Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 83

— У вас з цього будуть великі неприємності?

— Не знаю, та й не вельми тим переймаюся.

— А в мене будуть великі неприємності?

— Жодних. Якби я не міг цього гарантувати, ти б зараз сидів на першому уроці алгебри.

Джером дарує йому вибачливий погляд.

— Алгебра була ще чотири роки тому. Кажіть, що я мушу зробити.

Ходжес пояснює. Джером готовий, але його беруть сумніви.

— Минулого місяця — ви ніколи про це розказуватимете моїм батькам — ми з ватагою хотіли пробратися у «Панч і Джуді», той новий танц-клуб у центрі, знаєте? Парубок на дверях навіть не поглянув на моє гарнюнє фальшиве посвідчення особи, просто помахом руки показав мені забиратися з черги, сказавши, щоб я пішов, пошукав собі десь молочного шейку.

Ходжес каже:

— Я не здивований. Обличчя в тебе сімнадцятирічного, але, на моє щастя, голос ти маєш чоловіка років щонайменше двадцяти п’яти. — Він посуває до Джерома уривок паперу з написаним на ньому телефонним номером. — Дзвони.

Джером каже секретарці, яка приймає його дзвінок в офісі охоронної служби «Невсипущі», що його звуть Мартіном Лоенсбері, він асистент у юридичній фірмі «Кентон, Сілвер, Мейкпіс і Джексон». Пояснює, що наразі він працює з Джорджем Шроном, молодшим партнером фірми, і призначений на закриття деяких поки ще невирішених питань, які стосуються спадку Олівії Трелоні. Одне з таких невирішених питань стосується комп’ютера місіс Трелоні. Сьогодні його завдання полягає в тому, що він мусить розшукати того, хто був спеціалістом, який обслуговував її комп’ютер, і, як йому здається, хтось із працівників «Невсипущих» у районі Цукрових Пригірків міг би допомогти йому з’ясувати, хто саме був тим джентльменом.

Ходжес складає колечком великий і вказівний пальці, показуючи Джерому, що той діє «окей», і передає йому записку.

Джером її читає і каже:

— Здається, одна з сусідок місіс Трелоні, Гелен Вілкокс, згадувала певного Родні Піпелза? — Він слухає, потім киває. — Розумію, Редні. Яке незвичайне ім’я. Можливо, він зміг би до мене зателефонувати, якщо це не занадто обтяжливо? Мій бос якоюсь мірою тиран, тож я в даному випадку буквально під прицілом. — Він слухає. — Справді? О, це чудово. Вельми вам вдячний.

Він диктує секретарці номер свого мобільного й Ходжесового дротового телефону, потім завершує розмову й витирає собі з лоба уявний піт.

— Я радий, що це скінчилося. Ох-ох-хо!

— Ти відпрацював чудово, — запевняє його Ходжес.

— А якщо вона зателефонує до «Кентона, Сілвера і Як-Їх-Там», щоб перевірити? І з’ясується, що там ніколи не чули про Мартина Лоенсбері?

— Її робота передавати повідомлення, а не перевіряти їх.

— А якщо той Піпелз перевірить?

Ходжес не думає, щоб той став це робити. Він гадає, що його зупинить ім’я Гелен Вілкокс. Коли він балакав того дня з Піпелзом перед садибою в Цукрових Пригірках, Ходжес відчув сильні натяки на те, що стосунки між Піпелзом і Гелен Вілкокс були тіснішими за просто платонічні. Може, трішки, а може, й дуже. Він гадає, що Піпелз дасть Мартіну Лоенсбері те, чого той бажає, щоб лише здихатися уваги.

— Що ми робимо тепер? — питає Джером.

Тепер вони робитимуть те, на що Ходжес витратив щонайменше половину часу своєї кар’єри.

— Чекаємо.

— Як довго?

— Поки не подзвонить Піпелз або якийсь інший боєць із тих охоронців.

Тому що наразі охоронна служба «Невсипущі» виглядає найкращою ниточкою. Якщо вона обірветься, їм доведеться поїхати у Цукрові Пригірки й починати опитувати сусідів. Перспектива, яка не тішить Ходжеса, зважаючи на його сьогоднішній статус героя теленовин.

А тим часом він ловить себе на тому, що знову думає про містера Бовфінгера й місіс Мельбурн, трохи схибнуту жінку, яка живе навпроти нього. З тими її балачками про таємничі чорні джипи й зацикленням на летючих тарілках, місіс Мельбурн могла б бути ексцентричною героїнею другого плану в якомусь зі старих кінофільмів Альфреда Гічкока[301].

«Вона вважає, що вони походжають серед нас», — сказав тоді Бовфінгер, кумедно ворушачи бровами, але чому, в ім’я Господнє, це повсякчас вигулькує у Ходжеса в голові?

За десять хвилин десята, коли телефон Джерома дзвонить. Короткий уривок з «Великих ядер» «ЕйСі/ДіСі»[302] змушує їх обох здригнутися. Джером хапає слухавку.

— Тут написано, що виклик з невідомого номера. Що я мушу робити, Білле?

— Прийми дзвінок. Це він. І пам’ятай, хто ти.

Джером натискає кнопку й мовить:

— Алло, Мартін Лоенсбері слухає. — Чекає. — О, вітаю вас, містере Піпелз. Щиро дякую, що зв’язались зі мною.

Ходжес надряпує свіжу записку та штовхає її по столу. Ходжес її швидко переглядає.

— Угу-угу… так… місіс Вілкокс оцінює вас дуже високо. Так, високу оцінку дає, справді. Але моя робота стосується наразі покійної місіс Трелоні. Ми не можемо цілком відкрити її спадщину, поки не інвентаризуємо її комп’ютер, і… так, я знаю, що минуло вже понад шість місяців. Жахливо, як повільно посуваються такі справи, авжеж? Минулого року ми мали клієнта, який був змушений подавати заявку на харчові талони, хоча в той час проходив юридичне оформлення заповіт, за яким він отримував сімдесят тисяч доларів.

«Джероме, ніколи не передавай куті меду», — думає Ходжес. Серце молотом гупає в його грудях.

— Ні, нічого до цього подібного. Мені лише потрібне ім’я того чоловіка, який його для неї налагоджував. Рештою займатиметься мій бос. — Джером слухає, брови його зведені до перенісся. — Не можете? О, це такий со…

Але Піпелз говорить щось далі. Піт на лобі у Джерома тепер уже не уявний. Він тягнеться через стіл, хапає Ходжесову авторучку й починає записувати; пишучи, він продовжує видавати постійний потік отих «угу», і «окей», і «розумію». Нарешті:

— О, це чудово. Абсолютно чудово. Я певен, містеру Шрону цього буде достатньо. Ви дуже нам допомогли, містере Піпелз. Отже, я просто… — Він слухає ще трохи. — Так, це так жахливо. Я впевнений, що містер Шрон займається деякими… гм… деякими аспектами цього вже зараз, поки ми з вами балакаємо, але я дійсно не знаю нічо… ви зробили? Вау! Містере Піпелз, ви просто диво! Так, я це передам. Обов’язково. Дякую, містере Піпелз.

Він завершує розмову та сподами долонь стискає собі скроні, немов угамовуючи головний біль.

— Чоловіче, ну це був такий буревій. Він хотів побалакати про те, що сталося вчора. І сказати, щоб я передав родичам Джейні, що «Невсипущі» готові допомогти усім, чим зможуть.

— Це чудово, я певен, за це він від фірми отримає подяку в особистій справі, але…

Також він сказав, що балакав з тим чоловіком, чию машину було підірвано. Він бачив ваше фото в новинах сьогодні вранці.

Ходжес не здивований, і наразі його це не турбує.

— Ти дізнався ім’я? Скажи мені, що ти дізнався ім’я.

— Не самого комп’ютерника, але я взнав назву компанії, на яку він працює. Вона називається «Кібер-Патруль». Піпелз каже, що вони їздять зеленими «Фольксвагенами-Жуками». Він каже, що вони постійно в Цукрових Пригірках, їх неможливо не помітити. Він бачив за кермом і жінку, і чоловіка, обоє начебто до тридцяти. Жінку він назвав «дещо мужикуватою».

Ходжес ніколи не розглядав версію, що Містер Мерседес насправді може бути Міс Мерседес. Він припускає, що технічно таке можливе, і такий сюжет отримав би елегантну розв’язку в якомусь з романів Агати Кристі, але тут реальне життя.

— Він казав, як виглядає той парубок?

Джером мотає головою.

— Ходімо до мого кабінету. Ти покермуєш комп’ютером, а я побуду штурманом.

Менш ніж за хвилину вони вже дивляться на три зелені «Фольксвагени-Жуки», що стоять у ряд, з написами «КІБЕР-ПАТРУЛЬ» у них на бортах. Це не незалежна компанія, а частина мережі, яка називається «Дискаунт Електронікс», з єдиним великим магазином у їхньому місті. Він міститься у торговельному центрі «Березовий Пагорб».