Янтарне скло - Пулман Филип - Страница 29

Але Балтамос-птах уважно стежив за нею, тож Віл ступив на підлогу печери та вслід за пані Кольтер пішов до маленького тіла, що нерухомо лежало в тіні.

Це була вона, його найкраща подруга. Вона міцно спала, на вигляд така маленька й беззахисна! Віл із подивом подумав, як могла вся та вогняна сила, що її являла собою Ліра, коли не спала, перетворитися на ніжність і м'якість Ліри сплячої. Біля її шиї лежав тхір-Пантелеймон, його смух виблискував, а пасмо волосся на Ліриному чолі було вогким.

Віл опустився на коліна поруч із нею та зачесав її волосся назад. Обличчя дівчинки було гарячим. Куточком ока Віл побачив, що золотава мавпа готується до стрибка, та поклав руку на ніж, але пані Кольтер ледь помітно похитала головою, і мавпа розслабилася.

Намагаючись робити це якомога непомітніше, Віл запам'ятовував план печери: розмір і форму кожного каменя, нахил підлоги, висоту стелі над сплячою дівчинкою. Невдовзі йому доведеться відшукати її в темряві, і треба було по змозі полегшити це завдання.

— Тож, як бачиш, їй ніщо не загрожує, — промовила пані Кольтер.

— А чому ви утримуєте її тут? І чому не дозволяєте їй прокинутися?

— Сядьмо.

Пані Кольтер не скористалася стільцем, а опустилася поруч із хлопцем на покриті мохом камені біля входу в печеру.

Вона розмовляла таким м'яким голосом, а в її очах світилася така сумна мудрість, що недовіра Віла зросла. Він відчував, що кожне сказане нею слово брехливе, кожен рух містить загрозу, а кожна посмішка є лише маскою, потрібною для того, щоб обдурити його. Що ж, доведеться й собі обдурити її: прикинутися безпечним. Адже у своєму житті Віл безліч разів успішно обдурював тих учителів, полісменів, сусідів і соціальних працівників, котрі цікавилися ним та його домівкою: його навчило цього саме життя.

«Гаразд, — подумав він, — я впораюся з тобою».

— Не хочеш попити? — спитала пані Кольтер. — Я почуваю спрагу… Це зовсім безпечно, дивись.

Вона розрізала якийсь коричневий зморщений плід і видавила мутний сік у два маленькі кухлики. Зробивши ковток із одного з них, вона простягнула другий Вілові, і хлопець надпив його. Сік був свіжим і солодким.

— Як ти відшукав це місце? — поцікавилася жінка.

— Я йшов по ваших слідах. Це було неважко.

— Зрозуміло. Лірин алетіометр у тебе?

— Так, — відповів Віл, залишивши її в невіданні, чи може він читати цей прилад.

— Я так розумію, у тебе також ніж?

— Це сер Чарльз розповів вам про нього?

— Сер Чарльз? А, Карло? Звісно, він. Те, що він сказав, було надзвичайно цікавим. Чи можу я подивитися на нього?

— Звісно, ні, — промовив Віл. — Чому ви втримуєте Ліру тут?

— Тому що я люблю її, — була відповідь. — Я її мати. Їй загрожує жахлива небезпека, але я не хочу, щоб із нею сталося щось погане.

— А що саме їй загрожує? — спитав хлопець.

Пані Кольтер поставила свій кухоль на землю та нахилилася вперед, зробивши так, щоб її волосся звисало обабіч обличчя. Знову випрямившись, вона обома руками заправила його за вуха, і Віл відчув, що від неї дмухне ароматом якихось парфумів разом зі свіжим запахом її тіла. Це стривожило його.

Навіть якщо пані Кольтер помітила його реакцію, вона цього не видала.

— Послухай, Віле, — почала вона, — я не знаю, як ти познайомився з моєю дочкою, не знаю, що тобі відомо, і, безперечно, не знаю, чи можу я тобі довіряти, але, хай там як, я втомилася брехати. Тож слухай правду. Я з'ясувала, що моїй дочці загрожують саме ті люди, до яких я раніше належала: церковники. Відверто кажучи, я гадаю, що Церква хоче вбити її. Отже, як бачиш, переді мною постала дилема: коритися Церкві чи рятувати свою дочку. Я була відданою слугою Церкви, можливо, навіть найвідданішою з усіх: я віддала їй усе своє життя, усі свої помисли. Але дочка… Я знаю, що коли вона була малою, я не дбала про неї як слід. Її швидко забрали в мене, виховали невідомі мені люди. Либонь, саме тому вона не бажає довіряти мені. Але коли вона почала підростати, я побачила, яка небезпека їй загрожує, і тричі спробувала врятувати її. Мені довелося стати віровідступником і ховатися в цьому віддаленому місці, і я гадала, що тут вона в безпеці. Але тепер я дізналася, що ти дуже легко відшукав нас — і, як ти розумієш, це тривожить мене. Я впевнена, що люди Церкви відстали від тебе лише ненабагато, і вони прагнуть убити мою дочку, Віле! Церква просто не дозволить їй жити.

— Але чому? Чому вони так ненавидять її?

— Тому що вважають, що в майбутньому вона вчинить щось згубне для Церкви. Я не знаю, що саме: якби я це знала, то спромоглася б зробити її становище безпечнішим. Однак я знаю лише те, що Церква ненавидить Ліру й що вона не знає пощади.

Пані Кольтер нахилилася вперед, її слова були спокійними, розважливими й чіткими.

— Чому я розповідаю тобі все це? — повела вона далі. — Чи можу я тобі довіряти? Здається, обставини не залишають мені вибору. Я не можу втекти самотужки, мені просто нікуди далі втікати. А коли ти друг Ліри, ти міг би стати й моїм другом, а мені дуже потрібні друзі, їхня допомога. Зараз на мене йде війною весь світ. Якщо Церква відшукає нас із Лірою, то знищить не лише її, а й мене. Я самотня, Віле, в цій печері на краю світу лише я та моя дочка. І тут з'являєшся ти та показуєш мені, як легко нас відшукати. Що ти збираєшся робити? Чого ти хочеш?

— Чому ви утримуєте її уві сні? — промовив хлопець, ігноруючи її запитання.

— А що станеться, коли вона прокинеться? Вона відразу втече, а самотужки їй не протриматися і п'яти днів.

— Але чому б не пояснити їй усе це та не дозволити самій зробити свій вибір?

— Ти вважаєш, вона мене вислухає? І навіть якщо вислухає, чи повірить вона мені? Вона мені не довіряє, навіть ненавидить мене, Віле. Ти повинен знати це: вона зневажає мене. Я… навіть не знаю, як це сказати… я так люблю її, що заради неї відмовилася від усього, що мала — від кар'єри, становища в суспільстві, багатства, комфортного життя… І все це заради того, щоб прийти в печеру в горах та харчуватися засохлим хлібом і кислими фруктами — адже головне для мене не дозволити їм убити мою дочку. І якщо для цього я мушу не давати їй прокинутися, хай буде так. Але я зобов'язана не дати її вбити! Хіба твоя мати не зробила б того самого?

Віла охопив напад люті та обурення: як вона посміла згадувати у своїх доказах його матір? Потім його обурення дедалі посилилося, бо він подумав про те, що його мати, зрештою, зовсім не захищала його: це він був змушений захищати її. Чи любила пані Кольтер Ліру більше, ніж Елен Пері любила його самого? Але це було нечесно: його мати тяжко хворіла.

Або пані Кольтер не побачила, яку бурю почуттів спричинили її слова, або була диявольськи розумною, але її чудові очі м'яко спостерігали за тим, як Віл почервонів і ніяково заворушився. Цієї миті пані Кольтер виглядала такою самою простосердою, як її дочка.

— Але що ти збираєшся робити? — знову спитала вона.

— Я побачив Ліру, — сказав Віл, — вона жива, і, здається, їй нічого не загрожує. Це все, що я хотів дізнатися. Тепер я можу, як і збирався, піти на допомогу лордові Ізраелю.

Пані Кольтер не спромоглася приховати свого подиву, але швидко опанувала себе.

— Ти ж не… я гадала, що ти міг би допомогти нам, — вже спокійно вимовила вона, не благаючи, а просто запитуючи. — За допомогою ножа. Я бачила, що ти робив у домі сера Чарльза. Ти міг би убезпечити нас обох, чи не так? Міг би ти допомогти нам сховатися?

— Я пішов, — сказав Віл і підвівся.

Пані Кольтер простягла руку. Сумна посмішка, знизування плечима, кивок, ніби вона визнавала, що досвідчений суперник зробив удалий хід по шаховій дошці — усе це вона дуже вміло виразила своїм тілом. Віл відчув, що ця жінка йому подобається: вона була хороброю, до того ж дуже нагадувала Ліру, хоча, звичайно, перевершувала дочку багато в чому. Хлопець просто нічого не міг вдіяти — пані Кольтер йому подобалася.