Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 59

Він думає про всі ті моменти, коли йому хотілося, щоб вона померла. «Але ж я ніколи не хотів, щоб це було так, як оце зараз, — думає він. — Ніколи, щоб як зараз».

Одна ідея спалахує йому в мозку, немов яскравий самотній промінь понад розбурханим штормом океаном. Він може знайти, як її полікувати, в інтернеті. Геть усе є в інтернеті.

— Я про це подбаю, — каже він, — але мені треба спустися вниз на кілька хвилин. Ти просто… будь тут, мам. Спробуй…

Він мало не промовляє: «Спробуй розслабитися».

Він забігає в кухню, до дверей, що ведуть у його командно-контрольний центр. Там, унизу, він дізнається, як її врятувати. А якщо навіть не зможе, він не мусить дивитися, як вона помирає.

— 28 —

Слово, яким вмикається світло — «контроль», але, попри те, що він промовляє його тричі, підвал залишається зануреним у темряву. Брейді нарешті усвідомлює, що програма розпізнавання голосу не працює тому, що його голос звучить несхоже на себе, та хіба це дивно? Хіба це взагалі нахер дивно?

Натомість він користується вмикачем і спускається донизу — спершу пристукнувши за собою двері й ті звірячі звуки, що долітають з вітальні.

Він навіть не намагається активувати голосом батарею комп’ютерів, просто вмикає Номер Три кнопкою позаду монітора. На екрані починається зворотний відлік перед Тотальним Стиранням, і він зупиняє його, друкуючи свій пароль. Але засобів проти отруєння він не шукає; занадто вже пізно для цього й тепер, коли він сидить тут, у своєму безпечному місці, Брейді дозволяє собі це визнати.

Також він знає, яким чином це трапилось. Учора вона була хорошою, залишалась тверезою достатньо довго, щоб приготувати їм гарний обід, а отже, винагородила себе за те сьогодні. Надудлилася, як та хлюща, потім вирішила, що треба з’їсти чогось, аби їжа всотала пійло, перш ніж додому повернеться її медовий хлопчик. Нічого не знайшла ні в буфеті, ні в холодильнику такого, що потішило б її уяву. О, нумо, щось може бути в тому міні-холодильнику в гаражі? Безалкогольні напої не цікавили її, але, можливо, там лежить якийсь легкий закусон. От тільки знайшла вона дещо набагато краще — пакет «Беґґі», повний доброго свіжого фаршу.

Це призводить Брейді на думку стару приказку: коли щось може піти не так, воно не так і піде. А чи це не Принцип Пітера? Він заходить в інтернет, щоб уточнити. Після недовгих пошуків знаходить, що це не Принцип Пітера, а Закон Мерфі. За ім’ям Едварда Мерфі — людини, яка будувала прилади для літаків[247]. Хто б міг подумати?

Він зазирає на кілька інших сайтів — насправді, лише на кілька, — розігрує пару разів пасьянс. Коли нагорі щось доволі гучно гупає, він вирішує послухати кілька мелодій на своєму «айПоді». Щось бадьоре. Мабуть, «Стейплз Сінгерз»[248].

Коли всередині його голови вже звучить «Поважай себе», він заходить на «Блакитну Парасольку Деббі» подивитися, чи нема там повідомлення від жирного екс-копа.

— 29 —

Коли відкладати далі стає для нього вже нестерпним, Брейді крадькома вибирається нагору. Запах підгорілого біфштекса вже майже вивітрився, але сморід блювотиння досі стоїть. Він заходить до вітальні. Мати лежить на підлозі біля кавового столика, тепер уже перекинутого. Її очі сліпо вдивляються на стелю. Її губи розтягнуті у неймовірно великому усміху. Пальці в неї скорчені, наче пазурі. Вона мертва.

Брейді думає: «Чому, коли ти зголодніла, тобі знадобилося виходити в гараж? Ох, мамо-мамуню, що, заради Бога, тобою оволоділо?»

«Коли щось може піти не так, воно не так і піде», — думає він, а тоді, дивлячись на той безлад, який вона тут сотворила, загадується, чи є в них удома якийсь очисний засіб для килимів.

Це Ходжес у всьому винен. Усе веде до нього.

Він розбереться з цим Дет-Пенсом, і то скоро. Але наразі, все-таки, він має більш нагальну проблему. Він сідає, щоб її обміркувати, займаючи те крісло, в якому зазвичай сидить, коли дивиться телевізор разом із нею. Він усвідомлює, що вона більше ніколи не подивиться чергового реаліті-шоу. Це печально… але в цьому мається й кумедний бік. Він уявляє, як Джефф Пробст надсилає квіти й картку з надписом «Від усіх ваших друзів з “Виживання”», і просто не може втриматися від тихого сміху[249].

Що йому робити з нею? Сусіди за нею не питатимуть, бо вона ніколи з ними не спілкувалася, називала їх чваньками. Друзів у неї також немає, навіть того, барного типу, бо пила вона завжди вдома. Одного разу, у рідкісний момент самооцінки, вона сказала йому, що не ходить у бари, бо в них повно таких само п’яниць, як вона.

— Оце тому, лишень покуштувавши те лайно, ти не зупинилася, хіба не так? — питається він у трупа. — Ти була нахер у смерть надудленою.

От якби в них була морозильна шафа. Якби була, він запхнув би туди її тіло. Він якось бачив таке в кіно. Він не наважиться покласти її в гаражі; чомусь це здається йому трохи занадто публічним. Він припускає, що міг би замотати її в якийсь килим і спустити в підвал, там, під сходами, їй було б саме місце, але як він зможе займатись будь-якою роботою, знаючи, що вона поряд? Знаючи, що навіть усередині килимового сувою дивляться, блищать її очі?

Крім того, підвал — це його місце. Його командно-контрольний центр.

Насамкінець він розуміє, що мається лише один спосіб дій. Він підхоплює її під пахви й тягне до сходів. Коли він нарешті дістається туди, її піжамні штанці вже сповзли донизу, відкривши те, що вона інколи називає («називала», нагадує він собі) своєю пісею. Одного разу, коли він лежав у ліжку разом з нею і вона позбавляла його дуже сильного тоді головного болю, він спробував торкнутися її пісі, але вона відбила його руку. Різко. «Ніколи не смій, — сказала вона. — Ти сам вийшов звідти».

Брейді тягне її вгору сходами, по одній приступці за раз. Піжамні штанці сповзають їй на щиколотки й там збиваються. Він згадує, як вона, вже кінчаючись, маршувала, сидячи на дивані. Як жахливо. Але, як і в тій думці про Джеффа Пробста, котрий надсилає квіти, там також мався свій кумедний бік, хоча це не той жарт, який можна було б пояснити комусь іншому. У тому був присутній свого роду дзен-буддизм.

По коридору. До її спальні. Він випростовується, морщачись від болю в крижах. Господи, яка вона важезна. Це так, немовби смерть щільно напакувала її якимсь містичним м’ясом.

Не переймайся. Зроби роботу.

Він підсмикує вгору на ній штанці, повертаючи їй пристойний вигляд — наскільки може виглядати пристойним труп у заляпаній блювотинням піжамі — і підважує її на ліжко; стогнучи, коли свіжий біль впивається йому в спину. Випрямляючись цього разу, він відчуває, як у спині йому щось хрускає. Він думає про те, щоб зняти з неї закаляне вбрання і одягти щось чисте — можливо, якусь з тих майок розміру XL, у які вона подеколи вбиралася для сну, — але це означає, що треба знову піднімати, кантувати те, що тепер стало багатьма фунтами мовчазної плоті, що висить на арматурі скелету. А що, як він надірве собі спину?

Він міг би принаймні стягнути з неї курточку, на якій найбільше того бруду, але тоді йому доведеться дивитися на її цицьки. Їх вона йому дозволяла торкатися, але тільки інколи, зрідка. «Мій вродливий хлопчику», — приказувала вона в такі моменти. І занурювала пальці йому в волосся або масажувала шию, де гніздився той його біль, судомний, гризотний. «Мій вродливий медовий хлопчику».

Кінець-кінцем, він просто натягує на неї покривало, ховаючи під ним її цілком. Особливо ті блискучі, задивлені очі.

— Вибач, мам, — мовить він, дивлячись униз, на білу фігуру. — Не твоя вина.

Ні. Це вина того жирного екс-копа. Брейді купив «Ховрах-геть», щоб отруїти собаку, це правда, але тільки як спосіб дістати Ходжеса, заморочити йому голову. Тепер голова заморочена в самого Брейді. Не кажучи вже про гармидер у вітальні. Йому добряче доведеться попрацювати, щоби навести там лад, але спершу він мусить зробити дещо інше.