Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 2

Через десять хвилин прокинулась і почала плакати Патті Крей. Її мати («її мама-сама-дитя» — подумав Оґі) стрепенулася, якось по-конячому пирхнула, підвела голову і спробувала витягти доньку з рюкзачка. Дитина спершу не виходила, у неї застрягли ноги. Долучився Оґі, тримаючи краї стропів. Коли Патті, тепер уже волаючи, вигулькнула, він побачив, що по всій її крихітній рожевій курточці й шапочці того ж кольору блищать краплі води.

— Вона зголодніла, — промовила Дженіс. — Я можу дати їй грудь, але дитина до того ж ще й мокра. Я відчуваю це просто крізь її штанці. Господи, я не можу її перевдягати на такому… тільки поглянь, як туманом береться!

Оґі зачудувався, що ж то за таке кумедне божество налаштувало все так, щоб він опинився наступним за нею в цій черзі. Також він чудувався, як збіса ця жінка збирається пробиватись надалі крізь решту свого життя — всього життя, а не лише наступних вісімнадцяти чи скількох там років, поки вона нестиме відповідальність за дитину. Вийти в таку ніч без нічого іншого, крім торбочки пелюшок! Виявитися такою безпорадною!

Він був поклав свій спальний мішок біля сумки з пелюшками Патті. Тепер він присів навпочіпки, потягнув зав’язки, розкатав мішок і розстебнув на ньому зіпер.

— Пірнай сюди. Грійся, і її зігрій. А я подам потім причандали, які тобі потрібні.

Тримаючи на руках розборсану, дитину, яка плакала, вона витріщилася на нього.

— Ти жонатий, Оґі?

— Розлучений.

— Діти?

Він похитав головою.

— Чому ти такий ласкавий до нас?

— Тому що ми тут, — відповів він, знизуючи плечима.

Вона затримала на ньому погляд трохи довше, зважуючи, а потім передала йому немовля. Оґі тримав дитину на простягнутих руках, причарований червоним, розлюченим личком, краплиною сопельки на крихітному кирпатому носі, ніжками у фланелевих повзунках, що «накручували велосипедні педалі». Дженіс змійкою сковзнула у спальник, а потім підняла руки:

— Подай її, будь ласка, мені.

Оґі віддав дитину, і жінка зарилася в глиб спального мішка. Збоку, там, де черга робила перший поворот назад, на них задивилися двоє молодиків.

— Пильнуйте власні справи, хлопці, — промовив Оґі, і вони відвели погляди.

— Ти не подаси мені переміну? — попрохала Дженіс. — Перш ніж годувати, мені треба її перевдягти.

Він присів, впершись одним коліном у мокрий асфальт, і розстебнув зіпер на стьобаній сумочці. На мить він здивувався, побачивши там замість памперсів ганчір’яні підгузки, а потім зрозумів. Ганчір’яні можна використовувати знову і знову. Можливо, ця жінка не така вже й конче безпорадна.

— Я тут бачу ще пляшечку «Бейбі меджик»[7]. Тобі вона треба?

Зсередини спального мішка, звідки тепер стирчало тільки пасмо її рудуватого волосся, долинуло:

— Так, будь ласка.

Він подав їй пелюшки і лосьйон. Спальник почав смикатися й спучуватися. Спершу плач подужчав. Трохи знизу, від одного із закрутів їхньої черги, хтось загублений у гуснучому тумані промовив:

— Ти що там, не можеш заткнути дитину?

Інший голос додав:

— Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби.

Оґі чекав, дивлячись на спальний мішок. Нарешті той перестав ворушитися і звідти вистромилася рука з підгузком.

— Ти не покладеш це до сумки? Там є пластиковий пакет для брудних. — Вона поглянула на нього, визирнувши, наче якийсь кротик із нори. — Не бійся, воно не закаляне, тільки запісяне.

Оґі взяв підгузок, поклав його до пластикового пакета (збоку на ньому був напис COSTCO[8]), а потім засмикнув на сумці зіпер. Плач усередині спального мішка («так багато торб», — подумав він) тривав ще хвилину чи дві, а потім раптово обірвався, це Патті почала годуватися на парковці Міського Центру. З-понад ряду дверей, які відкриються лише через шість годин, один раз апатично сплеснувся банер. 1000 робочих місць Гарантовано!

«Звісно, — подумав Оґі. — А ще ти гарантовано не підчепиш СНІДу, якщо нажиратимешся вітаміном С».

Проминуло двадцять хвилин. Ще кілька машин виїхали вгору з Марлборо-стрит. Ще кілька людей приєдналися до черги. На думку Оґі, їх тут уже мусило чекати сотні чотири. З такими темпами на той час, коли о дев’ятій годині відчинять двері, тут, за найпоміркованішими прогнозами, стоятиме вже тисячі дві претендентів.

«Якщо хтось запропонує мені роботу кухарчуком в «МакДоналдсі», чи я погоджуся?»

Мабуть.

«А якщо дверником у “Волмарті” [9]?»

О, ще б пак. Величезна посмішка і «як вам сьогодні ведеться?» Оґі подумав, що роботу дверника він зміг би зразу виконувати віртуозно.

«Я комунікабельна персона», — подумав він. І розсміявся.

Зі спальника:

— Щось кумедне?

— Нічого, — відповів він. — Обнімай дитину.

— Я це й роблю, — з посмішкою в голосі.

О третій тридцять він присів на коліна, підняв клапан спальника і зазирнув досередини. Дженіс Крей міцно спала, згорнувшись калачиком, пригортаючи дитину собі до грудей. Це навело його на згадку про «Грона гніву». Як там звали ту дівчину? Ту, яка наприкінці годує груддю того чоловіка[10]. Якесь квіткове ім’я, пригадувалося йому. Лілі? Ні. Вероніка? Абсолютно ні. Він подумав, чи не прикласти долоні сурмою собі до рота і, підвищивши голос, запитати в натовпу: «ХТО ТУТ ЧИТАВ “ГРОНА ГНІВУ”?»

Коли він уже підводився (посміхаючись такій абсурдній думці), йому набігло те ім’я. Роза. Так звали ту дівчину в «Гронах гніву». Але не просто Роза, а Роза Шарона[11]. Схоже було на якесь біблійне ім’я, втім, із цілковитою певністю він цього стверджувати не міг; він ніколи не був ревним читачем Біблії.

Він поглянув униз, на спальний мішок, у якому був сподівався провести передсвітанкові години цієї ночі, і згадав, як Дженіс Крей казала, що їй хочеться вибачатися за Коламбін, і за дев’яте вересня, і за Беррі Бондса. Може, вона б заразом взялася й за глобальне потепління. Можливо, коли все це закінчиться і вони вже отримають гарантовані робочі місця — або ні; «ні» мало такий самий рівень імовірності — він пригостить її сніданком. Не якесь там залицяння, нічого такого подібного, просто яєчня з шинкою. А після того вони вже ніколи не бачитимуться знову.

Люди ще надходили. Вони зупинялися перед кінцем серпантину стрічок із зарозумілим написом «НЕ ПЕРЕТИНАТИ». Щойно по тому, як цей серпантин заповнився, черга почала подовжуватися на саму парковку. Що дивувало Оґі — і тривожило його — це те, якими були тут усі тихими. Так, ніби всі вони розуміли, що їх мета безнадійна, і чекають вони лише, щоб отримати цьому офіційне підтвердження.

Банер знову мляво шарпнувся.

Туман продовжував густішати.

Незадовго перед п’ятою годиною ранку Оґі стрепенувся з напівдрімоти, потоптався, щоб розбудити собі ноги, і звернув увагу на якесь неприємне, залізисте світло, що вповзало в повітря. Воно якнайдалі в світі відпадало від того рожевоперстого світанку, що його оспівували поети і старовинні кінофільми формату техніколор[12]; це був якийсь анти-світанок, сирий і блідий, як щока денної давнини трупа.

Оґі бачив, як у всій своїй позбавленій смаку архітектурній пишноті зразка тисяча дев’ятсот сімдесятих повільно проявляється будівля Міського Центру. Він подивився на дві дюжини закрутів гірського серпантину з терпляче очікуючих людей, а потім на решту черги, хвіст якої ховався в тумані. Тепер уже де-не-де стиха зазвучали балачки, а коли по той бік дверей крізь вестибюль пройшов одягнений у сіре робоче вбрання сторож, здійнялися невеличкі глузливі веселощі.