Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 22

— Так, — пообіцяла Ліра. — Якщо я кажу, що прийду, то обов'язково приходжу. Думаю, я зможу допомогти вам.

З цими словами вона вийшла. Консьєрж за столом мигцем глянув на неї та знову заглибився у газету.

— Розкопки в Нуніатаці, — сказав археолог, розвернувшись у кріслі. — За останній місяць ти вже другий, хто мене про них розпитує.

— А хто був першим? — ураз насторожившись, запитав Віл.

— Думаю, це був журналіст, але не впевнений, — була відповідь.

— А що він хотів знати?

— Він казав, що це пов'язано з одним із людей експедиції, котрі зникли тоді. Коли це сталося, був розпал холодної війни — так звані зоряні війни. Ймовірно, ти надто молодий, аби пам'ятати все це. Тоді американці та росіяни будували по всій Арктиці величезні радіолокаційні станції… До речі, а навіщо це тобі?

Віл відповів, намагаючись залишатися спокійним:

— Я просто хочу якомога більше дізнатися про ту експедицію. Мені доручили у школі підготовити доповідь про доісторичних людей. А коли я прочитав, що та експедиція зникла, мені стало цікаво.

— Що ж, не одному тобі. Свого часу навколо цієї справи вчинили неабиякий галас. Тоді я підготував інформацію для одного журналіста. Це мала бути попередня розвідка, а не справжні розкопки. Не можна здійснювати розкопки, не знаючи заздалегідь, чи взагалі варто це робити, тому вони вирушили туди, щоб оглянути декілька місць і скласти звіт. Усього їх було І півдесятка хлопців. Іноді в подібних експедиціях ми об'єднуємо сили з представниками інших галузей, скажімо, геологами чи кимсь іще — так можна заощадити на витратах. Вони займаються своїми справами, а ми — своїми. Того разу у складі групи був фізик-ядерник; я думаю, він цікавився явищами, що відбуваються у верхніх шарах атмосфери. Якщо знаєш, Північне сяйво й усе таке… Він узяв із собою повітряні кулі з радіопередавачами. З ними поїхав ще один чоловік, у минулому моряк, щось на кшталт професійного мандрівника. Вони збиралися відвідати якусь геть дику територію, а в Арктиці білі ведмеді завжди становлять небезпеку. Археолог здатен впоратися з певними речами, але не дуже добре стріляє, і людина, що має відповідну військову підготовку, яка може орієнтуватися на місцевості, ставити табір тощо, може бути для експедиції вельми корисною.

Проте всі вони зникли. Вони підтримували радіозв'язок із місцевою дослідницькою станцією, та одного дня сигнал не надійшов. Тоді була велика снігова буря, але для тієї місцевості то досить звичне явище. Пошукова експедиція знайшла їхній останній табір, він був більш-менш непошкодженим, хоча ведмеді й з'їли їхні запаси, але людей не було видно. Боюся, це все, що я можу повідомити.

— Зрозуміло, — сказав Віл. — Дякую. Мм… А цей журналіст, ви казали, що він цікавився одним із членів експедиції. Ким саме?

— Професійним мандрівником, його прізвище було Пері.

— А який він на вигляд? Я маю на увазі журналіста.

— Навіщо тобі це треба знати?

— Я… — ніякі правдоподібні причини чомусь не спадали Вілові на думку, і він пошкодував, що спитав це. — Мені просто цікаво.

— Наскільки я пам'ятаю, це був високий білявий чоловік. Волосся в нього було дуже світлим.

— Дякую, — сказав Віл і повернувся, щоб піти.

Археолог мовчки подивився, як він виходить із кімнати, його обличчя стало трохи насупленим. Віл побачив, я к він бере в руку телефонну трубку, і швидко вийшов із будинку.

Він тремтів. Так званий журналіст був одним із тих людей, що приходили до нього в дім: високий чоловік зі світлим волоссям, у якого, здавалося, зовсім не було ні брів, ані він. Зі сходів упав не він — він вискочив із дверей будинку, коли Віл щодуху біг геть. Але ж він не був журналістом!

Хлопець побачив неподалік великий музей і пішов туди, тримаючи планшет так, ніби він над чимось працює, і присів на лаву в галереї, увішаній картинами. Він сильно тремтів і відчував нудоту — на нього тиснуло відчуття того, що він убив людину. Досі він тримав себе в руках, але тепер його прорвало. Він позбавив того чоловіка життя!

Він просидів у галереї десь із півгодини, й це були чи не найгірші півгодини в його житті. Повз нього проходили якісь люди, вони, не звертаючи на нього уваги, дивилися на картини й тихо щось обговорювали. Доглядач галереї декілька хвилин постояв у дверях, заклавши руки за спину, потім пішов геть, нічого не сказавши, а Віл усе сидів нерухомо, борючись з жахом того, що він накоїв.

Поступово він трохи заспокоївся: врешті-решт, він захищав свою матір. Ті люди лякали її, а з огляду на те, В якому стані вона перебувала, їх можна було б звинуватити в незаконному переслідуванні. Він мав повне право захищати свій дім, і батько напевно схвалив би його дії. Він зробив це тому, що слід було це зробити — зрештою, треба було запобігти викраденню зеленого шкіряного бювара. Він захищався, бо хотів відшукати свого батька — хіба в нього немає права на це? Він ніби разом повернувся до своїх дитячих ігор, коли вони з батьком рятували один одного від лавин та жорстоких піратів. Що ж, наразі гра стала дійсністю. «Я знайду тебе, — подумки сказав він. — Допоможи мені, і я знайду тебе, тоді ми разом доглядатимемо маму, й усе буде гаразд…»

Зрештою, тепер йому було де ховатися — ніхто не відшукає його в іншому світі. Папери з бювара також були в безпеці, під матрацом в Ситагазі, — хай навіть у нього не було часу прочитати їх.

Віл помітив, що всі люди почали рухатися в одному напрямку. Вони виходили — доглядач повідомив їм, що за десять хвилин музей зачиняється. Хлопець узяв себе в руки та також пішов до виходу. Вулиця Хай-стрит пролягала неподалік, і він подумав, чи не зайти йому до офісу адвоката — попри те, що він сказав по телефону раніше. Той чоловік був досить приязним…

Але, коли Віл уже вирішив перейти вулицю та увійти, він побачив дещо таке, від чого вмить застиг на місці.

З автомобіля виходив високий чоловік із білими бровами.

Хлопець відвернувся та почав спостерігати за тим, що відбувалося, у віддзеркаленні вітрини ювелірної крамниці. Він побачив, як чоловік озирнувся, поправив краватку та увійшов в офіс. Щойно він зник, Віл швидко пішов геть, відчуваючи, як його серце шалено калатає. Небезпека крилася повсюди. Він підійшов до будинку університетської бібліотеки і став чекати на Ліру.

5

Поштовий папір

— Віле!

Голос Ліри був тихим, але хлопець усе одно смикнувся. Вона сиділа на лаві неподалік від нього, проте він її не помітив.

— Ти звідки?

— Я знайшла свого вченого! Це жінка, її звуть доктор Мелоун. У неї є механізм, що здатен бачити Пил, і вона незабаром навчить його розмовляти…

— Я не помітив, як ти підійшла.

— Та ти й не дивився, — відповіла дівчинка. — Мабуть, ти думав про щось інше. Добре, що я тебе знайшла. Знаєш, дурити людей вельми просто. Дивись.

Повз них проходили, рухаючись майже синхронно і підозріло озираючись довкола, двоє полісменів, чоловік і жінка. Було тепло, і вони були в білих сорочках із закоченими рукавами. Віл сторожко подивився на їхні рації та кийки. Коли вони наблизилися до лави, Ліра підвелася та заговорила з ними.

— Ви не підкажете мені, де знаходиться музей? — спитала вона. — Ми з братом повинні були зустрітися там із батьками, але, мабуть, загубилися.

Полісмен подивився на Віла, й той, стримавши свою злість, знизав плечима: так, ми загубилися, як по-дурному, правда?

Чоловік посміхнувся, а жінка спитала:

— А який музей? Ешмолін?

— Так, саме цей, — відповіла Ліра та зробила вигляд, ніби уважно слухає пояснення жінки.

Віл підвівся, подякував поліцейським, і вони з Лірою пішли геть. Вони не озиралися, але поліція вже втратила до них інтерес.

— Бачив? — спитала Ліра. — Якщо вони тебе шукали, я їх відвернула: вони не звернуть уваги на хлопця з сестрою. Мені краще не відходити від тебе ні на крок, — почала виговорювати вона йому, щойно вони завернули за ріг будинку. — Сам ти можеш ускочити в халепу.