Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 25

Можливо, Містер Мерседес бажає побалакати. З іншого боку, можливо, насправді він хоче зазирнути у те вікно, про яке казав тоді Джером.

Замість того, щоб клікнути на ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ!, Ходжес виходить з цього сайту, хапає телефон і натискає кнопку виклику одного з тих небагатьох номерів, що є в нього в швидкісному наборі. Відповідає мати Джерома, і після короткого обміну люб’язностями передає слухавку особисто містерові Діля Для Курваля.

Говорячи найжахливішим, на який він лишень здатен, діалектом «ебоніки»[126], Ходжес каже:

— Геле, земельо, ти строїш тамки оті сучьки? Они заробляют? Ти атвічаїш?

— О, привіт, містере Ходжес. Так, у мене все гаразд.

— Браза, тобі в натурі не по кайфу шо я говору так тобі в гудок, нє?

— Ну…

Джером у щирому замішанні, і Ходжес вирішує змилуватись над ним:

— Галявина має чудовезний вигляд.

— Ох. Господи. Дякую. Можу я ще щось для вас зробити?

— Мабуть, що так. Мені цікаво, чи не міг би ти завітати завтра після занять? Справа в комп’ютері.

— Звичайно. А що там тепер за проблема?

— Мені б не хотілося обговорювати це по телефону, — каже Ходжес, — але тебе це може зацікавити. О четвертій годині, гаразд?

— Годиться.

— Добре. Зроби мені ласку, залиш удома Тайрона Екстазного Кайфа з його наркожаргоном[127].

— Гаразд, містере Ходжес, буде зроблено.

— Коли ти вже зберешся попуститися, щоб звертатися до мене просто Білл? Від «містера Ходжеса» я почуваюся твоїм викладачем історії Америки.

— Може, коли закінчу середню школу, — відповідає Джером, і то дуже серйозно.

— Ну, ти ж чудово знаєш, що можеш це зробити в будь-який час, коли тобі схочеться.

Джером регоче. У цього хлопця щедрий, щирий сміх. У Ходжеса завжди піднімається настрій, коли він його чує.

Він сидить перед комп’ютерним столом у комірчині, що слугує йому кабінетом, барабанить пальцями, думає. Йому доходить, що він майже не буває у цій кімнатці вечорами. Якщо він прокидається о другій ночі й не в змозі знову заснути, тоді так. Він іде сюди і, перш ніж повернутися назад до ліжка, десь з годину грає в пасьянс. Проте найбільше часу він проводить, сидячи у кріслі «Лей-Зі-Бой» між сьомою вечора і північчю, дивиться старі кінофільми по «Ей-Ем-Сі» або «Ті-Ем-Сі»[128], напихаючи собі пику цукрами та жирами.

Він знову хапає телефон, набирає Довідкову службу і питається в робота на іншому кінці, чи мають вони номер Джанель Паттерсон. Він не покладає на це великих надій; тепер, коли вона стала Жінкою, Що Коштує Сім Мільйонів Доларів, а на додаток ще й недавно розлучена, сестра місіс Трелоні, либонь, має номер, який не зафіксовано в загальнодоступному реєстрі.

Проте робот викашлює номер. Ходжес так сильно здивований, що йому доводиться шукати олівець, а потім натискати 2 для повтору. Він знову барабанить пальцями, міркуючи, яким чином краще до неї звернутися. Це, ймовірно, нічого не дасть, але таким би був його наступний крок, якби він усе ще перебував у копах. Оскільки ж він більше не коп, це потребує деякої додаткової поліровки.

Його самого дивує, з яким завзяттям він реагує на отриманий виклик.

— 5 —

Дорогою додому Брейді заздалегідь телефонує до піцерії «У Семмі» і забирає там маленький пиріг із грибами й пепероні[129]. Якби він вірив, що його мати з’їсть бодай маленький шматочок, то взяв би більший, але він знає, як це буде.

Можливо, якби воно було з пепероні й «Поповим»[130], думає він. Якби в них продавалася така піца, він мусив би, проминаючи середній розмір, відразу брати найбільшу.

У північному районі міста Норт Сайді стоять типові доми. Побудовано їх між Кореєю та В’єтнамом[131], що означає — вони однаковісінькі й уже сходять на лайно. Перед більшістю з них все ще видно пластмасові іграшки на забур’янених моріжках, хоча зараз уже майже повна темрява. Хартсфілдам належить будинок № 49 на В’язовій вулиці, де не ростуть в’язи, та, мабуть, ніколи й не росли. Просто всі вулиці в цьому районі міста, цілком заслужено відомому як Нортфілд[132], мають назви різних дерев.

Брейді зупиняє свою машину поза матусиною іржавою виваркою «Хонда», якій потрібна нова вихлопна система, нові контакти, нові свічки запалювання. Не кажучи вже про наліпку-техталон.

«Нехай сама з цим розбирається», — думає Брейді, але ж вона не буде. Доведеться йому. Він мусить. Так само, як він розбирається з усім.

«Так, як він колись розібрався з Френкі, — думає він. — Давно, коли підвал був ще просто підвалом, а не моїм командно-контрольним центром».

Брейді й Дебора Енн Хартфілд не балакають про Френкі.

Двері замкнені. Він її привчив принаймні до цього, хоча знає Бог, це було нелегко. Вона того типу особа, яка вважає, що «окей» вирішує всі життєві проблеми. Скажеш їй: «Постав, після того як скористаєшся, напіввершки[133] в холодильник», — і вона відповість «окей». А потім приходиш додому, а воно стоїть на кухонній стійці, скисає. Попросиш: «Будь ласка, попери мою уніформу, щоби я завтра їздив у чистій морозивним фургоном», — і вона відповість «окей». А коли зазирнеш до пральної кімнати, там все так і лежить у кошику.

Його вітає кудкудакання телевізора. Щось про суперництво імунітетів, отже, це «Виживання»[134]. Він намагався їй пояснювати, що все це не насправді, що це постановка. Вона каже: так, окей, вона це розуміє, але все одно ніколи його не пропускає.

— Ма, я вдома!

— Привіт, любий!

Тільки трохи язик заплітається, що вже добре для цієї години вечора. «Якби я був її печінкою, — думає Брейді, — якоїсь ночі я б вистрибнув у неї з рота, коли вона хропе, і втік би нахер геть».

І тим не менше, входячи до вітальні, він відчуває той маленький спалах очікування, той спалах, який він ненавидить. Вона сидить на дивані у білому шовковому халаті, який він подарував їй на Різдво, і йому видно ще більшу білість там, де халат розчахнутий високо в неї на стегнах. Її білизна. Він відмовляється думати слово «трусики» в зв’язку зі своєю матір’ю, воно занадто сексуальне, але все одно воно ховається в глибині його мозку; як змія в кущі отруйного сумаху. А ще йому видно маленькі круглі тіні її пипок. Це недобре, що такі речі його збуджують — їй уже недовго до п’ятдесяти, вона починає набиратися жирку на талії, вона його мати, помилуй Боже… але…

Але.

— Я приніс піцу, — каже він, показуючи коробку і думаючи: «Я вже їла».

— Я вже їла, — каже вона. Можливо, й їла. Кілька листків салату і крихітна баночка йогурту. Це так вона зберігає те, що ще залишилося від її фігури.

— Це твоя улюблена, — каже він, думаючи: «Хай тобі буде смачно, хлопчику мій медовий».

— Хай тобі буде смачно, солоденький, — каже вона. Мати піднімає склянку і по-панському делікатно відсьорбує. Жлуктити вона почне пізніше, після того як він піде в ліжко, і вона вважатиме, що він спить. — Візьми собі «коли» й посидь біля мене.

Вона поплескує по дивану. Халат на ній розчахується ще трішки. Білий халат, білі трусики.

«Білизна, — нагадує він собі. — Це просто білизна, от і все, вона моя мати, вона Ма, а коли це твоя ма, там просто білизна».

Вона бачить, куди він дивиться, і посміхається. Вона не поправляє халат.

— Цього року виживають на Фіджі, — хмуриться вона. — Здається мені, що на Фіджі. У всякому разі, на якомусь з тих островів. Ходи-но, подивися зі мною.