Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 37

Нарешті він кладе обидва листи до теки з виведеним на її ярлику написом МЕРСЕДЕС-КІЛЕР. У ній більше нічого нема, що означає, що вона тоненька, але якщо він усе ще щось тямить у своїй роботі, дедалі вона аркуш за аркушем товщатиме від його власних нотаток.

П’ятнадцять хвилин він сидить, склавши руки на своєму занадто великому череві, наче медитуючий Будда. Потім підсовує до себе блокнот і починає писати.

«Гадаю, я був правий щодо більшості стилістичних відволікаючих маневрів. У листі місіс Т. він не використовує знаки оклику, фрази зі словами з великих літер чи абзаців з одного речення (ті, що наприкінці, то для драматичного ефекту). Я був неправий щодо лапок, він їх любить. Також він любитель підкреслювати фрази. Він може бути й немолодим, врешті-решт, я міг помилятися й щодо цього…»

Але він думає про Джерома, який забув уже про комп’ютери більше, ніж сам Ходжес здатен коли-небудь вивчити. І про Джейні Паттерсон, котра знала, як скануванням зробити копію з отриманого її сестрою листа, і котра користується «Скайпом». Джейні Паттерсон, котра мусить бути майже на двадцять років молодшою за нього.

Він знову береться за ручку.

«…але не думаю, що це так. Імовірно, не підліток (хоча відхилити таку версію не можу), але, скажімо, в межах 20—35 років. Він кмітливий. Добрий словниковий запас, здатний вибудувати фразу, приточивши певне слівце».

Він знову вкотре перечитує листи й виписує деякі з тих фраз: «Був просто метушливим сірим мишеням, намагаючись пробиратися через своє дитинство». «Більшість людей — вівці, а вівці не їдять м’яса».

Нічого такого, що змусило б людей забути Філіпа Рота, але Ходжес вважає, що такі рядки демонструють певний рівень таланту. Він знаходить іще одну і записує її під іншими: «Хіба вони зробили для вас щось добре, окрім як зацькували до того, що ви тепер катуєтеся безсонними ночами?»

Він постукує кінчиком ручки над цими словами, утворюючи сузір’я з крихітних синіх цяток. Він гадає, що більшість людей написали б «окрім як подарували вам ночі без сну» або «окрім як довели вас до безсонних ночей», але таке неодостатньо добре для Містера Мерседеса, бо він той садівник, що саджає насіння сумнівів і параної. Вони цькують вас, місіс Т., і вони мають підстави, хіба не так? Тому що ви дійсно залишили ключ. Так кажуть копи; я так кажу, а я був там. Як ми усі можемо бути неправими?

Він записує ці свої думки, обводить їх рамкою, потім перегортає сторінку на свіжу.

«Найкращою точкою для ідентифікації залишається крутий замість крутій , слово, яке він використовує в обох листах, але також варто відзначити ДЕФІСИ в листі Трелоні. “Невротичні”, замість “невротичні”, “від-дячити”, замість “віддячити”. Якщо мені вдасться ідентифікувати цього парубка й отримати від нього зразок письма, я його прицвяхую».

Такі стилістичні відбитки пальців не будуть достатніми для висунення обвинувачення, але для самого Ходжеса? Абсолютно.

Він знову відкидається на спинку стільця, голова похилена, очі дивляться в нікуди. Він не помічає збігання часу; для Ходжеса час, що був так важко висів над ним відтоді, як він вийшов на пенсію, скасовано. Потім він різко нахиляється вперед, звискує непочутим протестом його кабінетний стілець, і пише великими літерами: ЧИ СТЕЖИВ МІСТЕР МЕРСЕДЕС?

Ходжес вважає майже напевним, що таки стежив. Це його Modus Operandi[175].

Він слідкував, як поливають місіс Трелоні брудом у газетах, він бачив два чи три сюжети з нею в телевізійних програмах новин (небагатослівні й недоброзичливі, ті сюжети опустили її вже й без того низький рівень підтримки зовсім у підвал). Він також міг проїжджатися повз її дім. Ходжесу треба знову побалакати з Редні Піпелзом і з’ясувати, чи не помічав Піпелз або хтось інший із працівників «Невсипущих» незвичних машин, які б каталися в районі кварталу місіс Трелоні в Цукрових Пригірках у тижні перед тим, як вона взяла квиток на рейс без вороття. І хтось же намалював той напис на одній з її ворітниць ПИЗДА ВБИВЦЯ. Скільки часу минуло від його появи до її самогубства? Може, Містер Мерседес сам це зробив? І звичайно, він міг взнати її краще, набагато-багато краще, якщо вона купилася на його запрошення зустрітися під «Блакитною Парасолькою».

«Також є ще я», — думає він і дивиться, як закінчується присланий йому лист: «Я не хотів би, щоб ви почали думати про свій пістолет», і зразу по тому: «Але ж ви дійсно думаєте про нього, хіба не так?» Чи Містер Мерседес розводиться про його теоретичний службовий пістолет, чи він бачив саме той «Сміт & Вессон», яким інколи бавиться Ходжес? Важко сказати, проте…

Проте, я гадаю, він бачив. Він знає, де я живу, до моєї кімнати можна зазирнути просто з вулиці, і, я гадаю, він його таки бачив.

Думка про те, що за ним стежили, наповнює Ходжеса збудженням замість замішання. Якби він міг порівняти автомобілі, що їх помічали «Невсипущі», з тими, які проводять зайву кількість часу на Харпер-ровд…

Й отутечки дзвонить телефон.

— 16 —

— Привіт, містере Х.

— Щось трапилось, Джероме?

— Я під Парасолькою.

Ходжес відкладає свій блокнот. Перші чотири сторінки тепер заповнені невпорядкованими нотатками, наступні три містять написані щільним почерком загальні обставини справи, точно як у старі дні. Він похитується разом зі своїм стільцем.

— І він не зжер твого комп’ютера, я так розумію?

— Та ні. Жодних черваків, жодних вірусів. І я вже отримав чотири пропозиції побалакати з новими друзями. Одна з них з Абіліна[176] в Техасі. Каже, що її ім’я Берніес, але я називаю її Берні. З одним і в кінці. Вона пише пекельно путні речі, і я не можу сказати, ніби мене це не вабить, але вона може бути й охочим до перевдягання в жіноче вбрання продавцем взуття з Бостона, який живе в домі своєї матері. Чоловіче, інтернет — це скринька чудес.

Ходжес шкіриться.

— По-перше, історія, яку я почасти нашкріб, шарячись по тому ж інтернету, і здебільшого від парочки комп’ютерних маніяків з університету. Ви готові?

Ходжес знову хапається за свій блокнот і перегортає його на свіжу сторінку.

— Нумо, вразь мене, — саме такими словами він зустрічав Піта Гантлі, коли той з’являвся зі свіжою інформацією по якійсь справі.

— Окей, але спершу… ви знаєте, що є найкоштовнішим інтренет-товаром?

— Авжеж, ні. — І, думаючи про Джейні Паттерсон, додає: — Я ж традиціоналіст.

Джером регоче:

— Саме так, містере Ходжес. Це частина вашої привабливості.

Сухо:

— Дякую тобі, Джероме.

— Найкоштовніший товар — це приватність, і це є саме те, чим забезпечує «Блакитна Парасолька Деббі» й подібні сайти. Порівняно з ними, Фейсбук схожий на телефон у російській комунальній квартирі 1950-х. Сотні сайтів, що забезпечують приватність, вигулькнули після 11 вересня 2001. Саме тоді уряди різних країн першого світу почали ставати занадто доскіпливими. Влада боїться інтернету, і, чоловіче, вони мають рацію, боячись його. Між іншим, більшість тих ЕП сайтів — ЕП наразі означає «екстремальну приватність» — діють з Центральної Європи. Вони для інтренет-чатів те саме, що Швейцарія для банківських рахунків. Ви ще зі мною?

— Йо.

— Сервери «Блакитної Парасольки» містяться в Олово[177], такому собі боснійському містечку, яке здебільшого уславилося боями биків у 2005-му чи десь тоді. Шифровані сервери. Мова йде про якість на рівні НАСА, це зрозуміло? Відстеження неможливе, якщо тільки Агенція національної безпеки або Кан Шен[178] — це китайська версія АНБ — не розробили якихось суперсекретних комп’ютерних програм, про які ніхто й гадки не має.