Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 61

Ходжес питає в своїх компаньйонів за столом:

— А що, як Олівія Трелоні насправді чула привидів?

— 2 —

На парковці, стоячи поряд з уживаним, але ще годящим «Джипом Ренглером»[254], якого подарували йому на сімнадцятиріччя батьки, Джером каже Джейні, як приємно було з нею познайомитися, і цілує її в щоку. Вона дивиться здивовано, але явно задоволена.

Джером повертається до Ходжеса:

— Ви в повній бойовій готовності, Білле? Завтра що-небудь потрібно?

— Тільки щоб ти перевірив речі, про які ми балакали, щоби був готовим, коли ми перевірятимемо комп’ютер Олівії.

— Мені буквально не терпиться.

— Добре. І не забудь передати мої вітання твоїм татові й мамі.

Джером вишкіряється:

— Скажу вам ось що, я передам ваші вітання татові. А щодо мами… — з коротким номером на сцені з’являється Тайрон Екстазний Кайф. — Я бу обходив віддаль цесю леді десь іше із тиждень.

Ходжес зводить вгору брови:

— У тебе якісь неприємності з матір’ю? Це зовсім на тебе не схоже.

— Нє, просто вона роздратована. А я можу потрапити під руку, — форкає сміхом Джером.

— Про що це ти таке говориш?

— Ой, чоловіче. Увечері в четвер буде один концерт у «МАКу». Того дурного бой-бенду, що називається «Довколишні». Барб і її подружка Хільда, і ще пара їхніх подружок аж шаленіють, так хочуть їх побачити, хоча вони солодкаві, як той ванільний пудинг.

— Скільки років твоїй сестрі? — питає Джейні.

— Дев’ять, скоро буде десять.

— Дівчатка такого віку якраз і полюбляють щось солодкаве, як ванільний пудинг. Повір у цьому колишній одинадцятирічці, яка шаленіла від «Бей Сіті Роллерз»[255]. — Джером дивиться на неї нерозуміюче, і вона регоче. — Якби ти знав, хто це такі, я б втратила до тебе всяку повагу.

— Як там не є, але ніхто з них досі не бував на живих концертах, розумієте? Я маю на увазі, не таких, як «Барні», чи «Сезам-стрит на льоду», чи щось подібне[256]. Отже, вони набридали й набридали — вони набридали навіть мені — і врешті-решт їхні матусі зібрались разом і вирішили, що, оскільки цей концерт не пізно ввечері, дівчатка могли б на нього піти, хоча це й посеред шкільного тижня, але тільки якщо їх супроводжуватиме туди одна з матерів. Вони буквальним чином потягнули соломинки, і моя мама програла.

Він мотає головою. Обличчя в нього серйозне, але в очах іскриться сміх.

— Моя мамця в «МАКу» разом із трьома чи чотирма тисячами верескливих дівчаток від восьми до чотирнадцяти. Чи треба мені ще щось пояснювати, чому я намагаюся обходити її стороною?

— Можу закластися, в неї були свої чудесні часи, — каже Джейні. — Мабуть, не так уже й давно вона сама верещала від Марвіна Ґея або Ела Ґріна[257].

Джером стрибає у свій «ренглер», востаннє махає їм на прощання і виїжджає на шосе Лоубраяр. Ходжес і Джейні залишаються стояти посеред майже літнього вечора біля Ходжесової машини. Місячний серп зійшов над віадуком, який відділяє заможніший район міста від Лоутавна.

— Хороший він хлопець, — каже Джейні. — Тобі пощастило, що він у тебе є.

— Йо, — відгукується Ходжес. — Пощастило.

Вона знімає з нього федору й надягає на голову собі, надаючи капелюху легенького, але провокативного нахилу.

— Що далі, детективе Ходжес? До тебе?

— Ти маєш на увазі те, що, я сподіваюся, ти маєш на увазі?

— Я не хочу спати сама. — Вона здіймається навшпиньки й повертає його капелюх. — Якщо я мушу віддатися тілом, аби забезпечити, щоб цього не трапилося, гадаю, я таки мушу.

Ходжес натискає кнопку, якою відкриваються дверцята його машини, і каже:

— Нехай ніхто ніколи не скаже, що я не зумів скористатися леді в безпорадному стані.

— Ви не джентльмен, сер, — мовить вона, а потім додає: — Дякувати Богу. То поїхали.

— 3 —

Все краще цього разу, бо вони вже трішки знають одне одного. На заміну непевності прийшла жага. Коли заняття коханням закінчується, вона влізає в одну з його сорочок (та така величезна, що її груди зникають повністю, а поли висять їй до колін) і досліджує його невеличкий будинок. Він ходить за нею слідом у легкій тривозі.

Вона оголошує свій вердикт уже після того, як вони повернулися до спальні.

— Непогано для холостяцької хатинки. У мийці нема брудних тарілок, ванна не забита волоссям, на телевізорі не лежать диски з порновідео. Я навіть угледіла дещо зі свіжих овочів у контейнері, у холодильнику, що додає тобі бонусних балів.

З холодильника вона дістала дві бляшанки пива й тепер торкається своєю його.

— Я ніколи не думав, що тут колись опиниться якась інша жінка, — каже Ходжес. — Хіба що моя дочка. Ми спілкуємося з Еллі по телефону й електронними листами, але особисто вона не була тут уже з пару років.

— Під час розлучення вона була на боці твоєї колишньої?

— Гадаю, ніби так. — Ходжес ніколи про це не думав у саме таких термінах. — А якщо й так, то, либонь, вона була права.

— Боюся, ти занадто суворий до себе.

Ходжес сьорбає пива. Воно смакує гарно. Він робить іще ковток, і йому навертається думка:

— А тітка Шарлотта має цей номер, Джейні?

— Та де там. Не з цієї причини я захотіла поїхати сюди, замість того щоб повернутися до кондо, але я б збрехала, якби сказала, ніби така думка зовсім не майнула мені у голові. — Вона дивиться на нього понуро. — Ти прийдеш на меморіальну службу в середу? Скажи, що прийдеш. Прошу. Мені потрібен друг.

— Звичайно. Я буду також і на прощанні у вівторок.

У неї здивований вигляд, але такий щасливий.

— Це здається більшим за очікуване.

Не для Ходжеса, йому так не здається. Він уже перебуває в повноцінному розслідувальному режимі, і присутність на похороні особи, яка проходить — навіть периферійно — по справі з убивством, є стандартною поліцейською процедурою. Насправді йому не віриться, що Містер Мерседес з’явиться на прощанні чи на службі у середу, але все можливе. Ходжес не бачив сьогоднішньої газети, але цілком можливо, що якийсь меткий репортер згадав про зв’язок між місіс Вортон і Олівією Трелоні, дочкою, котра скоїла самогубство після того, як її автомобіль було використано як знаряддя вбивства. Така пов’язаність не вельми й гаряча новина, проте те саме можна сказати також про пригоди Ліндсі Лоухен з наркотиками й алкоголем[258]. Ходжес гадає, що в газеті про це може бути щонайменше невеличкий допис.

— Я хочу там бути, — каже він. — А як буде з попелом?

— Господар похоронного салону називає це «кремештками», — каже Джейні й морщить носа так, як вона це робить, коли передражнює його «йо». — Це презирливо чи як? Звучить, ніби назва якоїсь штуки, що її додають до кави. З позитивного — я впевнена, що мені не доведеться боротися за попіл з тіткою Шарлоттою і дядьком Генрі.

— Авжеж, не доведеться. А якісь поминки будуть?

Джейні зітхає:

— Тітонька Ш. наполягає. Отже, служба о десятій, а після неї обід у тім будинку, в Цукрових Пригірках. Під час якого ми їстимемо замовлені з доставкою сендвічі й будемо розповідати наші улюблені історії про Елізабет Вортон, тимчасом як люди з похоронного салону займатимуться кремацією. Я вирішу, що робити з попелом після того, як вони всі троє в четвер поїдуть. Вони не мусять навіть поглянути на урну.

— Це гарна ідея.

— Дякую, але мене жахає той обід. Не місіс Ґрін, і не решта тих кількох старих маминих подруг, а вони. Якщо тітка Шарлотта почне викидати коники, Холлі може зовсім поплисти ґлуздом. Ти й на обіді будеш також, чи ні?

— Якщо ти дозволиш мені зараз залізти в оцю сорочку, що на тобі, я зроблю все, що ти тільки забажаєш.