Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 97

І саме тоді, коли вона втягнула повітря, щоб розродитися новою порцією лайки, їй стрелила чудова думка. Просто блискуча. Вона хотіла, щоб Сюзен Дельґадо відрізала собі коси. З невідомих причин цього не сталося… але ж вона таки щось знала про дівулю, чи не так? Щось цікавеньке, еге ж, дуже пікантне.

Рея не мала жодного бажання йти з тим, що знала, до мера Торіна, бо плекала надію (мабуть, даремну), що він забув про свій чарівний кристал. А от тітонька дівчини… що, як Корделія Дельґадо дізнається, що її небога не лише втратила цноту, а й упевнено простує шляхом повії? Рея сумнівалася, що Корделія побіжить із цим до мера (та жінка була снобкою, але не дурепою), та все одно це те саме, що пустити кота в голубник, еге?

— Няв!

До речі, про котів: Чахлик стояв на ґанку в світлі місяця й дивився на хазяйку водночас із надією та недовірою. Страхітливо посміхаючись, Рея розкрила обійми.

— Ходи до мене, золотце! Ходи, мій солоденький!

Витлумачивши це як вибачення, Чахлик радо стрибнув хазяйці на руки й голосно замуркотів, коли Рея заходилася облизувати йому боки своїм старим жовтуватим язиком. Тієї ночі Коос уперше за весь тиждень спав глибоким сном. А наступного ранку, коли вона взяла до рук кристал, його туман миттю розвіявся. Цілісінький день вона була прикута до кулі: шпигувала за людьми, яких ненавиділа, майже нічого не пила і геть нічого не їла. З трансу вийшла лише ближче до сутінок і збагнула, що так нічого й не зробила, щоб покарати ту малу нахабну шляйку. Але Рею це не засмутило. Тепер вона знала, що можна зробити… а наслідки могла побачити в кристалі! Протести, лемент, звинувачення — все-все! Вона побачить, як Сюзен ридає. О, найсолодша мить — бачити її сльози.

— Мій маленький врожайчик, — поділилася вона радістю з Ермотом, який проповз її ногою в те місце, де їй найбільше подобалося його відчувати. Еге, не всякий чоловік зробить тобі так приємно, як це вмів робити Ермот. Сидячи зі змією між ніг, Рея розреготалася.

— Не забудь, ти обіцяв, — нервово сказав Алан, коли вони почули цокіт Вітрових копит. — Тримай себе в руках.

— Добре, — сказав Катберт, маючи, проте, щодо цього певні сумніви. Поки Роланд у супроводі своєї великої тіні їхав уздовж довгого крила барака і заїжджав на подвір’я, Катберт нервово стиснув руки в кулаки. Примусив їх розтиснутися. Але спостерігаючи, як Роланд злазить з коня, знову мимохіть стиснув, впинаючись нігтями в долоні.

«Черговий раунд, — подумав Катберт. — О боги, як вони мене дістали. До печінок».

Минулого вечора сварка розгорілася через голубів. Катберт хотів надіслати голубом звістку про цистерни з нафтою, Роланд був проти. Вони посварилися. Хоча ні, не так (це теж доводило його до сказу, шарпало нерви, як виття тонкоходу), Роланд із ним не сварився. Тими днями він навіть не завдавав собі клопоту сваритися. Його погляд завжди був відсторонений, наче з друзями перебувала лише його тілесна оболонка, а решта — розум, душа, дух, ка — залишилася з Сюзен Дельґадо.

— Ні, — просто сказав він тоді, — вже запізно для цього.

— Ти не можеш цього знати, — заперечив Катберт. — Навіть якщо чекати допомоги від Ґілеаду вже пізно, то отримати пораду звідти не пізно. Невже ти не розумієш?

— Що вони нам можуть порадити? — Роланд наче не чув роздратування в голосі Катберта. Сам він говорив спокійно. Розважливо. І геть відчужено, подумав Катберт, від ситуації, що не терпіла зволікання.

— Якби ми це знали, — відповів він, — то й питати не треба було б, правда, Роланде?

— Нам залишається очікувати й зупинити їх, коли вони зроблять свій хід. Катберте, ти чекаєш, що тебе заспокоять, а не дадуть пораду.

«Ти маєш на увазі, що ми повинні чекати, поки ти натрахаєш її досхочу, різними способами і в різних місцях, — подумав Катберт. — Знизу, зверху, на боці й догори дриґом».

— У тебе затьмарений розум, — холодно сказав Катберт. І почув, як зойкнув Алан. Жоден із них ніколи не дозволяв собі сказати таке Роландові. Тепер, коли слова зірвалися, він тривожно чекав, що за ними станеться вибух.

Але нічого не сталося.

— Так, — просто відповів Роланд. — Затьмарений, — і пішов у барак.

Тепер, спостерігаючи, як Роланд розпрягає Вітра, Катберт подумав: «Ні, розумом ти не потьмарився. Але дарма ти не замислюєшся над усією цією ситуацією. Дарма».

— Хайл, — привітався він, коли Роланд переніс сідло до ґанку і поклав на сходинку. — День був спекотним? — Алан садонув його по нозі, але Катберт проігнорував його.

— Я був із Сюзен, — сказав Роланд. Не захищався, не заперечував, не вибачався. І перед внутрішнім зором Катберта постала навдивовижу чітка картинка: він побачив їх удвох у якійсь хатині, де пізньополуденне сонце прозирає крізь діри в стрісі й промені лягають плямами на їхні тіла. Вона зверху. Катберт бачив її коліна на старих, порослих мохом дошках підлоги, довгі напружені стегна. Бачив, які засмаглі в неї руки і який білий живіт. Бачив, як Роланд торкається півкуль її грудей і стискає їх, а вона розхитується над ним уперед і назад, бачив, як сонце виграє в її волоссі, перетворюючи його на найтоншу сітку.

«Чому ти завжди маєш бути першим? — подумки закричав він на Роланда. — Чому завжди ти? Чорти б тебе взяли, Роланде! Чорти б узяли!»

— Ми були в доках, — сказав Катберт, не надто вдало намагаючись відтворити свій звичний радісний тон. — Рахували чоботи, морські інструменти й те, що називають стулковими тягачами. Як же весело було, правда, Ал?

— Я вам був потрібен для цього? — спитав Роланд. Він повернувся до коня і зняв з нього пітник. — Це тому в тебе такий роздратований голос?

— Роздратований голос у мене тому, що рибалки кепкують з нас за нашими спинами. Бо ми весь час повертаємося в доки. Вони вважають нас йолопами.

Роланд кивнув.

— Усе на краще, — сказав він.

— Можливо, — тихо мовив Алан, — та Раймер нас такими не вважає. Я помітив, як він дивиться, на нас, коли ми проїжджаємо повз нього. І Джонас теж. А якщо вони не вважають нас дурнями, Роланде, тоді ким вони нас вважають?

Роланд став на другій сходинці, мов укопаний, забувши про пітник, перекинутий через його руку. Здається, хоч раз нам вдалося привернути його увагу, подумав Катберт. Дива все-таки трапляються.

— Вони думають, що ми уникаємо Крутояру, бо знаємо, що там, — сказав Роланд. — А навіть якщо й не думають, то незабаром здогадаються.

— У Катберта є план.

Роланд перевів погляд — лагідний, зацікавлений, але все ж трохи відсторонений — на Катберта. Катберта-жартівника. Катберта-учня, що не заслужив револьвера, з яким його було споряджено до Зовнішньої Дуги. Катберта незайманого і вічно на другорядних ролях. О боги, я не хочу його ненавидіти. Не хочу, але зараз це легко, як ніколи.

— Ми вдвох маємо навідати завтра шерифа Ейвері, — сказав Катберт. — Зробимо вигляд, що це візит ввічливості. За нами вже закріпився образ ввічливих, хоч і недоумкуватих хлопчаків, адже так?

— В яблучко, — всміхаючись, погодився Роланд.

— Скажемо, що в береговій частині Гембрі нам більше робити нічого і тепер ми сподіваємося так само ретельно порахувати все на фермах і пасовиськах. Але ми не хочемо нікому перешкоджати чи створювати незручності. Врешті-решт, це ж найгарячіша пора року як на ранчо, так і на фермах. Навіть такі міські телепні, як ми, це усвідомлюють. Тож ми запропонуємо доброму шерифові список…

У Роланда загорілися очі. Він перекинув пітник через поруччя ганку і стиснув Катберта в міцних обіймах. Від Роландового коміра ширилися слабкі пахощі бузку, і Катберт зненацька відчув божевільне, проте сильне бажання міцно стиснути його за горло і задушити. Та натомість у відповідь лише недбало поплескав друга по спині.

Роланд відступив. На обличчі грала широка усмішка.

— Список ранчо, які ми відвідаємо. Так! Попереджені заздалегідь, вони зможуть перегнати худобу, яку нам небажано бачити, на наступне ранчо чи останнє. Те саме з оснащенням, кормом… блискуче, Катберте, ти геній!