Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 48

Він залишається з нею достатньо довго.

— 11 —

Інколи, почуваючись у замішанні, Брейді повторює маршрут свого найбільшого тріумфу. Це його втішає. Цього п’ятничного вечора, поставивши морозивний фургон і обмінявшись парою обов’язкових жартів з Ширлі Ортон у передньому офісі, він не їде додому. Натомість він веде свій драндулет у центр міста, з огидою дослухаючись до хитання його передка й надто гучного бовтання двигуна. Йому треба швидше обчислити різницю між вартістю якоїсь нової машини (нової вживаної машини) та вартістю ремонту цієї. А материна «Хонда» потребує втручання ще більш відчайдушно, ніж його «Субару». Не можна сказати, щоб зараз вона їздила «Хондою» надто часто, і це добре, зважаючи на те, скільки часу вона проводить в ауті.

Його подорож по Маршруту Пам’яті починається відразу поза яскравими вогнями центрального бізнес-кварталу, на Озерній авеню, де місіс Трелоні завжди залишала свій «мерседес» по четвергах, і в’ється вгору по Марлборо-стрит до Міського Центру. Але цього вечора він не заїжджає далі того кондомініуму. Він вдаряє по гальмах так різко, що його мало не буцає машина, яка їхала позаду. Її водій натискає клаксон, видаючи довгий, оскаженілий гудок, але Брейді не звертає уваги. Для нього це все одно, що туманна сирена по той бік озера.

Той водій об’їжджає його, одночасно опускаючи вікно з пасажирського боку, щоб на всю силу своїх легень крикнути «гівнюк». Брейді й на це також не звертає уваги.

У їхньому місті може бути тисячі «Тойот Королла», і сотні блакитних «Тойот Королла», але скільки блакитних «Тойот Королла» мають на бампері наліпку «ПІДТРИМУЙТЕ ВАШУ МІСЦЕВУ ПОЛІЦІЮ»? Брейді може закластися, що тільки одна, і що це той жирний екс-коп збіса робить у квартирі кондомініуму старої пані? Навіщо він відвідує сестру місіс Трелоні, яка тепер тут живе?

Відповідь здається очевидною: детектив Ходжес (Пенс.) полює.

Брейді більше не цікавить переживання наново свого минулорічного тріумфу. Він робить протизаконний (і абсолютно для себе нехарактерний) розворот, прямуючи тепер у Норт-Сайд. Прямуючи додому з єдиною думкою в голові, що блимає там, немов неонова вивіска.

Сучий ти потрух. Сучий ти потрух. Сучий ти потрух.

Справи рухаються не в тому напрямку, який був очікувався. Справи вислизають з-під його контролю. Це неправильно.

Щось мусить бути зроблено.

— 12 —

Коли над озером висипають зірки, в кухонному затишку вони поглинають доставлену на замовлення китайську їжу, запиваючи її чорним чаєм «Улун». Джейні в пухнастому білому халаті. Ходжес у своїх боксерських трусах і майці. Пішовши після заняття коханням до ванної (Джейні, згорнувшись посеред ліжка, була задрімала), він став там на терези та з радістю побачив, що, порівняно з останнім разом, коли зважувався, він полегшав на чотири фунти. Це початок.

— Чому я? — питає наразі Ходжес. — Не зрозумій мене неправильно, я почуваюся неймовірним щасливчиком, навіть благословенним, — але мені шістдесят два роки, ще й зайва вага.

Вона сьорбає чай.

— Ну, давай про це поміркуємо, можемо ж? У якомусь із тих старих детективних фільмів, які ми з Оллі ще дітьми дивилися по телевізору, я була б захланною чортицею, можливо, дівчиною-сигаретницею з нічного клубу, яка намагається обворожити загрубілого й цинічного приватного детектива своїм благоліпним білим тілом. Але я не захланна особа — і не мушу нею бути, зважаючи на той факт, що нещодавно я успадкувала кілька мільйонів доларів, — а моє благоліпне біле тіло вже почало обвисати в кількох значущих місцях. Як ти це, мабуть, зауважив.

Він цього не помітив. Що він зауважив, це те, що вона не відповіла на його запитання. Тому він чекає.

— Цього недостатньо?

— Аж ніяк.

Джейні пускає під лоба очі.

— Мені б хотілося придумати спосіб відповісти тобі делікатніше за «чоловіки такі тупі» чи елегантніше за «я почувалася такою розпаленою, що мені схотілося змести павутиння». Нічого кращого мені до голови не йде, тож погодимось із цим. Плюс, мене до тебе вабило. Минуло вже тридцять років, як я була свіженькою дебютанткою, і забагато часу відтоді, як я злягалася. Мені сорок чотири, і це дозволяє мені прагнути отримати те, чого я бажаю. Я не завжди все отримую, але мені вільно намагатись отримати.

Він вдивляється в неї в чесному зачудуванні. Сорок чотири?

Вона вибухає сміхом:

— А знаєш що? Цей твій погляд, це найприємніший комплімент, який я отримувала за довгий, дуже довгий час. І найбільш щирий. Просто оцей погляд. Тому я його розвину трішки далі. А скільки, ти вважав, мені років?

— Може, сорок. Це щонайбільше. Від чого я вже почувався грабіжником дитячих колисок.

— Яка дурість. Якби не я, а ти був грошовитою особою, всі сприймали б молодшу жінку з тобою як належне. У такому випадку всі сприймали б як належне, якби ти спав з якоюсь двадцятип’ятирічкою. — Вона робить паузу. — Хоча це вже дійсно було б викраденням з дитячої колиски, як на мою скромну думку.

— І все ж таки…

— Ти старий, але не такий вже й старий, і ти в тілі, але не такий вже й товстий. Хоча й станеш, якщо продовжуватимеш рухатися в тому ж напрямку. — Вона показує на нього своєю виделкою. — Це того роду чесність, яку може собі дозволити жінка після того, як переспала з чоловіком, і він їй усе ще подобається достатньо, щоб разом із ним вечеряти. Я казала, що не мала сексу два роки. Це правда, але знаєш, коли я востаннє мала секс з чоловіком, який мені дійсно подобався?

Він хитає головою.

— Лишень подумай, на молодшому курсі в коледжі. І він не був чоловіком, він був запасним півзахисником з великим червоним прищем на кінчику носа. Хоча й дуже ніжним. Незграбним і занадто поспішливим, але ніжним. Він натуральним чином плакав потім у мене на плечі.

— То це не було просто… я не знаю…

— Трах типу «дякую вам»? Трах з почуття милосердя? Подаруй мені трохи поваги. А я тобі обіцянку. — Вона нахиляється, халат розчахується, відкриваючи притінену улоговину між її грудей. — Скинеш двадцять фунтів, і я ризикну, щоб ти був згори.

Він регоче, неспроможний зупинитися.

— Це було чудово, Білле. Я аніскільки не шкодую, і мене приваблюють великі хлопці. Півзахисник з прищем на носі важив близько двохсот сорока[199]. Мій колишній був жердиною, і мені слід було б знати, що нічого путнього з того не буде, щойно я його вперше побачила. Можна, ми на цьому облишимо?

— Йо.

— Йо, — повторює вона, посміхаючись, і підводиться. — Ходімо до вітальні. Настав час тобі зробити свій звіт.

— 13 —

Він розповідає їй усе, не згадуючи лише про своє безкінечне переглядання дурних денних телепередач і фліртування з батьковим старим службовим револьвером. Вона слухає серйозно, не перебиваючи, її очі рідко полишають його обличчя. Коли він закінчує, вона дістає з холодильника пляшку вина й наливає їм обом у бокали. То великі бокали, і він дивиться на свій з сумнівом.

— Не знаю, чи варто мені, Джейні. Мені ж іще за кермо.

— Ні, цієї ночі тобі не треба. Ти залишишся тут. Хіба що в тебе є собака чи кицька?

Ходжес хитає головою.

— Навіть папуги нема? У якомусь із тих старих фільмів ти мав би принаймні папугу в себе в кабінеті, який казав би образливі слова потенційним клієнтам.

— Точно. А ти була б моєю секретаркою. І звали б тебе Лолою замість Джейні.

— Або Велмою.

Він вишкіряється. Вони з нею на одній хвилі.

Вона нахиляється вперед, знову створюючи той заманливий вид.

— Зроби для мене профайлінг того парубка[200].

— Це ніколи не було моєю роботою. У нас були хлопці, що спеціалізувались на цьому. Один у поліції і ще два за викликом з факультету психології в штатному університеті.