного неба м'яко світило сонце, а в повітрі стояв запах паленого, а також якийсь неприємний сморід. Людей не було чути, хоча з конюшні долітало гучне дзижчання, таке жваве, що здавалося, ніби там працює якась машина.

Ліра зазирнула всередину й відразу відсахнулася, її обличчя пополотніло.

— Там чотири… — вона піднесла руку до горла, судорожно ковтнула та продовжила: — Четверо мертвих коней. І мільйони мух…

— Дивись, — підвів руку Віл, — або краще не дивись… Він показував на зарості малини, що оточували город.

В них виднілися людські ноги, одна взута, а друга боса.

Ліра не схотіла дивитися на все це, але Віл підійшов, аби подивитися, чи жива та людина. За хвилину він повернувся, збентежено хитаючи головою.

Галівесп'яни тим часом уже влітали в розчинені двері будинку.

Тіаліс вилетів надвір, наблизився до Віла та промовив:

— Всередині краще пахне.

Потім він знову перелетів через поріг, а Салмакія почала оглядати прибудови.

Віл пішов за шевальє та опинився у великій квадратній кухні. На старомодному комоді був розставлений білий порцеляновий посуд, посеред кухні височів старий сосновий стіл із порізаною ножами стільницею, а на печі стояв холодний чайник. До кухні примикала комора, з якої надходив духмяний аромат яблук. Віл зазирнув туди й побачив закладені яблуками полиці. У всьому будинку стояла гнітюча тиша.