Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 20

— Печеру? — перепитала Ліра.

— О, вибач. На екран комп'ютера — так ми його називаємо. Тіні на стінах Печери — це із творів Платона. Це сказав наш археолог — він має енциклопедичні знання. Але він поїхав до Женеви, на співбесіду щодо прийом у на якусь роботу, і не думаю, що він швидко повернеться… так про що це я? А, про Печеру. Коли ти прилучився до неї, Тіні починають відповідати на твої думки. У цьому не може бути сумнівів — вони прилітають у твої думки, як зграї птахів…

— А як щодо черепів?

— Я вже наближуюсь до цього моменту. Олівер Пейн, один із моїх колег, якось цілий день займався дурницями — перевіряв усе підряд на комп'ютері. Він здобув дивні результати — вони не мали сенсу, якщо дивитися на них із позицій фізики. Він узяв слонову кістку — просто необроблений її шматок, — і навколо неї не було Тіней. Вона не реагувала, але різьблена шахова дошка реагувала; велика дерев'яна тріска не реагувала, а дерев'яна лінійка реагувала. Ти розумієш, що йдеться про елементарні частинки?! Про найдрібніші клаптики невідомо чого. Вони знали, якими були ті речі! Усе те, що пов'язане з людською працею та думкою, оточене Тінями…

Пані Мелоун трохи помовчала та продовжила:

— А потім Олівер, доктор Пейн, попросив одного свого друга з музею тимчасово дати йому викопні черепи — він хотів подивитися, як далеко простирається цей ефект у часі. Так от, десь за тридцять-сорок тисяч років від нас на часовій осі розташована точка розриву. До того Тіней не було; після того їх з'явилася сила-силенна. А саме в ті часи, судячи з усього, людина стала такою, якою вона є зараз. Це були наші віддалені предки, але від нас вони майже не відрізнялися…

— Це Пил, — з переконаним виглядом сказала Ліра. — Саме таким він є.

— Але річ у тому, що все це не можна написати в заявці на продовження фінансування наукового проекту — тебе просто не сприймуть серйозно. Це схоже на маячню, усе це просто не може існувати! А якщо й може, про це краще забути — а також про все те, що з цим пов'язано.

— Я хочу подивитися в Печеру, — сказала Ліра й підвелася.

Доктор Мелоун чухала собі потилицю та часто кліпала — мабуть, хотіла відігнати туман від утомлених очей.

— Що ж, чому б і ні, — відповіла вона. — Може, завтра комп'ютера в нас уже не буде. Іди сюди.

Вона провела Ліру в другу кімнату. Приміщення було більшим від першого та заставленим електронним обладнанням.

— Ось вона, — сказала доктор, вказавши на сірий екран. — За всіма цими дротами стоїть детектор. Щоб побачити Тіні, ти маєш підключитися до деяких електродів. Це як зняти електроенцефалограму.

— Я хочу спробувати, — заявила Ліра.

— Ти нічого не побачиш. Все одно я надто втомилася, а налаштувати це дуже нелегко.

— Будь ласка! Я знаю, що роблю!

— Добре тобі, мені б так! Ні, борони Боже. Це дороге, складне наукове обладнання, його не можна вмикати заради втіхи, як гральні автомати… До речі, звідки ти? І чому ти не в школі? Як ти сюди потрапила?

Вона знову протерла очі, ніби прокидаючись. Ліра тремтіла. «Кажи правду», — згадала вона.

— Мені вказав на це місце він, — сказала вона, дістаючи з рюкзака алетіометр.

— Матір Божа, що це таке? Компас?

Ліра подала прилад жінці. Відчувши його вагу, доктор Мелоун витріщила очі.

— Боже мій, він золотий! Звідки ж…

— Я думаю, він робить те саме, що ваша Печера, але хочу в цьому переконатися. Якщо я відповім на будь-яке питання, — у відчаї проговорила Ліра, — відповідь на яке ви знаєте, а я — ні, то чи дозволите ви мені скористатися Печерою?

— Так ми тут гадаємо на майбутнє, чи що? Що це за річ?

— Запитайте в мене хоч що, будь ласка! Доктор Мелоун знизала плечима:

— Ну що ж, добре. Скажи мені… Скажи мені, чим я займалася до того, як прийшла сюди?

Ліра взяла в неї алетіометр та почала швидко налаштовувати його. Вона відчувала, що потрібні картинки виникають у неї в голові ще до того, як стрілки вказують на них, і почувала, як довша стрілка смикається, даючи відповідь. Коли стрілка почала бігати по циферблату, очі дівчинки пересувалися за нею — вона спостерігала, підраховувала, відстежувала довгі ланцюги значень до рівня, на якому знаходилася істина.

Нарешті вона кліпнула очима, зітхнула та вийшла зі свого тимчасового трансу.

— Раніше ви були черницею, — сказала вона. — Я б ніколи цього не вгадала — черниці мають залишатися у своїх монастирях довічно. Але ви втратили віру в те, що каже Церква, і вони випустили вас. Це зовсім не схоже на мій світ.

Доктор Мелоун опустилася на стілець й украй здивовано подивилася на Ліру. Та спитала:

— Це правда, так?

— Так. І тобі сказала це твоя…

— Це алетіометр. Він працює, я гадаю, за допомогою Пилу. Я прийшла до вашого світу, щоб більше дізнатися про Пил, і він сказав мені звернутися до вас. Отже, мені здається, що ваша темна матерія має бути тією самою річчю. А тепер мені можна скористатися вашою Печерою?

Доктор Мелоун похитала головою, але це означало не відмову, а безпомічність. Вона розвела руками.

— Чудово, — промовила вона. — Думаю, я сплю. То що мені перешкоджає побачити, що буде далі в моєму сні?

Вона повернулася на стільці та натиснула якісь кнопки, й приміщення заповнили електричне дзижчання та звук вентилятора комп'ютера. Почувши все це, Ліра приглушено зітхнула — цей шум був дуже схожий на те, що вона чула в жахливій яскравій від блиску кімнаті в Больвангарі, коли срібна гільйотина ледь не відрізала від неї Пантелеймона. Дівчинка відчула, як він здригнувся в неї в кишені, і спробувала заспокоїти його м'яким дотиком.

Але доктор Мелоун цього не помітила: вона налаштовувала перемикачі та натискувала на літери на одному з лотків зі слонової кістки. Невдовзі колір екрана змінився, і на ньому з'явилися якісь літери та фігурки.

— Сідай сюди, — наказала вона та звільнила стілець для Ліри. Потім відкрила якусь невеличку посудину й сказала: — Я маю нанести тобі на шкіру гель, це потрібно для електричного контакту. Його буде легко змити. Не рухайся.

Доктор Мелоун узяла шість дротів, на кінці кожного з яких була маленька пластинка, і прикріпила їх до різних місць на голові Ліри. Ліра не ворушилася, але дихала так, ніби кудись бігла, а її серце шалено стукало.

— Гаразд, я тебе підключила, — сказала пані Мелоун. — У кімнаті повно Тіней — насправді їх повно у всьому всесвіті. Але побачити їх ми можемо лише так, тож звільни свій розум і дивися на екран. Поїхали.

Ліра зробила все, що їй сказали. Скло було темним і пустим — вона невиразно бачила власне відображення, але більше нічого. Вона наважилася на невеличкий експеримент — уявила, що читає алетіометр, поставивши йому запитання: що ця жінка знає про Пил? Які запитання ставить вона?

Вона подумки за допомогою ручок пересунула стрілки алетіометра по циферблату, і після цього екран раптом почав мерехтіти. Здивована, вона вийшла із зосередженого стану, і мерехтіння зникло. Хвилю захвату, яка охопила доктора Мелоун настільки, що та аж підскочила, вона не помітила: вона присунулася ближче до екрана і знову почала зосереджуватися.

Цього разу реакція була миттєвою. Екраном пробіг потік танцюючих вогників, дуже схожий на блискучу завісу північного сяйва. Вогники лише на мить вишикувалися у якісь структури, розсипалися та знову вишикувалися, кожного разу набуваючи іншої форми й інших кольорів; вони робили петлі й розгойдувалися, потім розпорошувалися, вибухали водоспадами світла та бігали по екрану. Вони були чимось схожі на зграї птахів, що зняли метушню та кидаються в усі боки.

Спостерігаючи за всім цим, Ліра відчула те саме, що відчувала, коли вчилася читати алетіометр — якесь тремтіння на межі розуміння.

Вона поставила інше питання: чи це Пил? Чи одна річ створює ці образи та рухає стрілки алетіометра?

Відповідь надійшла у вигляді ще більшої кількості вирів світла, і Ліра здогадалася, що ця відповідь була позитивною. Тоді їй спало на думку інше, і вона повернулася до доктора Мелоун і побачила, що та дивиться на неї, розкривши рота та тримаючись руками за голову.