Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен - Страница 78

Частина відповіді чекала на них біля барака в Смузі К: сиділа на перекладині й енергійно розпушувала хвоста. Коли голуб пурхнув Роландові на руку, той побачив, що одне крило в нього пошарпане. Либонь, якась тварина, швидше за все, кіт, підкралася до нього і вхопила кігтями.

Записка, прив’язана до лапи голуба, була коротка, проте суттєво прояснила не зрозумілі для них моменти.

«Мені треба ще раз із нею зустрітися», — подумав Роланд, прочитавши записку, і відчув приплив радості. Серце закалатало швидше, і в холодному срібному світлі Місяця-Торговця було видно, що Роланд усміхається.

Розділ IX

СИТГО

Місяць почав убувати, а разом з ним закінчувалася найгарячіша й найпрекрасніша пора літа. Через чотири дні після повні, в розпал дня, біля будинку, де Сюзен мешкала разом зі своєю тіткою, з’явився старий mozo з будинку мера (Міґель став у тому домі конюхом, коли Гартом Торіном у ньому ще й не пахло, і, певно, лишався б на службі ще довго після Торінового повернення на своє ранчо). Він вів на припоні прекрасну гніду кобилу — другу з обіцяних коней, — і Сюзен одразу впізнала Феліцію, свою улюбленицю з дитинства.

Сюзен обійняла Мігеля і розцілувала його в обидві щоки, густо порослі щетиною. Усмішка старого була такою широкою, що неодмінно було б видно всі зуби (якби вони в нього лишилися).

— Gracias, gracias, тисячу разів дякую, батечку, — сказала вона йому.

— Da nada,[15] — відповів він і передав їй віжки. — Мер дарує її тобі від щирого серця.

Вона дивилася, як старий конюх іде геть, і її усмішка потроху блякла. Феліція слухняно стояла коло неї, і темно-коричнева шкура у сонячному сяйві літа відливала золотом. Наче уві сні.

Але то був не сон. Спершу здавалося, що сон — тепер вона збагнула, що те відчуття нереальності було ще одним кроком до пастки, — але то був не сон. Вона пройшла перевірку на цнотливість, а тепер отримувала «щирі подарунки» від багатія. Звісно, ці слова конюха були лише даниною умовностям… чи гірким жартом, залежно від того, як на це подивитися. Феліція не була подарунком так само, як і Пілон. Даруючи їх, мер Торін просто виконував пункти угоди. Якого б враженого вигляду не напускала на себе тітонька Корд, Сюзен знала правду: на неї чекала доля повії. От так просто і щиро.

Коли Сюзен вела свій подарунок (а насправді, на її думку, просто повернуту власність), тітка Корд стояла біля вікна кухні й гукнула щось веселе, щось на кшталт того, який гарний цей кінь і як турбота про нього допоможе Сюзен забути про свій поганий настрій. У Сюзен крутилася на язиці гостра відповідь, проте вона втрималася від неї. Після сварки через сорочки між ними двома встановилося сторожке перемир’я, і Сюзен не хотіла порушити його першою. Надто великий тягар лежав у неї на серці. Здавалося, ще одна сварка з тіткою — і вона не витримає, переломиться навпіл, як суха гілочка під важким чоботом. «Тому що мовчання в багатьох випадках золото», — відповів їй батько, коли десятирічна Сюзен поцікавилася в нього, чому він завжди такий мовчазний. Тоді його відповідь її збентежила, і лише тепер, через стільки років, вона зрозуміла, що він мав на увазі.

Вона поставила Феліцію біля Пілона, обтерла її й дала корму. Поки кобила жувала овес, Сюзен оглянула її копита. Вигляд залізних підков Феліції їй не надто сподобався, тож вона зняла з гвіздка біля дверей стайні сумку для підков, повісила її через плече і пішки попрямувала до коваля, чия майстерня розташовувалася за дві милі. Відчуваючи, як шкіряна сумка стукається об стегно, Сюзен згадала батька, і цей спогад був такий свіжий і чіткий, що смуток знову заходився шкрябати їй душу. На очі навернулися сльози. Батько вжахнувся б, якби побачив, у яку ситуацію вона потрапила. І, можливо, йому було б гидко. А Вілл Деаборн йому точно сподобався б. Цей вибір татко схвалив би. І від цього їй хотілося плакати ще сильніше.

Змалечку Сюзен уміла підковувати коней. Коли вона була в доброму гуморі, ця робота навіть приносила їй насолоду. Брудна найпростіша робота, під час якої завжди існувала можливість отримати від коня копняка по ребрах, що розганяв нудьгу і повертав дівчинку до дійсності. А от про те, як виготовляють підкови, вона не знала нічого, та й не хотіла знати, їх робив Брайан Гукі у своїй кузні позаду комори й заїжджого двору. Сюзен обрала чотири нові підкови потрібного розміру, з насолодою вдихаючи пахощі кінського тіла і свіжого сіна. А ще свіжої фарби. «Стайня й кузня Гукі» мала дуже гарний вигляд. Зиркнувши вгору, Сюзен не побачила жодної дірки в покрівлі комори. Скидалося на те, що для Гукі настали кращі часи.

Не знімаючи ковальського фартуха, він записав кількість виданих підков угорі на балці, мружачись єдиним оком на свої ж записи. Коли Сюзен, затинаючись, повела мову про оплату, він розсміявся і запевнив її, що йому все відомо: вона розплатиться, як тільки зможе, благословіть її боги. Вони ж обоє нікуди не подінуться зі своїх насиджених місць, чи не так? Так-так, авжеж. І весь час ненав’язливо підштовхував її до дверей у запашному супроводі ароматів сіна й коней. Ще рік тому він не був такий люб’язний, навіть коли йшлося про жалюгідні чотири підкови, але тепер ситуація змінилася: тепер вона була подругою мера Торіна.

Після пітьми комори Гукі сонячне сяйво здавалося таким яскравим, що на якусь мить Сюзен осліпла. Вона навпомацки ступила в бік вулиці, відчуваючи, як тихо побрязкують підкови в шкіряній сумці, що стукалася об стегно. Не встигла вона помітити в сліпучому сяйві якусь фігуру, як наступної миті хтось так сильно в неї врізався, що щелепи цокнули одна об одну, а нові підкови Феліції задзеленчали. Якби чиїсь сильні руки не вхопили її за плечі, вона б упала. Очі вже помалу пристосовувалися до світла, тож вона перелякано і з подивом побачила, що чоловік, який мало не збив її з ніг, виявився одним із друзів Вілла — Річардом Стоквортом.

— Ох, сей, даруйте мою незграбність! — вигукнув він, обтрушуючи рукава її сукні так, неначе справді збив її з ніг. — 3 вами все гаразд? Не забилися?

— Зі мною все добре, — всміхаючись, сказала вона. — Прошу, не вибачайтесь. — Зненацька їй захотілося стати навшпиньки й поцілувати його, а потім попросити: «Передайте це Віллові й скажіть, хай не зважає на те, що я сказала! Скажіть йому, що в мене для нього є ще тисяча таких цілунків! Скажіть, нехай прийде й візьме їх!»

І одразу ж уява намалювала їй кумедну ситуацію: Річард Стокворт цмокає Вілла в губи й каже, що це від Сюзен Дельгадо. Їй стало так смішно, що вона не втрималася і захихотіла, затуляючи рота долонями (втім, це не дуже допомагало стримувати сміх, що рвався назовні). Сей Стокворт теж усміхнувся у відповідь… невпевнено, обережно. Мабуть, він думає, що я божевільна… а я і є божевільна! Я божевільна!

— На все добре, пане Стокворте, — і вона пішла геть, поки остаточно не спантеличила юнака.

— І вам на все добре, Сюзен Дельгадо, — гукнув він у відповідь. Вона озирнулася лише один раз: коли пройшла вже чималий відрізок вулицею, — проте Стокворта вже не було. І вона була певна, що він пішов не до Гукі. Їй стало цікаво, що пан Стокворт робив на окраїні міста.

А за півгодини, дістаючи нові підкови з батькової сумки, вона все зрозуміла. Між двома підковами виявився маленький папірець, складений удвоє. Отже, зіткнення з паном Стоквортом не було випадковим.

Почерк Вілла вона впізнала одразу — таким самим почерком було написано записку, вкладену до букета.

Папірець вона спалила одразу. І спостерігаючи, як язики полум’я спершу здіймаються догори, а потім опадають, поглинаючи записку, вона весь час бурмотіла слово, яке вразило її найсильніше. Слово «благаю».