Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 82

— Ти хоч знаєш, чим це нам загрожує? — спитала вона і відповіла сама, не дочекавшись його відповіді: — Еге ж, знаєш, я бачу це по твоїх очах. Навіть якби нас побачили разом — це вже мало б серйозні наслідки. Я вже мовчу, що було б, аби нас запопали хвилину тому…

Вона здригнулася і відступила назад, а він потягнувся до неї.

— Краще не треба, Вілле. Інакше закінчиться тим, що ми просто зайдемо надто далеко в своїх обіймах. Чи тобі тільки цього й треба?

— Ти ж знаєш, що ні.

Сюзен кивнула.

— Ти попросив своїх друзів постояти на чатах?

— Еге ж, — і його обличчя осяяла несподівана відкрита усмішка, яку вона так любила. — Тільки не там, де вони зможуть чатувати за нами.

— Дяка за це богам, — сказала вона і якось відсторонено розсміялася. А потім підійшла до нього так близько, що він ледве стримувався, аби не прийняти її в свої обійми. І допитливо зазирнула йому в очі. — Хто ти насправді, Вілле?

— Майже той, за кого себе видаю. І це найкумедніше, Сюзен. Нас із друзями відіслали сюди не тому, що ми перебрали хмільного і вскочили в халепу. Але й не для того, аби ми викривали чиїсь лихі задуми чи таємну змову. Нас просто таким чином вберегли від небезпеки. Усе це сталося, відколи… — він похитав головою, щоб показати свою безпорадність, і Сюзен знову згадала слова свого татка про те, що ка — як буревій. Він налітає й забирає з собою твоїх курей, будинок, хлів. Навіть твоє життя.

— А Вілл Деаборн — твоє справжнє ім’я?

— Це лише одне з імен, — знизав він плечима, — не гірше за інші, якщо на нього відгукується чесне серце. Сюзен, ти була нині у мера. Мій друг Річард бачив тебе, коли ти туди їхала…

— А, так, для приміряння. Цього року я буду Панною Жнив. Так вирішив Гарт, сама я б на таке ніколи не пристала. Це дурня, та й Олів хвилюватиметься, але нічого не вдієш.

— Ти будеш найпрекраснішою Панною Жнив за всі часи, — сказав він, і непідробна щирість у його голосі принесла Сюзен неабияке задоволення. Вона знову зашарілася, цього разу від утіхи. Між святом опівдні й святковим багаттям у присмерк вона мала п’ять разів перевдягтися. І кожні шати були химерніші за попередні (у Ґілеаді змін костюмів було зазвичай п’ять, тож Сюзен навіть не підозрювала, як їй пощастило). Якби Парубком Жнив був Вілл, вона би з превеликою втіхою надягала їх для нього. (Того року парубком було обрано Джеймі Маккана, блідого двійника Гарта Торіна, надто старого і надто сивого для ролі хлопця.) А ще приємніше їй було б одягти для нього шосте вбрання: сріблясту сукню-сорочку на тоненьких бретельках, таку коротку, що закінчувалася високо на стегнах. У цьому вбранні її не побачить ніхто, крім її покоївки Марії, швачки Кончетти і Гарта Торіна. Цю сорочку вона муситиме вдягти, коли наложницею піде до ліжка старого, після закінчення свята.

— Ти не здибала там тих людей, що називають себе Великими мисливцями за трунами?

— Бачила Джонаса і того, іншого, в плащі, вони розмовляли на подвір’ї.

— А Діпейпа? Рудого?

Сюзен заперечно похитала головою.

— Сюзен, ти знаєш гру в Замки?

— Еге ж. Татко навчили мене в неї грати в дитинстві.

— Тоді ти в курсі, як червоні стоять на одному кінці дошки, а білі — на іншому. Як вони обходять Сховки і під прикриттям прокрадаються одне одному назустріч. Так от, те, що зараз відбувається в Гембрі, дуже схоже на цю гру. І так само, як і в грі, річ у тому, хто перший викриє супротивника. Розумієш?

Не вагаючись, вона кивнула.

— У грі найвразливіший той, хто першим виткне носа з-за Сховка.

— У житті теж. Завжди. Але часом буває так, що просто перебувати в укритті дуже важко. Ми з друзями вже порахували все, що могли. А рахувати те, що лишилося…

— Наприклад, коней на Крутоярі?

— Еге ж, саме так. Рахувати їх означає виткнути носа з укриття. Коней або волів, що, як нам відомо…

Її брови злетіли вгору.

— У Гембрі нема волів. Це якась помилка.

— Ні, не помилка.

— Де?

— На «Рокінг Ейч».

Її брови опустилися і зійшлися на переніссі.

— Це ранчо Ласло Раймера.

— Еге ж, брата Кімби. Але це не єдині коштовності зі скарбниці Гембрі. Є ще зайві вози, снасті, сховані в хлівах, що належать членам Асоціації конярів, додаткові запаси провіанту…

— Вілле, цього не може бути!

— Ще й як може. І це аж ніяк не все. Але рахувати весь цей скарб… власне, трапитися комусь на очі під час рахування — означає для нас вийти з укриття. Наразитися на небезпеку потрапити до Замку. Останні декілька днів нам було непереливки — щосили намагалися вдавати з себе заклопотаних, не переміщуючись до Крутояру, де чигає найбільша небезпека. І з кожним днем робити це стає дедалі складніше. А потім ми отримали послання…

— Послання? Як? Від кого?

— Думаю, тобі ліпше цього не знати. Але, прочитавши його, ми переконалися, що частину відповідей, які ми шукаємо, можна знайти на Ситго.

— Вілле, як ти гадаєш: те, що там приховано, допоможе мені дізнатися більше про те, що сталося з моїм татком?

— Не знаю. Можливо, так, але сумнівно. Напевно знаю тільки одне — нарешті в мене є шанс порахувати щось важливе і водночас лишитися непоміченим. — Його кров нарешті охолола, рівно настільки, що він зміг простягнути їй руку. Сюзен теж тепер була досить спокійна, тож упевнено взяла його за руку. Втім, тепер на її руці була рукавичка. Так було безпечніше.

— Ходімо, — сказала вона. — Я проведу.

У тьмяному напівсвітлі місяця Сюзен вивела його з апельсинового гаю і повела на нафтове поле, де без упину бахкали й квилили машини. Від цих звуків у Роланда по спині побігли мурашки, а в голову постукалася думка про один з револьверів, надійно схованих під мостинами барака в Смузі К.

— Ти можеш мені довіряти, Вілле, проте це не означає, що я буду тобі надто корисна, — тихо, майже пошепки сказала Сюзен. — Все життя я жила неподалік від Ситго, чула ці звуки, але бувала там так рідко, що можна перелічити на пальцях. Перші два чи три рази ми лазили туди з друзями.

— А потім?

— Потім з татом ходили. Тато завжди цікавився Древнім народом, і тітка Корд казала, що він погано скінчить, якщо й далі копирсатиметься в їхніх речах, — Сюзен судомно ковтнула слину. — І він таки погано скінчив, хоч і не Древні в цьому винні. Бідолашний татко.

Вони підійшли до дротяної огорожі. За нею на тлі неба, неначе вартові завбільшки з Лорда Перта, височіли нафтові свердловини. Скільки їх, на її думку, досі працюють? Дев’ятнадцять, згадав Роланд. Звук, що надходив від свердловин, ширився страхітливий — як передсмертне хрипіння якогось чудовиська. Авжеж, діти залюбки вмовляють одне одного прокрадатися в такі місцини. Нафтове поле здавалося будинком з привидами, тільки не під дахом, а просто неба.

Він розсунув два дроти, щоб Сюзен змогла пролізти, а потім вона так само допомогла йому. Пробираючись крізь огорожу, він помітив на найближчому стовпі ряд білих порцелянових циліндрів. Від кожного циліндра тягнувся дріт огорожі.

— Знаєш, що це? Тобто що це було? — спитав він у Сюзен, постукавши по одному з циліндрів.

— Еге ж. У ті часи, коли була електрика, крізь цю огорожу пропускали струм. — Після паузи вона сором’язливо додала: — Це так я почуваюся, коли ти до мене торкаєшся.

Він поцілував її у щоку під вушком, вона здригнулася і на якусь мить притисла руку до його щоки. Потім хутко відсторонилася.

— Сподіваюся, твої друзі добрі вартові.

— Навіть не сумнівайся.

— У вас є умовний сигнал?

— Так, засвистять дрімлюгою. Але сподіваюся, у цьому не буде потреби.

— Я теж. — Взявши Роланда за руку, Сюзен повела його на нафтове поле.

Помітивши попереду спалах газового пальника, Вілл тихо вилаявся собі під носа (такої енергійної лайки вона не чула відтоді, як був живий татко) і потягнувся вільною рукою до пояса.

— Не бійся! Це лише свічка! Газова труба!

Поволі напруження його відпустило.