Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 13

Віл поставив тарілку на стіл, сів і запитав:

— Якщо ти не з цього світу, то де твій світ? Як ти сюди потрапила?

— Через міст. Його зробив мій батько, і я… пішла слідом за ним. Але він кудись подівся, я не знаю, куди саме. Та мені й байдуже. Проте, коли я йшла мостом, там був такий густий туман, що я, здається, заблукала. Я блукала в тумані декілька днів, їла ягоди та все, що знаходила. А потім туман розвіявся, і я опинилася ось на тій скелі…

Вона простягла руку вбік. Віл повернув голову й побачив маяк, за яким починалися стрімчаки. Чим далі від міста, тим вищими вони були; їх гряда зникала в туманній далечині.

— Ми побачили це містечко, і я спустилася, але тут нікого не було. Принаймні тут було що поїсти й де поспати. Ми не знали, що робити далі.

— А ти впевнена, що це не просто інша частина твого світу?

— Звичайно! Поза всяким сумнівом, це не мій світ.

Віл згадав, як сам він, побачивши клаптик трави крізь вікно в повітрі, одразу вирішив, що то був якийсь інший світ, і кивнув.

— Отже, існує принаймні три поєднані світи, — зауважив він.

— Їх мільйони й мільйони, — відповіла Ліра. — Це сказав мені деймон — деймон однієї відьми. Ніхто не зможе підрахувати, скільки існує світів, й усі вони розташовані на одному місці, але жодна істота не могла переходити з одного до іншого до того, як мій батько створив той міст.

— А як щодо того вікна, котре я знайшов?

— Про нього я нічого не знаю. Може, всі світи почали наїжджати один на один?

— А чому ти шукаєш пил?

Ліра холодно подивилася на нього:

— Може, колись я тобі це скажу.

— Добре. Але як ти збираєшся його шукати?

— Я хочу знайти вченого, котрий про нього щось знає.

— Що, будь-якого вченого?

— Ні. Богослова-практика, — відповіла дівчинка. — У моєму Оксфорді були такі, що знали про Пил. Певна річ, у твоєму Оксфорді вони також будуть. Спершу я піду до Коледжу Джордана, бо там працюють найкращі вчені.

— Ніколи не чув про практичне богослов'я, — сказав Віл.

— Ця наука знає все про елементарні частинки та фундаментальні сили, — пояснила Ліра, — а також антаромагнетизм і все таке. Атоми, якщо стисло.

— Який-який магнетизм?

— Антаромагнетизм. Як антарика. Оті вогні, — сказала вона, вказуючи на декоративні лампочки, що прикрашали вулицю, — вони антаричні.

— Ми називаємо їх електричними.

— Електричні… Це як електрум — коштовний камінь, що утворюється зі смоли дерев. Іноді в нього потрапляють комахи.

— Ти маєш на увазі янтар, — зауважив Віл, а потім вони разом вимовили: — Антар…

І кожен з них побачив на обличчі другого здивований вираз. Віл часто згадував потім цю мить.

— Отже, електромагнетизм, — продовжив Віл, відвівши очі. — Схоже, ми називаємо це твоє практичне богослов'я фізикою. Тобі потрібні науковці, а не богослови.

— Он як, — обережно відповіла дівчинка. — Я їх знайду.

Вони деякий час спостерігали за ясним прозорим ранком, сонцем, що віддзеркалювалося від води гавані, і готувалися вилити на співрозмовника всі ті численні запитання, що виникали в їхніх головах. Але раптом вони почули чийсь голос, що пролунав десь далі по набережній — в районі казино на мисі.

Обидва, здригнувшись, подивилися в тому напрямку. Голос був дитячим, але вони нікого не побачили. Віл тихенько сказав Лірі:

— Скільки днів, кажеш, ти тут перебуваєш?

— Три чи чотири, я збилася з рахунку. Я нікого не бачила, та тут нікого й нема. Я дивилася майже всюди.

Але дехто тут був. Однією із вулиць, що вели до гавані, на набережну вийшли двоє дітей: дівчинка приблизно одного з Лірою віку та дещо молодший хлопчик. Вони несли із собою кошики, і в обох було руде волосся. Вони були приблизно за сто метрів від Ліри з Вілом, коли побачили їх.

Пантелеймон перетворився з щигля на мишу та по Ліриній руці заліз їй у нагрудну кишеню. Віл подумав, що, напевно, він злякався, побачивши, що ці нові діти схожі на нього — навколо них не було видно деймонів.

Діти підійшли та сіли біля сусіднього столика.

— Ви із Сигаза? — спитала дівчинка. Віл заперечно похитав головою.

— Може, із Сант-Елії?

— Ні, — відповіла Ліра. — Ми з іншого місця. Нова дівчинка кивнула — відповідь була розумною.

— Що тут сталося? — поцікавився Віл. — Де дорослі?

Очі дівчинки звузилися.

— Хіба примари не приходили до вашого міста? — спитала вона.

— Ні, — сказав Віл. — Ми просто опинилися тут. Ми нічого не знаємо про примар. Як називається це місто?

— Сигаз, — недовірливо промовила дівчинка. — Ситагаз, якщо правильно.

— Ситагаз, — повторила Ліра. — Сигаз. Чому ж дорослим довелося піти геть?

— Через примар, — з ледь відчутною зневагою відповіла руда дівчинка. — Як вас звати?

— Мене — Ліра, його — Віл. А вас?

— Я Анжеліка, а мій брат — Паоло.

— Звідки ви?

— З он тих нагорбів. Був великий туман і шторм, всі налякалися, й ми кинулися подалі від берега. А коли туман розвіявся, дорослі крізь телескопи побачили, що місто рясніє примарами, і тому вирішили не повертатися. Але ми, діти, не боїмося примар. Незабаром спустяться інші — ми прийшли першими.

— Ми та Туліо, — з гордістю додав Паоло.

— А хто такий Туліо?

Анжеліка сердито зиркнула на брата: Паоло не повинен був згадувати це ім'я, але таємницю вже було розкрито.

— Наш старший брат, — повідомила вона. — Він не прийшов із нами. Він ховається, доки не зможе… Просто ховається.

— Він хотів узяти… — почав Паоло, але Анжеліка різко смикнула його, і він відразу закрив рота, стиснувши напружені губи.

— А що ви казали про місто? — спитав Віл. — Воно повне примар?

— Так, і Сигаз, і Сант-Елія — усі міста. Примари з'являються всюди, де мешкають люди. А ви звідки?

— Яз Вінчестера, — сказав Віл.

— Ніколи не чула про нього. Там немає примар?

— Ні. Я й тут жодної не бачу.

— Звичайно, не бачиш! — вигукнула дівчинка. — Ти ж ще не виріс. Ми бачимо примар, лише коли виростаємо.

— А я не боюся примар, — проголосив Паоло, випнувши брудне підборіддя. — Вони вбивають лиходіїв.

— А що, дорослі взагалі не збираються повертатися? — запитала Ліра.

— Декілька днів — ні, — відповіла Анжеліка. — Вони повернуться, коли примари підуть геть. Нам подобається, коли вони приходять, бо тоді можна гуляти містом і робити, що заманеться.

— А що, на думку дорослих, їм зроблять примари? — поцікавився Віл.

— Коли примара хапає дорослого, це страшно бачити. Вони виїдають з нього частину життя. Я не бажаю виростати, це точно. Коли дорослі бачать, що це сталося, вони лякаються, плачуть, потім прикидаються, що нічого не відбувається — але це не так. І ніхто до них не наближається, вони залишаються наодинці з примарою.

Потім вони бліднуть і стають нерухомими. Вони ще живі, але їх ніби хто виїв зсередини. Коли дивишся їм в очі, бачиш задню частину черепа — і більш нічого.

Дівчинка повернулася до брата та рукавом сорочки витерла йому носа.

— Ми з Паоло збираємося знайти морозиво, — повідомила вона. — Не бажаєте піти з нами?

— Ні, — відповів Віл, — у нас є інші справи.

— Тоді до побачення, — попрощалася Анжеліка, а Паоло додав:

— Убивайте примар!

— Бувайте, — сказала Ліра.

Щойно Анжеліка та її маленький брат зникли з їхніх очей, з кишені Ліри виліз Пантелеймон, його мишача мордочка була стурбованою, а маленькі очі блищали.

Він сказав Вілові:

— Вони не знають про вікно, котре ти знайшов.

Це було вперше, коли Віл почув, як деймон розмовляє, і це здивувало його ледь чи не більше, ніж усе те, що він бачив до того. Ліру розсмішив приголомшений вигляд хлопця.

— Він… але він розмовляє… Чи всі деймони вміють розмовляти? — спитав Віл.

— Звичайно! — ствердила Ліра. — Невже ти думав, що він просто моя тваринка?

Хлопець протер очі, потім заплющив і розплющив їх та похитав головою.

— Я думаю, ти маєш рацію, — сказав він, звертаючись до Пантелеймона. — Ні, вони не знають про нього.